Мішки

Після двадцять четвертого лютого…

Ви помітили, як часто ми вплітаємо у наші розмови і тексти якусь із форм цього уточнення?

Звичайно, бо це важливо – уточнити, що подія відбулась до чи після. Це додаткові відтінки і кольори історій, які ми розповідаємо і пишемо.

А ще помітили, як змінилося відчуття часу?

Майже усе, що сталося до 24 лютого 2022 року здається набагато давнішим, ніж насправді, ніж здавалося раніше за той самий відрізок часу.

Цю тему я сформулював для себе якось так: зараз спогади поділяються на три категорії – з минулого життя, з позаминулого життя і з двадцятого століття.

Ясно, що після двадцять четвертого сталося багато різного. У всіх. Але зараз спробую розповісти лише одну історію.

У перші місяці та й власне аж до сьогодні до мене часто почали звертатися іноземні журналісти. Із Франції, Латвії, Голландії, Америки, Англії, Польщі, Австрії. Може одну-дві країни не згадав, бо мозок був перевантажений. У всіх.

З деяких країн зверталися кілька різних медіа. Питали про життя тилового міста, життя письменника, про закарпатських угорців, про переселенців і про все, що стосується війни. П’ять разів співпрацював з журналістами як перекладач, помічник, логіст, організатор.

Я нікому не відмовляв у допомозі та інтерв’ю, бо вважаю, що чим частіше закордонні ЗМІ привертають увагу до України, тим більше шансів отримати допомогу і дати зрозуміти світу, якою є ця війна та якими жорстокими є ті, хто на нас напав.

Якось у березні 2022-го мені подзвонив знайомий. Він веде популярний відео-блог – колись, у минулому житті, він знімав ролик про Ужгород, в якому зняв і мене. Сергій сказав, що ввечері прибуває в Ужгород з французькими журналістами від «Le Monde» і вони хочуть поговорити з місцевими, задати пару питань.

– Ти можеш прийти на зустріч?

– Звісно, можу.

Але тут потрібна невеличка передісторія.

За кілька днів до Сергія мені подзвонила тітка, сестра моєї мами. Вона багато років працювала завідуючою лабораторії судово-медичної експертизи. І знає багатьох своїх колег по всій Україні. Тітка сказала, що до неї звернувся знайомий судмедексперт із Харкова. І попросив допомоги – дістати десь спеціальні мішки для транспортування трупів.

– Розумієш, там у Харкові багато трупів, вони лежать на вулицях, а ці мішки в них давно закінчилися, – сказала тітка Оля. – І вони вже загортають трупи у якісь ковдри чи пледи. Але так зберігати трупи не можна. Може ти маєш десь знайомих чи якісь зв’язки і можеш спробувати десь знайти такі мішки?

Це дуже незвичне і незвичайне прохання – я ніколи не мав справи ні з такими мішками, ні з чимось подібним. Але в ті тижні все було незвичайним. Жахливим і незвичайним.

Звісно, я пообіцяв спробувати. Попросив у тітки усю інфу про ті мішки – адже не мав про них жодного уявлення, а там спеціальні параметри – і всівся писати і дзвонити людям, які, я надіявся, зможуть десь пошукати, спитати, знайти, відправити.

Навіть телефонував кілька разів тому судмедексперту у Харків, щоб уточнити якісь деталі. Голос в нього був страшно втомлений. Імені його зараз вже не згадаю.

Може ситуація вже змінилася, але тоді виявилось, що такі мішки роздобути непросто – і в Україні, і за кордоном.

Десь були якісь бюрократичні перепони, тобто людина не могла просто піти у магазин і купити мішки відповідних параметрів – потрібні були якісь папери від якихось організацій. Десь намагалися знайти, але не вдавалося. Хтось знав, де взяти, але не зовсім такі. Тобто я кілька днів звертався до різних людей, але результатів – щоб ось вже мішки виїхали у напрямку  Харкова – не було.

Тим більше, що усі, з ким я виходив на зв’язок, мали і свої особисті чи волонтерські справи і ясно, що дехто вважав мішки другорядною задачею. Звичайно, до мене теж постійно зверталися з різними питаннями.

До речі. Один з нових навиків, якому навчився після 24-го – коли дзвонять з незнайомого номера, то треба відповідати, бо скорше всього це дзвонить хтось, хто потребує якоїсь допомоги. І в більшості випадків так і було

І ось у домовлений час я приходжу в один бар, де мене вже чекали Сергій і журналісти – жінка і два чоловіки. Ми замовили пива. Говорили англійською.Не згадаю усіх питань, які вони мені задали. Але через те, що в ті дні займався цією проблемою, розповів і про мішки для трупів.

