Воює народ України

Ми взаємодіємо з людьми, що служать в армії, з людьми, що служать в інших підрозділах, з людьми, що не служать у війську, з рідними, знайомими, незнайомими нам досі людьми... Мережею ширяться поради, як правильно (не наносячи травми) говорити з військовими, але скажу, що ми — ті самі люди, яких ви знали до війни, і говорити з нами в першу чергу потрібно як із хлопцями та дівчатами, яких ви знали раніше. Новини з цивільного життя трохи розбавлять нашу військову буденність.

Між нами вже є чимало бар'єрів, які створюються автоматично, але перш за все в суспільстві має бути утверджене розуміння, що воює не ЗСУ, а воює народ України, тому слід говорити не “ми” і “вони”, є загальне “МИ”, а боротьба наша спільна. Кожна відмінність віддаляє нас, кожна схожість — об'єднує.

Я маю друзів, які воюють в різних підрозділах — наша легендарна 128 бригада, наша 10 бригада, 5 окремий батальйон, всі 6 інших батальйонів 101 бригади ТРО, 33 бригада, 79 десантно-штурмова бригада, сили спецоперацій...

Можливо, ці цифри вам кажуть небагато, можливо, за ними ви впізнали підрозділи ваших рідних, що там служать, але незалежно від того, який номер підрозділу чи військової частини, кожен із цих підрозділів має складну бойову задачу. Час від часу ми жартуємо один з одним про те, хто в більшому тилу, але насправді це просто жарти, бо ми ніколи не обираємо бойові розпорядження та напрямки, де стоятиме наша військова частина на лінії фронту. Також слід пам'ятати, що ті ж сили територіальної оборони можуть знаходитись у безпосередньому зіткненні з ворогом більше, ніж досвідчені механізовані підрозділи, а отже судити по роду військ бойовий перед тобою військовий чи ні, справа невдячна.

Час від часу ви питаєте, чому якийсь військовий в Ужгороді (вдома) частіше, ніж ваш рідний чоловік, батько, брат, дівчина, дружина, мама... Пам'ятайте, що задачу його чи її підрозділу можуть суттєво різнитися, задачі військового-близької вам людини можуть бути специфічними, особливими, вони можуть знаходитись у відрядженнях, можуть проходити навчання. Але так, є підрозділи, в яких завдання з меншою інтенсивністю бойових дій, є підрозділи, що відновлюють боєздатність після втрат, є підрозділи, що працюють над поповненням. Але є підрозділи, що не можуть відпустити навіть у відпустку солдатів, бо пониження боєздатності взводу чи роти, що тримає складну ділянку десь на півдні чи на сході країни, може загрожувати втратою переваги у лінії оборони чи пониженням інтенсивності наступу.

Але абсолютно всі військові — важливі.

Якщо ви некомбатанти, просто забороніть собі коментувати хто більший воїн, хто скількох застрелив, та хто в яких штабах відсиджується. Ви не знаєте історії цієї людини і що насправді він робить у цій війні. Живіть зі своїми думками, або розберіться з ними.

Або сядьте в машину до Андрія Любки та подивіться, як живуть солдати та для чого їм автомобілі. Чи сходіть у Рух підтримки військових та разом із його волонтерами відвідайте пораненого військового, який без рідних і друзів у вашому місті. Або сходіть на похорон військового у вашому місті та селі та побачте, як прощається мама з сином, якого їй навіть не показали, бо його тіло остаточно згоріло, а ДНК досліджували понад місяць. Може, ваш запал трохи стихне.

Якщо ж ви — військовий, який коментує, що ви — більший воїн, ніж той, хто служить в іншому підрозділі, пам'ятайте, що ще жоден не вигравав війну самотужки. Без війська і побратимів ми не стримали б навалу, без різних підрозділів ми не перейшли б у наступальні дії, без всіх сил і військ ми не переможемо.

Кожен військовий — це людина, яка відмовилася від власної зони комфорту, аби захистити себе, своїх близьких, свою країну, і ризикує власним життям. Де б ти не був, ти — ціль. І ти з цим живеш.

Ті, хто втомлюються більше за інших, поступово “сходять з дистанції”, і їм потрібна підміна, а отже кожен підрозділ очікує на поповнення, сподівається на мобілізацію. Але це вже інша історія, котра також вимагає непростого діалогу із суспільством.