Виклики війни: прийняти неприйнятне

Цей текст не знаходив відповідних обставин з тиждень, але зараз ніч, в Ужгороді звучить сигнал повітряної тривоги, і натхнення знайшлося. Це навіть не натхнення, а одна з неприйнятностей, яку ми прийняли, а саме сирени, котрі раніше чули раз чи двічі на рік, коли місцева влада перевіряла їх справність. Насправді, це дріб’язок, адже глобально нам доводиться приймати в рази важчі й катастрофічніші обставини – смерті, каліцтва, втрату домівок і часто віри у здоровий глузд і повернення до нормального життя.

Перше півріччя повномасштабної війни всі обговорювали, чи були ми до неї готові. Переважно йшлося про речі матеріально-технічні. Понад рік протистояння ворогові довів, що у цьому розумінні таки були готові, а потім підсилилися ще й дипломатичною вправністю.

Про готовність самих людей говорили невпевнено, тихо і як про щось другорядне, адже головне – це фронт. Але там передусім теж ЛЮДИ.

Не маю права і не компетентна говорити про те, чим живе і керується Воїн, залишаючи собі лише опцію донатити і підтримувати усіма доступними способами. Натомість можу розмірковувати про власне сприйняття реальності, яка перевернулася догори дриґом 24 лютого 2022 року.

Той лютий повернув до осені 2014-го: знову втрата домівки, знову втрата можливості щось планувати. Але цього разу тебе оточують не групи підтримки, а люди у таких самих обставинах, і групою підтримки стаєш ти. Хто б міг подумати, що досвід 8-річної давнини стане не тригером для твоїх психічних розладів, а запобіжником для чужих.

Про те, що війна повернеться зі стану затишшя, я знала, мене попереджали і тим самим поступово готували до сприйняття нової реальності. Десь за 7-8 місяців до дати Х почула про приблизний формат нашого сьогоднішнього пекла. Все, як у підручниках з історії, яку я свого часу так любила. Аргумент про ХХІ століття не спрацював – ніяких роботів і лазерів, а все лягло на плечі людей. Горіли міста, палала земля, плавився метал, не витримував бетон… Усе й усі випробовувалися на міцність.

Єдине, чого не було у жодному підручнику, так це про окупацію твого рідного міста, де ти народилася і сформувалася такою, яка зараз розмірковуєш про війну, патріотизм і нову реальність.

Так сталося, що домівка, хай я і не жила у Сватовому з 2003 року, була моєю бронею і завжди приводом для гордості. Щоб не виходити за межі нашої військової епохи, напишу те, що зазвичай пишуть про Сватове з 2014 року: «це єдине місто в Луганській області, де у 2014-му жодного разу не підіймався російський прапор». Скажу від себе, що і до 2014-го я не бачила у місті жодного триколора. Натомість була суцільна жовто-блакить, чорнобривці, вишиванки, етнофестивалі, культ Сосюри, Шевченка і т. д. Місто не знало ані росії, ані російського, ані російської. Жило у своїй реальності, де було столицею Слобожанщини і носієм давніх козацьких традицій.

На межі лютого-березня 2022 року місто потрапило в окупацію. Кілька разів прапори в руках були аргументом, а далі поступилися зброї, з якою приїхали представники так званої «лнр». Те, чого не могло бути, сталося. І після 8 років війни на Сватівщині замайоріли чужі прапори. Я розповім лише про один епізод, який й досі не йде з голови. Рівно рік тому, у червні 2022 року, у Сватівській районній бібліотеці окупанти проводили свято для дітей до дня росії.

На свято з назвою «росія в сєрдце мойом» зібрали малечу років 6-8, роздали якісь книжки про росію і вручили відповідні прапорці. І перша думка, яку викликали оприлюднені фото з заходу, була про те, що ці діти не знають російської.

Школа і садок були українською, вдома абсолютна більшість спілкувалася суржиком. Яка росія? У якому серці??? Візуалізація тієї маячні не йшла з голови і постійно доводила до підсвідомої істерики, бо відбувалося щось неможливе і навіть протиприродне. Лиш потім знайома, котра якийсь час лишалася в окупації, трохи повернула рівновагу, вказавши на малоймовірність присутності там наших дітей, адже значна кількість місцевих мешканців виїхали у перші тижні-місяці війни, натомість приїхало багато біженців з місць активних бойових дій навколо…

Мені насправді простіше вірити не в окупацію Сватового, а в те, що моє місто просто викрали, залишивши замість нього якусь потвору – без квітів, без доріг, без людей, заміновану і перепахану ворожою технікою…

Я не впізнаю ці нові світлини, не визнаю їхню справжність, бо не бачила на власні очі результату спланованої руйнації усього, з чим себе ідентифікували тисячі сватівчан.

Але я знаю, що моє місто шукають, просуваючись усе ближче і ближче. Вірю, що Сватове зустрічатиме своїх Визволителів жовто-блакитним прапором на козацькій вежі, яку колись дядько з побратимами побудував на крейдяній горі, а далі міст через річку Красну, моя гімназія, проспект Школярів, вулиця Весела…

Наша нова реальність сповнена повідомленнями про «сватівський напрямок», назва міста фігурує у купі повідомлень вітчизняних та зарубіжних ЗМІ. Моя ж внутрішня стрічка новин не оновлюється вже 15 з половиною місяців. Глобально я, мабуть, змогла прийняти неприйнятне, але щоденне нищення рідної землі прийняти не можу.