Невидимі люди

Задумайтеся: чи часто ви бачите людей з інвалідністю? Які це люди? Ні, я не про чоловіка, який сидить на Пішохідному мості. І навіть не про дідуся, якого роками бачили на Корзо. Я про те, чи часто ви бачите, щоб містом ГУЛЯЛИ люди у кріслі колісному чи з протезами. А міркували над тим, чому їх немає?

Привіт, совєцька спадщино! Після Другої світової в процвєтающєй странє совєтов не було місця для так званих «інвалідів». Вони псували картинку всєобщєго счастья.

Тож їх заховали подалі від очей співгромадян. Учорашні герої-захисники стали нікому непотрібними і вмить зникли з вулиць совєцьких міст і сіл. Інформацію про це можна нагуглити. Я не жила в ті часи, але на парадах ветеранів, які бачила в дитинстві, справді не пригадую людей із інвалідністю. Тоді мене це не бентежило. Суспільство не бачило те, чого нібито нема.
 

• Колись у популярному парку в Нідерландах я побачила пару на візках. У мене був ступор: «Ого. Люди на колісному кріслі проводять дозвілля у парку? Але ж у нас теж, напевно, є такі люди. Чому їх ніколи не видно?»
• Через кілька років я поїхала у Харків, де мені впала в очі інфраструктурна доступність міста. Буквально все було облаштовано так, щоб можна було пересуватися хоч із візком, хоч на візку. Місцеві друзі пояснили: «Відколи Кернес сів у візок, місто дуже сильно підлаштували для людей із інвалідністю».
• В одному з готелів Єгипту, де відпочивали переважно європейці та українці, я спостерігала за повною життя та енергії жінкою доволі поважного віку. Вона танцювала разом із аніматорами закладу. Танцювала у кріслі колісному. 

Після знайомства із засновником Доступно UA Дмитром Щебетюком, я стала звертати увагу на пандуси. Бо часто вони такі ж безглузді, як існування росіян. Це всеукраїнська проблема. Потрапити в магазин, аптеку та й взагалі вибратися подалі від дому десь у спальному районі дуже складно. Але ти собі не уявляєш масштабів, допоки не стикнешся з проблемою віч-на-віч. 

У когось війна відібрала дім, життя, а в когось — здоров’я. Ви помітили, скільки людей, переважно чоловіків, в Ужгороді пересуваються з милицями, паличками чи мають апарати зовнішньої фіксації? Зараз ми ВЖЕ щодня бачимо людей, які отримали травми внаслідок війни — військових та цивільних. Величезна частина з них ще проходять лікування, реабілітацію, протезування.

Через якийсь час вони повертатимуться до життя і матимуть потребу виходити на вулицю. Маломобільних людей стане в рази більше, бо війна триває і люди щодня отримують травми. Тут почнуться пригоди. Бо ні наші міста, ні наші люди до цього не готові.

Я працюю в Обласному клінічному центрі нейрохірургії та неврології і бачу, як із нашими Захисниками займаються лікарі фізичної та реабілітаційної медицини. Вони роблять усе, аби поставити людей на ноги і допомогти їм знову ходити. Знаю не з чуток, яких надзусиль коштують перші кроки, бо моя найрідніша людина теж зараз наново вчиться ходити після перенесеного інсульту. 

Ці люди ще вчора були здоровими і активними. Вони мріяли, пізнавали світ, могли бігати, стрибати, працювати. Зараз фізичний стан багатьох не дозволяє не те що бігати, а навіть самотужки сісти.

Є молоді люди з травмами такого ступеня тяжкості, що не дозволять підвестися на ноги попри будь-які старання. І це надзвичайно боляче. Звісно, хтось зможе відновитися повністю. Хтось ходитиме, але вже зовсім по-іншому. І це колосальна психологічна травма для кожного. При чому як для самої людини, так і для її сім’ї. 

Боляче чути від рідної людини: «Тепер я ТАКА. Я нікому не потрібна, залиши мене, бо я — обуза». Ні, людина у кріслі колісному, без кінцівки чи очей не «така». Вона така сама, як ми всі — вона людина. Вона має такі самі права, такі самі бажання і потреби, як усі. Вона так само хоче гуляти містом і не ловити на собі співчутливі погляди, не бачити, як хтось відвертається чи показує пальцем, не чути перешіптувань за спиною. Серед них дуже багато Героїв та Героїнь, які добровольцями пішли воювати за те, щоб умовні ужгородці пили спокійно каву на літніх терасах. Вони заплатили за це власним здоров’ям і ці травми залишаться з ними назавжди. Тож ми, як суспільство, маємо зробити все, аби наші Захисники та Захисниці та й загалом люди із інвалідністю почувалися комфортно і в соціумі, і в плані доступності до всіх благ, які може отримувати людина.

