В Ужгороді презентували онлайн-збірку есе «Закарпаття і війна». Автори текстів – відомі закарпатські журналісти, письменники, військові. Збірка – це особисті думки, переживання, спостереження авторів про життя Закарпаття під час війни.

«За ці півтора року життя «після» ми багато сказали читачам і глядачам, – репортажами, новинами, сюжетами. Передавали слова героїв, писали про їхні долі, висвітлювали тяжкі події з теперішньої української буденності. Але так мало хто питав, що ж про це все думаємо особисто ми? Де ми самі серед цього? І як нам із цим?», – йдеться у передмові до збірки.  

У текстах автори (Тетяна Літераті, Bandy Sholtes, Вікторія Жуйко-Сабо, Катерина Ірха, Ксенія Шокіна, Наталія Петерварі, Олександра Артюхіна, Ірина Бреза, Тетяна Клим-Кашуба, Роман Сов'як, Тетяна Когутич та Федір Шандор) намагаються осмислити те, що з нами всіма відбулося і продовжує відбуватися. Говорять про особисті втрати, про наш досвід, неймовірні зустрічі, життя маленьких містечок у великій війні та про головну нашу цінність – Людей. Це щемливі тексти, історії з гумором, розповіді про болюче, важливе і наше ставлення до нього.

«Не шкода стін, шкода спогадів. Я вимкнула прив'язку до всього матеріального, фізичного. Якщо там не лишиться нічого – мені не шкода. Відбудувати можна все, що завгодно, але людей», – сказала під час обговорення збірки одна з авторок Катерина Ірха. Її текст – про рідне місто Сватове, яке зараз перебуває в окупації.

«Я би не хотіла, щоб у мене були особисті спогади про війну. Але вони, на жаль, є. І їх треба проговорювати», – додала Катерина.  

Журналістка та письменниця Тетяна Літераті розповіла, що спочатку мала намір написати текст про особисту втрату: на війні загинув її брат.

«У процесі зрозуміла, що поки що не можу, не готова про це писати. Але вибрала тему, яка дотична до роботи з людьми, які пережили втрату. І про те, що нам всім з цим робити далі», – каже журналістка. Текст Тетяни – про центр психологічної підтримки «Дерево мого життя».

«Я сотні разів вмирала на цій війні, коли втрачала близьких. В якийсь момент почала робити нотатки, як в щоденнику.  Але, чесно кажучи, не могла їх опублікувати, тому що думала, що родинам воїнів, про яких я напишу, буде важко це читати і важко це сприймати, я боялась ранити їх ще більше. Потім якось зустрілась із мамою одного з моїх друзів, які загинули за Україну і в розмові вона мені сказала, що все навпаки – рідні хочуть знати, що воїнів пам’ятають, що у когось є отакі особисті спогади про них, і що людям небайдуже», – ділиться журналістка Олександра Артюхіна, яка написала дуже особистий текст про втрати.  

Ксенія Шокіна розповіла історію про те, як українці втрачають здоров’я під час війни та описала нелегкий досвід догляду за мамою. Крім того, журналістка торкнулася теми сприйняття людей з інвалідністю, особливо військових.

Ксенія навела кілька приголомшливих прикладів, які свідчать про те, що наше суспільство ще поки наповнене радянськими стереотипами про людей з інвалідністю і наразі є серйозні проблеми зі сприйняттям і вмінням правильно реагувати.

«Ця тема для мене стала дуже тригерною. І наше місто, і багато інших міст в Україні не пристосовані для нормального пересування людей з інвалідністю. Крім того, суспільство досі не вміє нормально реагувати на зустріч з людиною чи то на візку, чи з протезами. Бачу в цьому серйозний виклик, серйозну проблему. Людей з інвалідністю стає більше і, на жаль, ставатиме більше.  І ці люди не вибирали такого. І все, що їх оточує, мало би бути доступним для них так само як і для всіх. Це – елемент нормальності», – зазначила Ксенія.  

Письменник Банди Шолтес під час обговорення збірки розповів, що з початку повномасштабного вторгнення Росії допомагав багатьом іноземним журналістам, які приїжджали в Україну з підготовкою матеріалів.

Поряд з цією роботою завжди була і своєрідна волонтерська: постійно зверталися люди, які їхали на Закарпаття, втікаючи від обстрілів, потрібно було когось кудись розселити, прийняти, відправити за кордон, щось терміново знайти і організувати. Більшість цих випадків – як з кіно, з неочікуваними подіями і героями. Одна з таких історій увійшла до збірки «Закарпаття і війна».  

«На самому початку після вторгнення я не нічого не писав узагалі. А потім почали накопичуватися неймовірні історії, які я намагався запам’ятати. Тоді навіть не записував, і радий, що не забув ці випадки, бо приходилось про них кілька разів розказувати своїм друзям. Зараз я був радий, що виникла нагода одну з таких історій записати», – розповів Банди.

Ірина Бреза, керівниця Ужгородського прес-клубу та одна з авторок збірки зазначила, що цим проектом прес-клуб продовжує фіксувати життя тилового Закарпаття і залишає простір для висловлення важливого для всіх охочих. «Плануємо продовжувати збирати такі тексти, а також трохи пізніше додати розділ репортажів на тему війни. Звичайно ж, усі ми хотіли б, щоб нам не треба було писати про війну і щоб її не було. Проте, мусимо усе фіксувати і систематизувати. Бо це важливо і зараз, і на майбутнє», – сказала Ірина Бреза.

Збірка «Закарпаття і війна» доступна тут.