Дерево мого життя

Днями в соцмережах ужгородці обговорювали Машу. Оскільки Ужгород – місто маленьке, поява Маші приблизно рік тому для всіх була дуже помітною. Та й сама вона робила усе, аби не помітити її було неможливо: ходила вулицями і кричала: «Я – Маріуполь», хапала перехожих дівчат за волосся, сварилася на людей, голосно розмовляла сама зі собою. Точніше, вела (і веде) бесіду вона завжди з кимось – нещодавно зайшла до магазину в центрі місті і вибирала одяг чоловікові, якого ніхто, крім неї, не бачив.

Люди різне про Машу розповідають: одні кажуть, нібито її чоловік та дитина загинули в Маріуполі, інші – що чоловік покинув її в Миколаєві.

Одне зрозуміло точно – молода жінка має велику психологічну травму, спричинену або загострену війною та вимушеним переселенням з рідного міста. І ця коротка історія наочно показує, якою важливою для тих, хто постраждав від війни або брав участь у бойових діях, є психоемоційна підтримка.

Саме в цьому напрямку вже більше року в Ужгороді, Мукачеві та Сваляві працює благодійна організація «Дерево мого життя» – простір, де сотні людей відтворюють свій ресурс, знаходять спокій, силу і нових друзів. Заснували організацію Любов Михайлюк і Ксенія Тереза Тарнавська, котрі мали особистий досвід роботи з вимушеними переселенцями хвилі 2014 року, допомагали військовослужбовцям, працювали з волонтерами. Вже 1 березня 2022 року вони приймали у створеному нашвидкуруч просторі перших втікачів від війни, особливу увагу приділяючи одиноким особам похилого віку, котрі, мабуть, найважче переносили втрату звичного життя, майна, дружніх зв’язків.  

Аби допомогти вимушеним переселенцям адаптуватися на новому місці, «Дерево мого життя» знайшло приміщення на Православній набережній в Ужгороді й сформувало чотири різнопланові групи психоемоційної підтримки. Ще дві такі групи працювали в Мукачеві, одна – у Сваляві. Від самого початку діяльність організації була схвалена й підтримувана двома владиками – греко-католицьким єпископом Нілом і римо-католицьким апостольським адміністратором Миколою.     

В психологічно-освітній простір «Дерево мого життя» щодня, від початку повномасштабного вторгнення, приходило все більше людей. Почали з семи груп – дійшли, наразі, вже до п’ятнадцяти. Арттерапевтичне інтуїтивне малювання, трансформаційні ігри, фітнес, логопедія, група підтримки для волонтерів, група підтримки для членів родин військовослужбовців – це лише невеличка частина того, чим займаються в «Дереві мого життя». «Ми хочемо стати берегом, де ви можете зупинитися й відпочити», – кажуть засновниці простору тим, хто туди приходить. У відповідь же одного разу почули від 70-річної пані Тетяни з харківської Салтівки, що були для неї навіть не берегом, а цілим рятівним островом.

На початку 2022 року, коли на Закарпаття приїхало дуже багато вимушених переселенців, психологи організації найперше допомагали їм зупинитися, «заземлитися», зрозуміти, де вони перебувають і що їм далі робити. Досвід був новий, адже всі тоді важко сприймали пережите.

У 2014-2015 роках, в першу хвилю переселення, українські психологи майже не мали досвіду роботи з людьми з так званими вторинними втратами (так називають втрати звичного способу життя, роботи, майна, соціальних зв’язків тощо). З того часу ситуація змінилася на краще – і все ж масштаби того, що відбувалося на початку повномасштабного вторгнення, було важко осягнути і сприйняти навіть найбільш підготовленим людям.

Це нині Любов Михайлюк і Ксенія Тереза Тарнавська можуть спокійно згадувати численні історії, розказані вимушеними переселенцями – навіть з усмішкою переповідають історію акторів маріупольського театру, котрі після сумнозвісного бомбардування просто в театральних костюмах тікали з міста.

А коли не вистачило бензину, один із акторів у костюмі Бетмена йшов пішки до АЗС, де так приголомшив усіх, що бензин йому продали без черги.

Тоді кожна історія каменем лягала на серце, емоційно працювати було дуже важко.   

У «Дереві мого життя» радять учасникам (а зараз принагідно й нашим читачам) максимально підтримувати свій ресурс, прислухатися до себе й дозволяти собі радіти життю. «Кожен із нас повинен в контексті сьогодення робити максимум для себе та своєї країни, – пояснює Любов Михайлюк.

– Але ми також маємо залишатися сильним тилом, на який можна спертися. Тож якщо відчуваємо втрату сил, спустошеність – це знак, що треба трохи більше турбуватися про себе. Кожен має подумати, в чому його сила: у зв’язку з рідними, в читанні, у спілкуванні з Богом, в улюбленому хобі.

