Мультимедія

Спекти хліб, перед тим власноруч виростити пшеницю, зібрати її і змолотити на борошно. А ще орендувати 30 соток землі і відтворити весь процес від початку і до кінця. Аліса Смирна задумала цей проект вже давно. Саму ідею підгледіла, коли була в Німеччині, у Вальдорфській школі. «Вони це роблять на одній сотці. Сіють, потім четвертий клас передає зерно у молодший третій. Ідея у тому, щоб дати руками честь працювати. Як на мене, це дуже класний приклад. Я дуже горджуся, що ми це робимо, хоча це займає час. Ми такі собі годувальники.

Сергій Дяченко через війну переселився з сім'єю на Закарпаття. Спочатку родина жила у школі. Згодом облаштувалась у місцевому шелтері. Сергію, який працював раніше будівельником та слюсарем, запропонували зайнятися сільським господарством -- опікуватися теплицею. Сергію сподобалося, і перспективи непогані.

Деталі- у нашому відео

Артему Зуборєву довелося покинути рідний дім у Луганській області через війну: на Закарпаття чоловік з родиною приїхав навесні 2022 року. Тоді, у березні, у Нижнє Селище на Закарпатті Артем потрапив майже випадково: родина просто їхала якнайдалі від війни.

До цього чоловік ніколи не займався млинарством і працював у сфері реклами. Майже рік тому Артем допомагав облаштовувати прихисток для переселенців, а зараз – керує млином і виробляє перше на Закарпатті органічне борошно.

«Село – це цілий світ», – каже Аліса Смирна і робить усе для того, аби цей закарпатський світ зберегти. Після повномасштабного вторгнення Аліса багато волонтерила: привозила гуманітарну допомогу з-за кордону, облаштовувала у Перечині житло для людей, які втікали від війни, допомагала з продуктами, машинами, відправками переселенців закордон. І, здавалося, працювала мінімум за десятьох, поки чоловік був на війні.

«Пряникову» кав'ярню в Ужгороді знають усі: саме сюди йдуть за смачною кавою, закарпатськими солодощами і – добрими справами. Кафе невеличке, але наповнене не лише унікальними пряниками, а й небайдужими людьми. Власник бренду «Закарпатський пряник» Олександр Ляхін із командою майже шість років тому заснували Перший фестиваль пряників, всі виручені кошти з якого йшли на лікування важкохворим дітям. Через благодійність та й саму атмосферу фестиваль назвали найдобрішим на Закарпатті.

Сухі спінені сирні снеки - справжній сир, тільки висушений за спеціальною технологією, який не втрачає своїх властивостей. Саме такий гастрономічний винахід у промислових масштабах віднедавна виробляється на підприємстві у Мукачеві.

Сім’я військовослужбовців Олега та Ганни Михайлюків на Закарпаття потрапили у грудні. Після поранень та контузій на фронті (у Олега в анамнезі ще й інсульт), лікуванні у шпиталях, військовослужбовці проходять реабілітацію. Родина була на війні 7 років. Разом з ними - Джевеліна, собака породи джек рассел тер’єр, яка служила разом з Михайлюками в зоні бойових дій та допомагала знаходити поранених бійців.

50 таких зворушливих історій привезли до Мукачева ужгородські журналістки. Ці історії про наших українців, які через війну у своїй країні були вимушені стати переселенцями. Дехто із них знайшов тут другий дім, роботу, дехто почав волонтерити, а хтось подолавши цей шлях зустрів справжніх друзів. Кожна із цих історій заслуговує окремої уваги, над фотоісторіями журналісти та фотографи працювали кілька місяців. Згодом виставку повезуть в інші міста, а поки її можна переглянути в Мукачеві, до суботи роботи експонуватимуться у Палаці культури і мистецтв.

Відео: Мукачівська міська рада

Війна відібрала у них домівки двічі. "Переселенці з досвідом"- кажуть про себе Євген і Лора Рудики з Харкова. Через війну вони покинули успішну справу й були змушені шукати прихисток, знайшли у Солотвині Закарпатської області. “У нас є можливість виїхати до Німеччини, але ми не хочемо. Україна - наш дім. Зараз діти офіційно працюють у Мюнхені. Зять є співробітником центрального офісу “General Electric”, там айті компанія займається різними розробками, в тому числі в галузі медицини. А дочка працює в мюнхенському архітектурному бюро, будує німцям будинки, цілі райони.

Жанна Кошєлєва- 19-річна мама, родом з Херсонщини. З війною переїхала до чоловіка на Житомирщину. Проте і звідти довелося втікати, у військовому містечку було небезпечно жити з малям. Опинилася з бабусею чоловіка, якому теж 19, в Ужгороді. У шелтері ГО "Я допоможу", де не тільки знайшли тимчасовий дім, але і похрестила 4-місячну донечку Злату. Допомагали хресні Тетяна Адамчук та Євген Лукша.

Деталі - у відео.