Нещодавно я спілкувалася з воєнною фотографкою Оксаною Йоханнессон. В Ужгороді вона знімала фотопроєкт «FashionAble», присвячений людям із ампутаціями, важкими спінальними та нейротравмами. Вона розповіла, що на проєкт її надихнула реакція трьох військових, яким відірвало кінцівки.

Всі троє молодих хлопців в евакуаційному автомобілі просили НЕ рятувати їх, бо вони не зможуть жити без рук чи ніг. Їм було страшно, бо в їхньому оточенні і в суспільстві загалом немає позитивних прикладів життя із травмою.

Навіть будинки спроєктовані таким чином, що ти просто не спустишся з поверху на візку, навіть у ліфт часто неможливо заїхати. І мій досвід догляду за людиною з інвалідністю це підтверджує: я маю масу особистих прикладів про труднощі пересування з візком.

Не менш шокуючим для мене був той факт, що під час прогулянки Оксани із військовим на візку перехожі давали йому милостиню та відпускали абсолютно неприпустимі фрази. При тому, що він нічого не просив, був гарно одягнений і проводив час у компанії кількох жінок. У суспільства вже сформувався рефлекс: якщо людина має інвалідність — їй потрібно дати грошей і пожаліти. А може ця людина зараз на побаченні!

Напротивагу цьому в Ужгороді є позитивні рольові моделі людей, які продовжують жити активним життям попри спінальну травму чи ампутацію. Мова про чемпіонку з фехтування на візках Надію Дьолог і керамістку Тетяну Літус. Обоє дівчат працюють, подорожують, гуляють містом і не приховують свою інвалідність.

Надя Дьолог займається впровадженням доступності в Ужгороді. Таня Літус навмисно показує свій протез і навіть катається з ним на велосипеді.

Оксана Йоханнессон підготувала про неї репортаж, щоб показати, що інвалідність — це не кінець. Хіба ці дівчата якісь не такі? Вони такі самі, як ми. А комплекси нав’язує лише суспільство та упереджене ставлення. 

До слова, Тетяна Літус неодноразово порушувала тему ставлення суспільства до її протеза. Дівчину часто можна побачити у сукнях, спідницях, шортах і навіть штани вона підкочує та не приховує протез. У її бік уже кілька разів лунали докори, мовляв, для чого показувати «ЦЕ», іншим людям може бути неприємно дивитися на «ЦЕ». Дівчина каже: «Ми не обирали інвалідність. Але ми обрали життя і продовжуємо боротися за нього». Разом із тим Таня стверджує, що найбільш прийнятна реакція на протез у… дітей. Вони проявляють живий та щирий інтерес, але аж ніяк не лякаються і не відвертаються. І це НОРМАЛЬНО. 

Ще один позитивний приклад на Закарпатті — нещодавно відкритий інтеграційний хаб «Платформа спільних дій» у Мукачеві. Чим особливе це місце? Навіть попри те, що хаб розташований на другому поверсі історичної будівлі у центрі міста, команда «Маріупольської Спілки Молоді», яка дала йому життя, знайшла можливість облаштувати всередині ліфт для маломобільних громадян. І цей ліфт — не повірите — не має шахти. Тобто він не пошкодив історичну будівлю, але зробив можливим доступ до неї. Крім того, хаб пристосований і під потреби людей із порушеннями зору й має вказівники шрифтом Брайля.

Ще приклад? Будь ласка. Нещодавно в Ужгородському територіальному центрі соціального обслуговування встановили зовнішній ліфт, аби люди на колісних кріслах могли переміщуватися між поверхами. І ні, пересуватися між поверхами це ніякі не особливі потреби — це звичайні потреби, такі ж, як у вас чи в мене.

Останніми роками в Ужгороді облаштували кілька зручних пандусів і хочеться вірити, що така тенденція не лише збережеться, а й активно розвиватиметься.

Виходить, якщо є бажання, то навіть, на перший погляд, недоступні будівлі можна зробити зручними для користування.

Звичайно, я свідома того, що встановити підйомники в усіх багатоповерхівках міста надзадача.

Але хочеться вірити, що і нинішні забудовники, і влада на місцях уже зараз почнуть враховувати всі можливі потреби громадян та облаштовуватимуть українські населені пункти для всіх жителів. А громада, своєю чергою, вчитиметься жити і контактувати з усіма, незалежно від кількості кінцівок чи наявності додаткових засобів пересування.

Ми маємо навчитися екологічно комунікувати з усіма, незалежно від статусу чи стану здоров’я. Бо війна показала, що той, хто вчора мав усе, сьогодні пливе в евакуаційному у човні з тим, у кого війна відібрала здоров’я, та тим, кому пощастило жодного разу не чути звуків руського асвабаждєнія.