Село – це цілий світ

Здавалося б, Закарпаття – край, де ґаздівство було, є і буде завжди. Але і час,  і життя, і умови, в яких те життя від нас усіх хочуть забрати, сильно вплинули на село – навіть за тисячі кілометрів від лінії фронту. Мальовнича Перечинщина – край, розташований не так далеко від міст, з одного боку є ілюстрацією змін, зумовлених війною – як позитивних, так і не дуже. З іншого – прикладом того, як одна людина може робити надзвичайні справи і допомагати відновлювати традиції господарства на селі. Бо ґаздівство має бути – за будь-яких умов.  

Аліса Смирна живе в Дубриничах. Її добре знають на Закарпатті та й далеко за його межами: активно займається туризмом, є власницею унікальної велосадиби «Добра нуч», відкриває для людей неймовірні місцини, влаштовує нестандартні активності та знаходить цінності там, де їх, на перший погляд, непросто відшукати. Аліса разом з чоловіком об’їздила вже, здається, півсвіту, проте більшість своїх нереально крутих ідей подарувала саме Закарпаттю. А конкретно – Перечинщині.

Після початку повномасштабного вторгнення Аліса Смирна почала активно волонтерити: привозила гуманітарну допомогу з-за кордону, допомагала переселенцям, облаштовувала у Перечині житло для людей, які втікали від війни, допомагала з продуктами, машинами, відправками переселенців закордон. І, здавалося, працювала мінімум за десятьох, поки чоловік був на війні.

За рік багато чого змінилося: ситуація з людьми, які приїжджають на Закарпаття, стала більш стабільною, потік зменшився, хтось знайшов тут нове життя і почав працювати, хтось – не дуже. Але Аліса Смирна темпи діяльності не зменшує, натомість вигадує все нові й нові форми й формати допомоги і переселенцям, і місцевим мешканцям – родинам військових. Зараз просуває свій «свинський проект». І ця кумедна фраза – не жарт, а дуже конкретна назва.

«Минулого року ми всі волонтерили і допомагали переселенцям. В основному – розвозили продукти. В якийсь момент це мені набридло, тому що всі ці пакунки однаково виглядали і я не хотіла просто возити макарони-олію-консерви. Вирішила, що треба щось спільно робити, готувати щось, щоби інтегрувати переселенців у нашу місцеву спільноту. І більше розумітися між собою усім разом», – розповідає Аліса Смирна і пояснює, що їй дуже хотілося не просто віддавати допомогу, а бачити й відчувати, що та допомога приносить користь. І людям, і краю загалом.

«Тоді я придумала перший «свинський» проект: ми купували тушу, а далі і  переселенці, і місцеві мешканки готували гурки, шойт, різні автентичні страви, сало різали. Переселенці з прифронтових територій отримували м’ясо замість макарон і олії і мали трохи інтеграційну роботу, вчилися готувати наші закарпатські страви. Це був своєрідний обмін досвідом, спільно проведений час. Потім виник другий «свинський проект», який дуже полюбився моїм друзям у швейцарському фермерському селі, – це вони давали на нього кошти. Це прикольно звучить, але не в містах. Фермерське село цю ідею добре розуміє», – каже Аліса. Вона шукає іноземців, які хочуть допомогти українцям відновлювати ґаздівство на селі: за кошти спонсорів Аліса Смирна купує свійських тварин, переважно свиней, які передає для господарства родинам на Перечинщині. Люди, які отримують таку допомогу – переважно ті, які потребують підтримки, пенсіонери, родини військових, які зараз на фронті, рідні воїнів, які переживають втрату.

«Я їхала дуже довго у машині – два дні. І думала, що Україна сіє, Україна годує, і я собі поміркувала, що було б класно, якби захід України, який, слава Богу, не фронтовий, тримав би тил не лише приймаючи переселенців, але й якби міг перейняти на себе роль годувальниці. Це дуже утопічно, я розумію, що цього не буде. Але так мені подумалося, що якби ми знову продовжили ґаздувати, бо ми це вміємо, було б для всіх краще», – згадує Аліса Смирна.  

Приблизно у цей же час до закарпатки звернулася дослідниця з Німеччини Лаура Куен – докторантка агротехнічного вишу в Празі. Дівчина досліджує культурну антропологію, пише кандидатську роботу про сільське господарство в Карпатському регіоні, тому просила Алісу показати, як тримають свині у селах на Закарпатті. Коли почалися пошуки родин, які займаються домашнім господарством, або  готові знову почати ґаздувати, то для Аліси першим було не дуже приємне відкриття. Виявилося, що в її громаді після початку великої війни, мало хто хоче знову починати займатися ґаздівством: охочих родин займатися ґаздівством у своїй громаді Аліса не знайшла, треба було їхати у більш віддалені від міста села.

«Я була впевнена, що в Дубриничах кожен другий тримає свині.  Але виявилося, що нічого ніхто не робить після початку війни. «Багато часу, хтось має бути дома, це дорого», – і подібні історії. Це для мене був шок. Бо я розуміла, що корови вже не тримають, бо з ними багато роботи. Але те, що не тримають свині – це для мене було негативне відкриття», – каже Аліса Смирна.  

