Ранкова кава. Перемога з Наталією Кабацій
Наталія Кабацій очолює Комітет медичної допомоги в Закарпатті. Але це більше не про медицину, а про допомогу та захист прав і свобод людини. Різними методами і на різних рівнях. Наталії та колегиням це все вдається, навіть, якщо виникають нездоланні, на перший погляд, перепони. Дівчата з початку повномасштабної війни активно волонтерять. Тепер їхня робота - це тонни різноманітної допомоги та, звісно, ліків.
Волонтерська робота як давно тобі відома?
Напевно з 2-го курсу університету. Тоді вперше я пішла перекладати французьким фахівцям у Вільшанському дитячому будинку. Спочатку працювала час від часу перекладачем до 1999-го року, а відтак - в офісі Комітету медичної допомоги координатором програм.
Рано чи пізно будь-яка гуманітарна місія закінчує свою діяльність. А у нас склався досить хороший колектив, ми думали, як продовжувати працювати далі і створили місцеву організацію. 21 березня 2000 року. Залишили стару французьку назву гуманітарної організації, бо ми є правонаступником всієї діяльності, яка проводилася у рамках місії.
За понад 20 років з чим найбільше була пов’язана робота Комітету?
Це були різні виклики у різні роки. Єдиний проєкт, який ми ведемо з самого початку, це підтримка Вільшанського будинку-інтернату. Все решта залежало від ситуації. Були роки, коли займалися ВІЛ/СНІДом, туберкульозом і впровадженням нової стратегії лікування, будівництвом психіатричних лікарень (безпосередньо дитячого відділення). Потім ми бачили, що підростають наші підопічні з Вільшанського інтернату, які зробили досить великий крок у розвитку. По системі вони повинні далі йти у психоневрологічні диспансери, тому виникла думка: треба з цим щось робити. Ці найсильніші підопічні не мають бути у диспансерах, треба створити заклад, який відповідатиме їхнім можливостям, де б вони могли проживати й реалізовуватися. Так виник великий проєкт «Парасолька». Важливо було зробити його не в далеко захованому, забутому селі, а в місті, де є більше можливостей, де б ці молоді люди стали частиною громади. Нам це вдалося. На День міста їм, а вони мають музичний колектив, дають прайм-тайм. Для мене це найбільше показник -- визнання міста, яке прийняло наших підопічних і вважає їх частиною своєї громади.
Ти з колегами займаєшся напрямками, в яких обов’язково присутня людська трагедія. Який з усіх напрямків був емоційно найважчий?
Я не можу сказати що я стійка, у мене завжди емоційні піднесення й опускання рук. Найбільше опускання рук було у жовтні перед Майданом. Оскільки ми переважно працюємо з державними закладами, я розуміла, що з цією владою нічого не зможу далі зробити. Наш центр «Парасолька» на той час був філією Вільшанського дитячого будинку-інтернату. Ми хотіли, щоб вони стали окремою юридичною особою. Для цього запросили цілу делегацію з Міністерства соцзахисту України, який тоді очолювала пані Наталія Королевська. Ми з нею були у Швейцарії, зустрічалися з Міністром соціальної політики Швейцарії, відвідували різні заклади. Я ніколи в житті не відчувала такого сорому за країну.
Чим був спричинений сором?
По-перше, глибоко все одно людям з нашого міністерства, де вони працюють. Їх це не цікавить. Що буде далі тим більш не цікавило. Це було радше відрядження у Швейцарію. Ми з Комітетом дійшли до того рівня міністерства, де приймаються важливі рішення. І я розуміла, що ця влада не прийме те рішення, яке нам потрібне. Це був глухий кут, мені не хотілося більше допомагати державі у будь-чому. На моє щастя стався Майдан,
І ти надихнулась?
Я переживала все дуже сильно. Але це допомогло працювати далі, далі прийшли нові виклики. Для нашої організації це були перші переселенці (2014 рік). Ми організовували поселення, допомогу: від медикаментів, харчування до пошуку роботи.
