Два роки великої війни

24 лютого 2022 року залишатиметься у пам'яті українців, як один із найстрашніших днів, свідками якого довелося стати. Тоді вся країна прокинулася від вибухів і почала жити в реальності, яку важко було уявити навіть у снах. Ми ще не знали, що станеться Буча і Маріуполь,  не могли зобразити у свідомості розбиті вщент будинки, знищені, стерті з лиця землі наші міста, розбомблене життя, вбитих друзів, рідних близьких…  Ми ще не знали, які важкі часи нас чекають, так само як і не знали, що ми – такі сильні.

Два роки з дня повномасштабного вторгнення росії в Україну і насправді 10 років війни, важкої боротьби за свободу і право бути вільними. Щоденна найважча робота – вижити, витримати, справитися, все здолати, аби врешті – перемогти. Ми все частіше пишемо слово «Перемога» з великої букви, мріємо, як будемо відзначати цей день, бо зараз це – єдина мета, єдиний шлях і можливість залишитися українцями у своїй країні. Захищаємо країну, волонтеримо, донатимо, щоразу вигадуємо щось нове і навіть знаходимо сили на гумор. Платимо надзвичайно високу ціну за кожен день. За кожен клаптик української землі. За кожне врятоване життя, за яке хтось віддав власне.

За два роки ми написали багато матеріалів про війну. Про військових і волонтерів, про лікарів і рятувальників. Про переселенців і місцевих. Про наші перемоги і втрати. Про біль і сльози, воєнні радості та неймовірні збори ледь не на космічні кораблі. Перед 24 лютого, датою, яку ми ніколи не зможемо сприймати без емоцій, ми попросили відомих людей Закарпаття відповісти на питання: «Що б ви сказали і порадили собі, якби могли звернутися до себе до 24 лютого 2022 року?». Ми отримали дуже різні відповіді – як за обсягом, так і за емоціями. І ми дуже вдячні за щирість, відвертість і силу усіх цих людей.

Ярослав Галас, офіцер 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади, журналіст:

Коли на другий день повномасштабної війни я попросився у військкоматі в 128 гірсько-штурмову, то добре розумів, куди йду. Тому з самого початку дав собі установку – якщо пощастить і все буде добре, зчепити зуби й триматися рік, як би важко не було. А якщо війна закінчиться швидше, це буде хорошим бонусом. Тепер ці думки здаються дуже наївними.

Якщо уявити фантастичний варіант, що я міг би повернутися в минуле, зустріти там самого себе й сказати кілька слів, то вони були б такими:

Наберися сил і терпіння. Будь готовим пройти через важкі випробування – і фізичні, й психологічні. Це непросто, але не так страшно, як здається збоку.

Залишайся людиною в будь-яких складних ситуаціях. Хай навіть твоя поведінка багатьом здається дивною й незрозумілою.

Будь обережним, тому що підготовка, професіоналізм чи молитви рідних мало що значать, усе часто вирішує випадок.

Будь спокійним, коли знову, як і в 2015-му, переконаєшся, що для багатьох у тилу війна нічого не значить.

Будь стійким, якщо розчаруєшся в людях, котрих вважаєш для себе важливими.

Зате ти зустрінеш на війні неймовірних хлопців – часто простих, не дуже освічених, але таких, котрі чітко розуміють, що насправді важливо, а що ні.

Ти багато чому навчишся від них, хоч і вважаєш себе «вченим». І тоді зрозумієш, що найбільша втрата – це не втрата часу, здоров’я чи території, а втрата людей.

Галина Ярцева, керівниця Руху підтримки закарпатських військових, волонтерка, яку знають і поважають військові не лише із Закарпаття, а й з усієї України.

Галя, готуйся! Купуй форму, берці, розгрузки, плитоноски - наповнюй склади!  Слухай свою інтуїцію.

І я б поїхала відпочити до 24-го лютого 2022 року. В місця, де ще не була. У Францію чи Португалію. З тим, що потім би мене тримало, як якір.

Денис Ман, військовий 101-ї окремої бригади територіальної оборони, депутат Закарпатської облради, у війську з перших днів повномасштабної війни росії з Україною.