Вони з цікавістю вислухали і один з журналістів французькою поговорив про щось із жінкою – звати її Флоренс, Florence Aubenas, вона в них явно була головним авторитетом. Хоча тоді я ще не знав, чому.

Вони почали кудись писати з телефонів. Запитували мене деталі. Щось обговорювали між собою.

Ми продовжили розмову і вони спитали щось про мої книги та творчість. Я розповів в двох словах і додав, що зараз нічого не пишу, бо не бачу в цьому сенсу. Ну, так тоді було.

І Флоренс сказала, що теж має опубліковані книги, а недавно по одній з них у Франції зняли фільм. Я спитав назву і записав, бо вирішив подивитися – цікаво ж.

Словом, ми розмовляли про Ужгород, війну і біженців, а вони між тим періодично комусь щось писали.

Яким же було моє здивування, коли десь за години дві Флоренс сказала, що вони знайшли мішки для трупів. Саме такі як треба.

Що вони писали знайомим і друзям, які могли бути дотичними до подібних речей і через енну кількість рукостискань, тобто після енної кількості повідомлень, котрі хтось десь у Франції передавав третім і четвертим особам, яких вони не знають – мішки знайшлися.

Але крім цього – о, чудо – ці мішки прямо зараз знаходяться у Словаччині у вантажівці, яка стоїть у черзі на Ужгород.

Це була вантажівка з гуманітаркою, яку відправила в Україну організація «Лікарі без кордонів». Але мішки ще не мали прямого адресата і отримувача, та якщо їх потребують у Харкові, то вони відвезуть їх туди і передадуть тим людям, яким я скажу.

Все що було потрібно від мене – відповісти на один мейл від когось і вказати контакти людини, яка потребує ті мішки. І вона їх отримає.

Всього п’ятдесят мішків, але це значно краще, ніж нічого.

Пам’ятаю, ми сиділи там у барі за столом і всі разом раділи і дивувалися тому, що от які чудеса бувають –

сидячи в ужгородському барі,

через Францію

організувати доставку мішків для трупів

у Харків.

Звичайно, це було чисте везіння і фортуна, бо як інакше могло так неймовірно співпасти, що потрібний вантаж не тільки вирушив в Україну, а вже стояв на кордоні?

Хоча, як каже Вуді Аллен: 80% успіху – це з'явитися в потрібному місці в потрібний час. Здається, ми так і зробили. Не знаючи цього.

Ну і ясно, що на додачу в усьому цьому був певний процент абсурду і кошмару – бо мова йшла про, о боже, спеціальні мішки для трупів. Для вбитих росіянами українців, які от прямо зараз лежать десь під завалами чи на вулицях Харкова.

Харкова, де я прожив місяць на літературній резиденції і який щиро полюбив, хоча вперше в житті побував там якихось років п’ять тому – тобто в позаминулому житті.

Все це на якомусь рівні об’єднало усіх присутніх, адже в кожного подібне сталося вперше в житті. Якась ініціація, якщо тут підходить це слово, бо насправді цьому немає назви.

Але чекайте, це ще не все.

Ми розійшлися, задоволені розмовою і результатом. Вони поїхали кудись далі по своїм справам, а я пішов додому відповідати на той мейл..

А на другий день загуглив книги, які написала Флоренс. Щоб знайти фільм і подивитися.

І виявилось, що:

• вікіпедія пише про дев’ять її виданих книг і чотири літературні премії,
• у 2005 році, коли Флоренс писала репортажі з війни в Іраку, її там викрали і п’ять місяців тримали у полоні,
• книга, по якій зняли фільм, є автобіографічною – це важливий момент,
• драма називається «Between Two Worlds», а режисером фільму є відомий французький письменник – Емманюель Каррер.

Та найбільше мене вразило інше.

Те, що головну героїню – тобто саму Флоренс – грає зірка світового кіно Жульєт Бінош. За роль у цьому фільмі її номінували на дві кінопремії у трьох категоріях.

Ще раз – відома журналістка і письменниця, яку грала Жульєт Бінош, сидячи зі мною за пивом в Ужгороді, за пару годин допомогла мені дістати з-за кордону мішки для трупів. Які для свого харківського колеги просила моя рідна тітка.

Як кажуть – таке буває тільки один раз у житті, та й то не з кожним.Хтось би мені таке раніше розповів, ні за що б не повірив. Не здивуюся, якщо і ви не дуже повірили. Як добре, що у мене є свідки.

P.S. а фільм той я все ще не подивився. Не знаю, чому.

Точніше знаю, але не скажу. Та й ви, мабуть, вже і самі здогадалися.