Ти пригадуєш перших переселенців? Хто ці люди, де вони зараз?
Ми залишилися друзями, одна з них є членом нашої команди, з другими-- у дуже добрих стосунках тут. Наприклад, Аня Агафонова, яка пече тістечка, а я замовляю на всі дні народження саме у неї. Женя Кудрявцев, вважаю дійсно геніальний фотограф, з його переселенням Закарпаття тільки виграло. Я захоплююся блогами його дружини. Це саме ті люди, які були першими.
Першим нашим заходом тоді був «Крим -- це Україна», який ми організували в галереї «Ілько». Ми розуміли, що першими приїдуть переселенці з Криму. І постане питання житла. Тому попросили людей залишити перші адреси, хто захоче прийняти переселенців.
Чи залишився цей перелік людей для вже набагато більшої хвилі цього року?
Ні, цього року ми практично не займалися поселенням. Інші люди почали цим займатися. Вирішили, що охопимо інші напрямки. У нас були залишки на рахунках ми хотіли купити білизну, подушки і т.д.. Зайшли у місцеві магазини, але це були смішні кількості необхідного. Тому написали листи всім нашим партнерам про потреби. Відкрили гуманітарний склад. Перші три тижні практично це були матраци, подушки та інші речі. Десь на третьому тижні до нас на склад заїхав чоловік, який привіз сім’ю, залишив її в Ужгороді і повертався у Макарів. Це була перша людина, яка попросила у нас продукти харчування і хліба. Ми зрозуміли, що ситуація дійсно критична, це безвихідь. Там все дуже і дуже погано. З того часу переважно завозимо харчові продукти, гігієну, трохи одягу і роздаємо тут переселенцям. Але більшу частину ми перенаправляємо через наших партнерів - волонтерські рухи, які працюють на місцях (Київщина, Миколаївщина, Запоріжжя). На сьогодні отримано і розподілено понад 100 каміонів гуманітарної допомоги. У середньому виходить, що щодня ми отримували каміони. Але це не так, є такі тижні, що 3-4 дні нічого нема, а потім відразу 10 фур. Крім того, багато організацій, які везуть гуманітарку, не хочуть заїздити в Україну, тому у нас є склад у Міхайловцях. Багато-хто розвантажується там, далі організовуємо перерозподіл вантажів і дивимося по запитах.
Перед Великоднем ми також роздавали соціальні пакети переселенцями - близько 4 тис. пакетів видали. Зрозуміло, що тут люди все одно мають доступ до виплат, гуманітарної допомоги. А у тому ж Харкові та інших містах не має такої можливості. Там дійсно люди без харчів і без ліків.
Маємо ще один великий напрямок -- допомога лікарням ліками. Почалася з того, що перший запит зробив Андрій Любка. Підтримку ліками у нього попросила дружина Сергія Жадана для Дергачівської центральної лікарні (Харківщина). І ми почали шукати ті ліки. Їх не можна було купити. Дуже важко замовити з-за кордону. Цей хаос по медпрепаратах тривав два тижні. Відтак розблокувалися фармакоманії та ми почали замовляти ліки тут. Тепер велика частина нашої роботи - це клопотання від лікарень і переправлення замовлень. Це досить великі суми грошей, оскільки потреба у ліках дуже велика.
Де берете гроші?
Ми звертаємося до різних фондів за підтримкою. Нема змісту закуповувати ліки закордоном, це строго контролюється, регламентовано. У нас є одна найефективніша людина у цій війні - постачальник з «Хустфарм». Ми направляємо запит і на наступний день є ліки. Це дуже швидко і дуже ефективно. Одне клопотання, наприклад, від лікарні, це відразу 10 тис. доларів, які, можливо, покривають потреби центральної районної лікарні на 3 тижні. Закладам дуже важко у цій бюрократичні процедурі закуповувати ліки, по-друге, грошей, які вони мають, недостатньо.