Тут достатньо все просто – я собі це постійно говорю – якби я серйозніше ставився до того, що розумів, що війна таки прийде,  я б таки пішов на навчання військовій справі, тактиці, тактичній медицині і дуже багато інших важливих речей, які на сьогодні повинен знати військовослужбовець.

За пів року до повномасштабного вторгнення я говорячи з дружиною готував її до того, що буде війна і я безумовно піду захищати свою родину і свою країну. І зрозуміло, що як людина не військова, як людина, яка не має підготовки, не має строкової армії, я не мав абсолютно ніякого досвіду, за винятком того, що займався в Закарпатському центрі туризму і якісь елементи виживання я, в принципі, знаю дуже добре, але військовій справі я зовсім був не навчений.

Безумовно я для себе розуміючи, що це факт, я би не тільки дружину готував до цього психологічно, але і пішов би займатися практично. За півроку плюс-мінус можна було би бути значно впевненішим у собі.

А друге – я б більш активно шукав би можливості переконати своїх колег по депутатському корпусу і Закарпатську обласну державну адміністрацію в тому, що Центр національного спротиву, який з’явився аж через рік після початку повномасштабного вторгнення, потрібен уже. Я радий, що ОВА виступила з такою ініціативою, хоча, вона відчувається запізнілою. Дуже важливо, що вона сьогодні є.

Якби вона була у січні-грудні напередодні повномасштабного вторгнення, то ми би точно мали там 100-відсотковий набір у кожному з районів і мали б краще підготовлену територіальну оборону. І всупереч очікуванням усіх не залишилися обороняти територію області, а виїхала одною з перших зі своїх областей на лінію фронту і по сьогодні вважається навіть досвідченішою структурою, аніж деякі підрозділи ЗСУ, які мають трохи довшу історію, ніж ТРО.

Наталія Кабацій, керівниця Комітету медичної допомоги в Закарпатті, яка зі своєю неймовірною командою привезла тонни гуманітарної допомоги в Україну, доставляла і доставляє необхідні речі, медикаменти, техніку, обладнання, їжу у постраждалі регіони, відкрила кілька шелтерів для переселенців на Закарпатті та знає все про будівництво :)

Коли маєш досвід роботи з війною і її викликами з 2014 року, то, в принципі, ти готовий до гіршого і, на жаль, знаєш, що буде, хоч до кінця і не усвідомлюєш, що ситуація може набути таких масштабів…

Але повертаючись до запитання щодо настанов з минулого до нашого сьогодення, то це було б щось про емоційне, а щось про практичне. Проживши ці два військові роки, усвідомлюєш потребу правильно прокомунікувати з закордонними партнерами обставини і потреби, якими житиме Україна, щоб було простіше і швидше вирішувати проблеми військових і постраждалих цивільних. Тут, на місці, точно подбали б про ковдри-матраци.

Наче й банально, але у перші дні повномасштабної війни це був клопіт. А ще я б точно порадила собі і оточуючим намагатися зберігати спокій, реалістично оцінювати, що конкретно я можу зробити і робити це, не витрачати одразу всі сили, бо ця історія надовго, і не спинятися, не давати собі опускати руки.

Сергій Гудак, військовий Збройних Сил України, фотограф, фотожурналіст.

Я би собі сказав: «І не сумнівайся, вони це зроблять. Тільки не 23, як ти думав, враховуючи їхню слабкість до дат, а 24-го. Займись спортом. Під час зйомок на початку повномасштабного вторгнення фотографуй повільніше і ще більше. І дам сам собі пораду (цю пораду я даю при можливості й коли питають своїм друзям і колегам, які ще не в пікселі) – знайди собі місце, на якому ти будеш максимально ефективним в Збройних Силах, заздалегідь». Армія – величезний організм, і тут потрібні люди різних професій.

Аліса Смирна, гірська провідниця, екскурсовод, ініціаторка кількох унікальних проектів на Закарпатті, зокрема для розвитку села, а також для дітей – «Від зерна до хліба», волонтерка.

Це станеться, повір і прийми. Не бійся. Ти можеш більше, ніж могла собі колись уявити. Плач, витри соплі і продовжуй те, що можеш, там де ти є. Життя буде, просто інакше. Не бійся.

