Два букети квітів
Олександра Артюхіна
Я щодня чимчикую на роботу повз пішохідний міст і нашу багатостраждальну площу Петефі. Здається, знаю тут кожен клаптик і кожен закуток, так чи інакше в один і той самий час бачу дуже знайомих людей. Бо кожен із них теж кудись поспішає. Теж має справи. А я йду собі, і прокручую в голові кілька уже знайомих думок, намагаючись прокліпати сльози і цього разу встигнути на роботу вчасно, зумівши перед навідати важливих людей…
Тож, часто спиняюся біля отих торговців квітами, своїми, з грядочок. І уже є навіть одна знайома пані, яка просто глянувши на мене, готує два букети квітів.
… це був прикінець січня 2022-го. Тоді я дізналася, що він повертатиметься додому в Ужгород. Від спільних друзів почула гарну новину, – планує відкриття тут школи альпінізму, аби навчати малечу своїй пристрасті. Що опісля довгих років перебування закордоном: служби в інтернаціональному легіоні у Франції, роботи гірським гідом у Грузії, він приїде на Закарпаття. Бо Україна змінилася.
…тоді ж ми зустрілися із іншим ним. Він саме розповідав про ідею майстерні для автівок і її кумедну назву, про каву, про побудову стадіону зі всіма умовами для американського футболу, про недолугість влади і якусь чергову нашу спільну тему для сміху. О, а ще ми гомоніли про автівки, і він вкотре з мене сміявся, бо я дуже очевидно нічого не зрозуміла. Він не планував виїжджати з України, бо все змінилося.
Але змінив усе триклятий лютий. Лютий, який (як це банально!) поділив наші життя на до та після. Війна. П’ять літер і означення «повномасштабна» забарвлять кожен дім українця чорним… Чи мала я (чи хтось із рідних, близьких та друзів хлопців) бодай маленький сумнів у тому, що вони стоятимуть на захисті України? Ні. Чи боялася я? Так. Але знала: кожен із них непохитний у своєму рішенні. І приймала його.
Є люди, котрі приходять у твоє життя неочікувано і змінюють його, можливо, навіть самі про це не підозрюючи. Є люди, котрі несуть світло, котрі наповнюють тебе, діляться своєю енергією, і ти іноді навіть не задумовуєшся, на скільки сильно.
За плином часу я тільки дуже шкодую, що останні три роки дуже мало спілкувалася з кожним із них. І мені дуже жаль, що вони ніколи не були знайомі. Адже, вони б подружилися, бо мали багато спільного. Хоч зараз і, фактично, сусіди… які ніколи одне з одним не поговорять.
Святослав Сойко загинув 24 березня 2022-го під Запоріжжям. А я досі не можу повірити. З цим неможливо змиритися. Ми втрачаємо найкращих: і це не просто гарні слова, це гірка реальність. Щодня здається, що це якийсь жахливий сон. Що він прийде і скаже: «Хочеш прікольчік?», ми поговоримо про «Володаря перснів», про гобітів, про мою пристрасть до Гаррі Поттера та захоплення фандомом (він один із небагатьох, хто знав про це), про його гори, про омріяну школу альпінізму… але цього не станеться...
Він обрав свободу, завжди її обирав. Він вірив, що все можливо і вчив цьому нас. Одна його усмішка могла осяяти усе довкола. Він був таким вірним другом, він вмів не тільки слухати, але й чути. А ще… завжди давав дуже мудрі поради. Мені здається, що у світі немає жодної людини, із якою Святослав би посварився. Його легкий (не без шпильок) характер, його наполегливість, його уміння розрулити ситуації та знайти спільну мову, просто вражали!
Ніколи не забуду одну нашу розмову, на котромусь зі спільних збіговиськ: я завше була більше відлюдьком на них, і Свят про це знав. Ми тоді довго обговорювали концепцію життя, його плину, напрямків… І він сказав: «Ти дуже сильна людина, бо не боїшся бути самотньою». Я це так запам’ятала, бо жартома тоді додав: «Не хвилюйся, у нас в усіх завжди будуть гори». Він був таким відкритим, таким веселим. Його почуття гумору та усмішка, яка завжди зачіпала й світлі очі, просто не могли не заражати цим позитивом. Він так вірив у побудову нового, про надійний фундамент, про нові надії… Так багато чого хочеться згадати, а не можеться… Зате часто згадую нашу першу зустріч, опісля якої стали частіше бачитися у будівлі нашого вишу.