Ми підтримуємо і місцеві лікарні, розуміємо, що вони отримали фінансування на ту кількість осіб, які були до війни. Але враховуючи збільшення у 5 разів, особливо ніхто за цих пацієнтів не доплатить. Допомагаємо також військовим. Є фонди, які хочуть працювати тільки з цивільним населенням, є ті, які не проти підтримувати ЗСУ. тому ми дивимося, від кого отримали кошти і кому можемо допомогти. Зараз знайшли фінансування на 11 швидких. Челендж – знайти команду жінок, які будуть рулювати і поїдуть у Словаччину. Але таких челенджів направду дуже багато. Ніколи не думала, що мені доведеться бути і вантажницею, і логістом, і відповідати на стільки невідомих номерів. До війни я цього ніколи не робила. Відповідаю також на месенджери дуже багато. Від подяк до клопотань, і до деколи кумедних відео. Коли ми передавали ліки в опіковий центр у Дніпрі, вони вислали відеоподяку, а головний лікар дуже вибачався, що не в такій хорошій формі, бо після 8-годинної операції.
Як ваш Комітет почав підтримувати культурницькі події? Міжнародний фестиваль документального кіно Docudays UA, наприклад.
Це я захоплююся фотографією, мені подобається чорно-біла документальна фотографія, яка прийшла у моє життя через знайомство з Олександром Глядєловим. Товаришуємо понад 20 років, він знімає наші проекти, ми багато організовували його виставок, щоб висвітлювати наші проблеми. Але потім я потрапила на фестиваль Docudays UA, перед тим ще робили конкурс короткометражних фільмів «Міграція – спроба втечі чи право на краще життя?». Це було у той час, коли ми почали займатися біженцями та шукачами притулку, які масово йшли через наші кордони в ЄС. Ми запропонували молоді через фільм подумати про питання міграції, оскільки Закарпаття -- міграційний регіон. Немає різниці між заробітчанством, яке є в Україні, і людьми, які шукають кращого життя і захисту в Україні чи хочуть переїхати закордон. Запропонували ці дві теми висвітлювати в одному ракурсі. Вже на фестивалі Docudays UA побачила ширший спектр показів і тематики. Вирішили, що наш фестиваль трохи видозмінюємо і стали партнерами мандрівного фестивалю, почали раз у році організовувати заходи, щоб популяризувати тему захисту прав людини.
Як тобі вистачає енергії понад 20 років займатися сферою, яка вимагає більше вкладення, ніж повернення?
Тому, що я не сприймаю це як роботу. Це частина мого життя і мені подобається. Я рідко займаюся тим, що мені не подобається. Наразі не дуже люблю роботу з водіями та вантажами, але доводиться і це робити.
Мені подобається щось розбудовувати й бачити результат. І я ніколи не роблю проєкт сама для себе, я маю бачити кінцевого бенефеціара. Не маю мети створити ідеальний проєкт, який буде ідеально працювати і яким ми зможемо показово вихвалятися. Для мене це має бути частиною розвитку більшого. Ми вибрали для себе такий нелегкий шлях з органами держвлади працювати над змінами. Від законодавства до розбудови закладів саме державного підпорядкування. Це не завжди легко.
Легше було б побудувати ідеальний заклад, знайти для нього кошти й не мати клопоту. Але це в результаті нічого не міняє. Я вибрала колись жити в Україні, хоча все-таки закінчувала РГФ. Це був колись факультет, щоб вийти заміж за іноземця. Так казали :) Але я занадто добре знаю
Іноземців?
Іноземців і закордон. І я дійсно люблю Ужгород і Закарпаття, для мене важливим робити це тут, з тими людьми, які є. Деяких треба перевиховувати. Деякі перевиховуються, деяких міняють, на щастя.
З владою працювати складною.
Найбільш складно. Ти тільки встигаєш з одними, виховати їх у правильному руслі, щоб не заважали, не те щоб допомагали. Відтак вони починають мінятися. Знову доводиться знаходити спільну мову.
Це безперервний процес.