Владислав Товтин, військовий 101-ї окремої бригади територіальної оборони, історик, екскурсовод, гірський провідник.

Коли все йшло до війни, я був закордоном, приїхав із Чехії за місяць до повномасштабної війни – усвідомлено. І пішов записуватися у тероборону. Прийшов у військкомат, мені дали список паперів, які треба зібрати, я реально збирав їх майже три тижні – якийсь диплом з виписками оцінок – я просто не міг це знайти.

Я збирав усе, 23 лютого майже все було готово, я знову прийшов у військкомат і написав заяву про вступ у тероборону. Це була середа. А в п’ятницю вже мали бути стрільби, мене спитали, чи я готовий, я погодився. У четвер зранку все почалося, я прийшов у військкомат і вже знав, у яку частину я йду. Ввечері 24 лютого я вже був у частині.

Що би я порадив? Мені було зрозуміло, що треба стати на захист, але більше різних навичок, які можуть згодитися. Навіть самі прості – у мене були водійські права, але я фактично не мав досвіду водіння. Коли мені довелося вчитися на місці. Фізична підготовка – само собою. Але додаткові навички – теж дуже потрібні. Чи щодо техніки, чи щодо радіозв’язку, чи комп’ютерної техніки. У кожного індивідуально. Найголовніше, мабуть, психологічна підготовка. Бо дуже багато людей кажуть, що вони хочуть вбивати москалів, а коли щось десь поряд бахне – вони зразу розтанули. Щоб було розуміння, як це – треба пробувати, поки не відчуєш, не знаєш до кінця своєї реакції.

Друзі нагадували, що я ще 10 років тому казав, що так станеться. Психіка все одно каже «ні-ні, не може бути». Зазвичай, я вірю у найбільш позитивні варіанти, але цього разу я готувався. Була військова форма, все готова, прийшов і попросив дати автомат.

Валерій Найман, підполковник, начальник Управління патрульної поліції у Закарпатській області:

Я б сказав собі ще впевненіше діяти згідно з поставленими цілями, ще більше вишколу та навчання, інтенсивнішої підготовки. Однозначно більше люті і впевненості та холодного розуму. Також наголосив би собі на часі з близькими і рідними і на відновленні, адже тільки так можна впевнено діяти далі заради перемоги.

Федір Шандор, відомий «професор з окопу», боєць 68-го окремого батальйону «Закарпатські шаркані», професор Ужгородського національного університету, який у момент, коли ми просили його відповісти на питання, що би сказав собі до 24 лютого 2022 року, якраз доставляв унікальний перший український дрономобіль аеророзвідникам на фронт.

Тому відповів дуже лаконічно: «Хочеш миру, готуйся до війни».

Інна Пригара, підприємиця, громадська діячка, одна із засновниць прихистку для переселенців «Селиський шелтер»:

Я б порадила собі любити людей щодня, поки вони поруч. А ще пройти курси бойової підготовки та першої психологічної допомоги. І дозволяти собі час не тільки на волонтерство і роботу, але і на себе, щоб не вигоріти і не "обморозити" емоції

Bandy Sholtes, письменник:

У цьому питанні, звичайно, є певний парадокс. Якби я до 24 лютого знав, що станеться після 24 лютого… Точніше не так – я не міг знати, що станеться у майбутньому, а коли вже опинився у тому майбутньому, то вже не можу зателефонувати собі самому у минуле, щоб розповісти. Але якщо допустити такий мисленнєвий експеримент, я б подзвонив самому собі і сказав: – Альо, це я. Тобто це ти. Слухай мене уважно. Після 24 лютого станеться так багато неймовірно жахливих речей, що, якщо я тобі розкажу, ти просто не повіриш і подумаєш, що ми – тобто людство – тут у майбутньому повністю здуріли чи я вигадую, бо такого просто не може бути. Ну, я тут – і в майбутньому, і в минулому – теж думав, що такого не може бути. Тому краще не буду розповідати. Скажу лише, що дуже раджу запастися терпінням, вірою і вітамінами, а ще зберігати холодний розум. Ну і не кажи, будь ласка, нікому, що я дзвонив тобі із майбутнього, бо і так не повірять і лише подумають, що ти вже зовсім ненормальний.