…це був далекий мій перший курс університету. Я сиділа на сходах «Ювентусу» і гірко плакала — не встигла на поїзд і гадала, що все йде шкереберть. Свят сів поруч зі мною, зовсім незнайомою шмаркачкою, і просто взявся говорити. Я не пам’ятаю тієї бесіди. Але пам’ятаю його оте перше: «Хочеш прікольчік?». У них мав бути виступ за кілька хвилин, а він однаково досидів зі мною. А потім допоміг знайти автівку, аби я могла дістатися додому. Назву ж їхньої команди я вивчила тільки за три роки. Але назавжди запам’ятаю його тепле: «Ти просто вір у себе і заверши задумане. Ти все зможеш». Про такого друга мріє чимало людей. В житті він завжди і до всього ставився надвідповідально, ретельно та щиро. Він був розвідником героїчної 128-ї, села на Запоріжжі відбили і деокупували, а він це побачив уже із хмаринки…
Данило Богуславський загинув 16 жовтня 2022 року під Херсоном. А я досі не можу повірити і не можу сприймати жодного жарту про кавуни. Коли дізналася новину, що від війська із Херсонщини маємо непоправні новини, коли промайнуло, що Данік тримає нам небо, не повірила. Гадала, це просто помилка, співпадіння, злий жарт… Він був справжнім мотором, котрий умів все організувати, всіх згуртувати, привести, дати настанови, ще попутно кожному допомогти. Бо він не вмів інакше. Він горів – палав і запалював своїми ідеями.
Ми познайомилися, коли я активно ставала на ноги спортивної журналістики, а «Лісоруби» поверталися у великий спорт. Ми записали чимало інтерв’ю, сюжетів, анонсів… Але так мало збереглося. Я назавжди запам’ятаю історію із кодовою назвою «Перевдягнися на Петефі». Ми робили черговий анонс про матч і Данік прийшов обуреним. Тоді не могла зрозуміти, що трапилося, а він видав: «Дуже несправедливо, що у справжнього 12-го гравця немає нашої іменної майки». І подарував мені її, «лісорубську». Вона досі є у мене, в шафі. І я не знаю, як зможу без сліз вдягнути її знову.
Потім було ще чимало проєктів — і спортивних, і інформаційно-новаторських, і технічних… І волонтерство. Він завжди думав про інших, про товаришів по команді, про друзів… Іноді, навіть більше, ніж про себе. Він був таким чесним, таким прямим, таким справедливим… Данік завжди говорив: «Ти знаєш, ми своїх не лишаємо. Ти тільки скажи, що треба». І іноді достатньо було одного «Що треба?» — і уже згодом усе було, і навіть трішки більше. Про такого друга мріє чимало людей. Він був помічником гранатоментника і лише десяток кілометрів не дійшов до Херсона, побачивши його деокупацію уже із хмаринок…
Мені хочеться, аби про кожного полеглого пам’ятали — ми із вами, щодня, але, як і в кожного, в мене є занадто особисті втрати. Ті втрати, разом із котрими вмерла частинка і мого серця.
Свят і Даня були моїми друзями. Не передати біль, котрий відчувають сім’ї цих Героїв. Кожен із них так цінував і любив свою родину, — цим можна тільки захоплюватися. Я ж просто поділяю ці розбиті серця разом з ними. Цю пустку ніщо не заповнить. Ніколи. Важкі втрати для всієї України, ми не можемо із ними змиритися, можемо лише навчитися з ними жити. Або бодай спробувати. Що, власне, намагаюся робити щодня… Однак, це ті люди, до котрих гадки не маю, як вживати минулий час.
… На цій війні я вмирала сотні разів: із кожною сльозою матері, зойком дружини, горюванням братів, сестер, найрідніших. Із кожним разом пустка розростається, рани затягуються шкірочкою, такою… натужною, до чергової порції новин. Але дві розпечені прогалини не заповняться ніколи. Адже з цими двома людьми і в моїй душі згасла частинка світла. Вони такі різні, але такі схожі. Вони так багато дали б новій Україні, так багато не встигли. Вони з’явилися у різні періоди мого життя, але кожен по-своєму його змінив. Без важливих моментів з ними, ймовірно, не було б багатьох моїх рис, кількох рішень, важливих мотивацій.
Людини нема і ти не можеш їй про це сказати. Бо в тебе лишається лише могила. І біла галька. І два букети. Із блакитно-жовтими стяжками. Я приходитиму до них на Пагорб ще не раз. Бо тільки тут я можу плакати. І тільки тут я можу говорити з вами, друзі. Люблю вас назавжди, щиро.
— Мені, будь ласка, от цих півоній.
— Гарний вибір, але це хіба не вам мають купувати квіти?
— … дайте два букети.