Перший, кого Аліса вмовила відновлювати господарство, був її свекор. Недавно на ґаздівстві уже  перший раз висиділи гусенят – їх повезли у село Люту, до родини, яка дуже хотіла тримати гуси.  

Проект Аліси – для пенсіонерів, які не можуть собі  дозволити купити свійських тварин, але хочуть. А також – для родин військових ЗСУ – щоб для них теж була підтримка.  «Шукаю «хрещених» у німецьких селах – людей, які б хотіли профінансувати якійсь конкретній родині із Закарпаття порося чи іншу худобу. Ця ідея всім дуже подобається. Чотири свині недавно купила і роздала. Це мала би бути корова, але я не знайшла людину, яка хоче безкоштовно отримати корову.  Тому купила чотирьох поросят. І зараз знову я на нулі, треба шукати ще кошти, або заспокоїтись і залишати це», – ділиться Аліса.  

Свиня зараз коштує дорого – від 4 до 7 тис. грн. за порося. Кажуть, ціни вдвічі виросли. Корова коштує від 17 до 25 тис. грн приблизно – у залежності від віку та походження. «Але найбільше мене здивувало, що дорослий індик коштує 1300 грн, а індичка – 700-800 грн. Гусак –600-700 грн. Тому ми їх висиділи. Із 45 яєць вийшло 21 гуся», – розповідає Аліса і додає, що якщо хтось їй напише, що хоче корову – зробить усе, аби знайти на це гроші. «Це моя мрія – купити для когось корову», – каже жінка.  

Лаура Куен, дослідниця культурної антропології, вивчає традиції господарства у Карпатському регіону, в тому числі, ставлення людей до свійських тварин. Проект Лаури триває три роки, з перервами через ковід. Але війна не зупинила дослідницю, вона знову спостерігає за життям села на Закарпатті. Хоча, зізнається, на початку було дуже важко: не могла знайти сімей, які тримають свиней. Допомогла Аліса Смирна, контакти якої дівчина знайшла в нових знайомих з Ужгорода.

 «У своїх дослідженнях я займаюся не тільки людськими стосунками, культурними зв’язками, але й відношенням до тварин, до навколишнього середовища, співіснування з природою, яка впливає на наше щодення життя. Вивчаю життя із свійськими тваринами у селі. Адже тварини створюють село, тому це важливо науково досліджувати також тварин. Це світобудова: людини і тварини разом. Ми маємо відчуття, коли ми бачимо тварин, добрі чи погані, – розповідає Лаура. –  Мій дослідницький проект стосується культурної антропології. Досліджую українську специфіку, зокрема, Закарпаття. Вивчаю невеликі власні господарства, де тримають свиней. Цікавлюся,  чому вони їх тримають, чим годують, як підтримують здоров’я тварин, це дуже цікаво», – розповідає Лаура.  

Дослідниця каже, що село залишається селом доти, поки у нього є домашні, свійські тварини й сільське господарство. «Маю приклад, коли одна сім’я тримає свиней тільки для того, щоб годувати дітей, які живуть у Києві, – щоб вони могли їсти домашнє м'ясо. Це дуже цікаво. Ці люди через «Нову пошту»  переправляють велетенські пакунки з м’ясом, яйцями, тістечками, яблуками», – із захватом каже Лаура Куен.

Більше родин, охочих відновити ґаздівство, Аліса з Лаурою знайшли у більш віддалених селах, які розташовані ближче до гір. Це – Пастілки, Зарічево, але найбільше – Сімерки. «Якби я мала гроші, купила би всім, – там кожен двір хоче господарство. Я би сказала, що Сімерки – це село, в якому ґаздують», – каже Аліса.  

Минулого разу волонтерка купила десять поросять, хоч планувала не більше п’яти. Каже, було стільки охочих, що доклала свої гроші. «Підійшов пенсіонер, питав, скільки коштує порося, але йому не вистачало грошей, каже, треба ще два місяці, щоб дозбирати. Ну я це почула і не відпустила його – пішли і купили два порося. Ще потім жінка одна, з великої сім’ї. Вона планувала купити порося за три тисячі, але не було, бо все вже значно дорожче. Я додала грошей», – розповідає Аліса Смирна.

Мешканка села Сімерки Софія Головей за професією вчителька зарубіжної літератури. Жінка досі працює в школі, але не проти відновити й домашнє господарство, тому Аліса привезла порося і їй. Пані Софія розповідає, що, порівняно з минулими роками, зараз у селі ґаздівство не є надто популярним.

«Не хочуть люди займатися сільським господарством. Досить великий занепад. Тому я вважаю, що пробувати це відновити – дуже хороша справа, щоб люди розуміли, що це цінно. За землі колись велика боротьба була, билися на ділянках і щось собі хотіли. Тепер люди думають, що все впаде з неба. Земля наша заросла. Дивлюся, сіно косять і палять – мені серце розривається. Як так може бути?», – каже Софія Головей.