Тетяна Адамчук, волонтерка, у перші дні після повномасштабного втогрення  заснувала в Ужгороді шелтер для переселенців «Я допоможу»

У переддень війни, що мала невимовно змінити наше сприйняття світу, я б побажала собі зберегти віру у людську доброту. Віра в те, що люди залишаються вірними істині, що вони керуються принципами честі та справедливості, стала б моїм дороговказом у найскладніші часи.

Війна, незважаючи на всю її жорстокість та безглуздість, відкрила мені очі на справжню сутність людини. Вона показала, що навіть у найтемніші часи знаходяться ті, хто здатен на велике добро, на справжню щедрість душі. Я розчарувалася в деяких, кого вважала друзями, але поруч з'явилися нові, несподівані союзники, що стали справжнім втіленням мужності та непохитної віри в перемогу добра над злом. Ці зустрічі нагадали мені, що навіть в умовах війни, коли здається, що світ навколо руйнується, людська доброта і порядність не зникають, а лише міцніють, випробовуючись на міцність. Це досвід, який не можна отримати в мирний час.

Війна безжально відсіює брехливість і лицемірство, залишаючи лише сутність – справжніх, непідробних людей, готових на все заради інших. Вона вчить цінувати кожну мить, не боятися відкрито висловлювати свої почуття та завжди, попри все, зберігати надію.

Так, перед лицем війни, я б сказала собі: «Продовжуй вірити у людей. Не дозволяй обставинам зламати твою віру в їхню здатність до добра. Світ повний героїв, і багато хто з них зовсім поруч. Твоя віра допоможе тобі побачити їх істинне обличчя, навіть коли вони самі про це не знають. Віра в людей - це те, що допоможе тобі залишатися собою в будь-яких обставинах».

Тетяна Гончар, волонтерка, координаторка напрямку плетіння маскувальних сіток Руху підтримки закарпатських військових. Разом з командою сплела, напевно, кілометри маскувальних сіток та «кікімор» для військових на різних напрямках фронту.

Собі та й не лише собі сказала б, що потрібно завжди бути готовим зустріти ворога, маючи такого сусіда. Кожний повнолітній громадянин має мати хоч загальні основи військової та медичної підготовки. Я розуміла ще з 2014 року, що це не закінчиться просто якимсь перемир'ям. Але дійсно ніколи б не подумала, що у наш час може бути така страшна війна.

Братики і сестрички Томашевські, пластуни, волонтери Руху підтримки закарпатських військових. Хлопці Петро і Павло наколядували грошей на дрон і закрили третину вартості ще на один! Сестричка Марія опікується хворою бабусею-переселенкою з непростою долею. Віка часто волонтерить в «Епіцентрі», збирає необхідні продукти, речі для військових та кошти на дрони. Ми вирішили спитати і думку дітей, які на жаль, ростуть в умовах війни.

Марія, 15 років: «Ми були на Легіоні (військовому вишколі) за рік до війни. Вчилися стріляти, надавати першу допомогу, орієнтуватися на місцевості тощо. І це добре, бо ми здобули корисні навички. Але я б собі порадила, окрім навичок практичних, навчитися опановувати себе у стресових ситуаціях. Бо коли навколо паніка, дуже важко робити те, що ніби вмієш. Потрібна психологічна стійкість».

Петро, 15 років. «Я б порадив собі більше волонтерити, здобувати нові практичні навички. Наприклад, зараз ми колядували і збирали з Пластом на дрон. А якщо б у мене були певні знання, я б міг виготовляти дрони».

Павло, 15 років. «Думаю, порадив собі ще більше волонтерити, а ще – серйозно зайнятися спортом».

Віка, 18 років: «Здобути якусь військову спеціальність, зокрема навчитися стріляти. І напевно ще більше волонтерити, адже тоді у нас і змоги і часу було більше».

Відповіді збирала Аня Семенюк, спеціально для zaholovok.com.ua

Фото на обкладинці авторки, світлина із Пагорба Слави – пресслужби Ужгородської міськради, інші фото – з архівів героїв публікації