Це, до слова, стосується і військовослужбовців, котрі навіть на передовій співають, танцюють, читають, піклуються про собак та кішечок – тобто поповнюють свій ресурс. Це є правильним шляхом для усіх, щоб триматися, щоб не «посипатися». Україна наразі показує всьому світову надзвичайну активність суспільства. Дуже важливо зберегти це й надалі, адже попереду нас чекають дуже непрості часи».

Отже, не соромтеся відпочивати, коли відчуваєте, що потребуєте цього. Однак у «Дереві мого життя» резонно зауважують, що робити це треба адекватно часу, не забуваючи, що в нашому спільному домі все ж вирує війна.

Сучасний українець взагалі має переглянути свою звичну поведінку й етикет, зрозуміти, що суспільство вже не буде таким, як раніше.

Поведінка людей на вулицях, у магазинах, у транспорті має бути адекватною, з урахуванням того, що біля вас можуть перебувати травмовані війною люди. Необхідно працювати з дітьми, аби вони адекватно реагували на людей із фізичними травмами, яких вони зустрічають. Вже зараз родини військовослужбовців починають цікавитися тим, як підготуватися до їхнього повернення з війни, тож «Дерево мого життя» має групи підтримки, до яких безкоштовно може долучитися кожен зацікавлений.

«Психологічне просвітництво є наразі дуже важливою складовою нашої роботи, – ведуть далі засновниці організації. – Нещодавно на зустрічі у нас був звільнений з полону «азовець» Богдан, з яким ми розмовляли на різні теми, в тому числі й про реабілітацію військовослужбовців. У США, наприклад, бійці після завершення контракту не одразу їдуть додому – їх спершу відправляють на 3 місяці до реабілітаційного центру. Там вони відновлюються: багато сплять, добре їдять, повертаються у фізичну форму, відвідують групи підтримки, де між собою проговорюють те, що вони пережили.

У нас хлопці після пережитого найчастіше чимшвидше хочуть додому, думають, що там почуватимуться так, як раніше. Але це оманлива думка – ніщо вже не буде таким, як до пережитого досвіду. Рана війни – надто велика.

Тому військовослужбовці вдома можуть почуватися спершу дискомфортно, можуть відчувати, що їх ніхто не розуміє, можуть бути дезорієнтовані, зриватися в алкоголь».

В «Дереві мого життя» на групових заняттях уже працюють з родинами військовослужбовців над тим, як можуть змінитися стосунки та як сприймати зміни в людині, що повернулася з війни або з полону. Також готові до роботи групи підтримки для дружин та матерів загиблих військовослужбовців, однак розпочати поки не можуть через малу кількість учасників. Так, на Закарпатті з такого роду проблемами люди поки не звикли ходити до психологів чи у групи підтримки – скоріше, підуть до церкви чи ворожки. Та іноді горе простіше переживати разом, у колі тих, кому болить так само.       

За таким же принципом у «Дереві мого життя» готуються до створення груп підтримки для військовослужбовців. Групові заняття там будуть проводити психологи з бойовим досвідом – доцільність цього ще раз підтвердив уже згадуваний вище «азовець» Богдан, розповівши, як його товариш однією історією довів до сліз цивільну дівчину-психологиню. Майбутня група для військовослужбовців має стати для них безпечним і дружнім середовищем, де вони зможуть висловити все, що їх непокоїть.

Ми також запитали про кілька порад щодо спілкування з військовослужбовцями, котрі повертаються і повертатимуться додому. «З нашого боку має бути максимальна толерантність, адже люди, що мають фізичні та емоційні травми (це стосується не лише військовослужбовців, а й переселенців і людей, котрі проживали в окупації) є дуже чутливими.

Абсолютно неприпустимо казати військовослужбовцю щось на зразок: «Я тебе туди не посилав». Емоційна нестабільність травмованих людей може легко викликати в них агресію. Ми ж маємо бути максимально стабільними, адекватно реагувати на злість, найкраще – одразу йти геть, гасити конфлікт. Не можна «лізти в душу» людині, питати: «А скількох ти вбив?».

Не можна неочікувано підходити зі спини. Зате треба чітко проговорювати людині плани, готувати її до того, що відбуватиметься вдома, на роботі тощо», – радять Любов Михайлюк та Ксенія Тереза Тарнавська.   

Вони попереджають, що після війни ми будемо бачити в середовищі колишніх військовослужбовців і насилля, і суїциди, і проблеми з алкоголем – і лише від суспільства залежатиме, як швидко ми зможемо це подолати. Саме тому в «Дереві мого життя» на цьому етапі вже не лише стабілізують учасників, а й проводять просвітницьку роботу, працюють на перспективу. А результати і будуть тими плодами, які дерево, як символ організації, подарує суспільству.