Якщо трохи постояти біля галасливого дитячого майданчика, можна уявити, яким буде Ужгород через кілька десятків років. Я зараз не про стрімкість розвитку новітніх технологій і навіть не про ранні здібності сучасних дітей, а звичайні імена. Так от, судячи з окликів батьками дітей, у офісних кабінетах сидітимуть не Івани Петровичі і Тетяни Василівни, а щонайменше Розалінди-Анни-Марії Наумівни і Річарди Аркадійовичі. (Хоча зберігається й інша тенденція: на тому ж майданчику гукнеш “Настя!” – до тебе повернеться як мінімум десять голівок).