Це завжди виклик. Направду ми робимо ті речі, які потрібні в їхніх закладах. Тому нам завжди вдавалося вийти на рівний шлях з владою, переконати їх що це потрібно. В основному зміни відбувалися, коли вони бачили пророблену роботу. Відпадали питання, чи варто працювати, підтримувати те, що просимо. Як казав один мій товариш: «Вашу роботу можна торкнутися руками». І це правда.
Які три речі тобі потрібні для щастя?
Кава зранку - це важливо. Я п’ю її сама. Прокидаюся на пів години раніше, ніж всі мої, і я мушу мати свої пів години ранкової кави і новин. Це для мене такий важливий ранковий ритуал.
Читаєш новини?
Нема часу читати новини й це береже мою психіку. Я настільки у русі, що більшу інформацію отримую увечері, коли переповідає чоловік. Або маю десь час погортати стрічку, радше ні, ніж так. Але я маю знати про потреби і цього мені достатньо. Розумію, якщо є потреби, значить діється щось страшне.
Якщо продовжити про речі для щастя.
То для щастя мені потрібна моя робота, яка є моїм найголовнішим хобі. І напевно, щоб стабільність у державі настала. Так набридли ці всі виклики. Війна -- це найбільший виклик. Такого масштабного горя і біди ми ніколи не мали, і я ніколи не побажаю нікому в цьому жити. Поки що ми розуміємо, що це -- забіг на витривалість, який не закінчиться сьогодні чи завтра. Навіть, якщо закінчиться, то на 5 років це все відбудовувати. І це не тільки про будівлі, це про людей, які пережили горе і трагедії. Щоб ці люди віднайшли бажання до життя, бажання далі щось робити. Це вимагатиме багато роботи.
Третє, що мені потрібно для щастя – це друзі й сім’я.
Що змушує вірити в перемогу?
Я вірю, на 100%, що перемога буде. Вона буде нелегкою, через великі людські трагедії й, на превеликий жаль, через великі втрати. Ми завжди відроджувалися, це не перший наш виклик, ми самі не усвідомлюємо, наскільки ми є сильною нацією. Хоча зараз багато-хто переконався у цьому. Єдине, що мені шкода, дуже велика частина активних людей, на жаль, можливо будуть втраченими.
Виїдуть?
Не так виїдуть. Я не переживаю за тих хто виїхав, частина з них повернетеся. А от ту частину, яка буде втраченою, не повернути. Але це мусить нас мотивувати вкладати в наших дітей силу та енергію, щоб вони виросли як їхні батьки активними членами суспільства. Вони будуть інакшими, я навіть не знаю, як ця війна відіб’ється на наших дітях. Точно знаю, що вони не сприйматимуть росію дружньою країною, можливо, їхні діти зможуть пробачити, почати вести діалоги. Єдине можу сказати: я зовсім не готова вести діалоги з так званими «хорошими руськими». Я не вірю в хороших росіян, я знаю що вони є, їх є одиниці, багато хто з них або вже виїхав, або тут.
Ти багато спілкуєшся з іноземцями. Наскільки вони підтримують нас? Бо на папері одне може бути, в реальності - інше?
У всіх країнах є різниця між владою та громадянами. Такої солідарності яку я відчуваю від Португалії Франції, Швейцарії, Данії, Іспанії - це все люди, це не влада. Влада у всіх європейських країнах, крім активних сусідів, відстає. Вона хоче бавитися у політику і десь думає, можливо вони там передумають домовляться тощо і нам не треба буде аж так активно застосовувати якісь заходи. Але люди, з якими я спілкуюся, це на 100% люди, які співпереживають Україні, готові допомагати стільки, скільки треба.
Оскільки я франкофон (франкомовна), до мене зверталися багато саме французьких іноземних журналістів. Тому вийшло багато матеріалів на радіо, ТБ, у газетах. Після цього багато-хто стукався у месенджери з пропозицією допомоги: від оперного співака Ліонської опери, до екстремала плавця чи пожежників з півночі Франції та міс Франції у Парижі. Це настільки різні люди, які, не знаючи нас, прочитавши мас-медіа, питалися, чим допомогти. І організовувалися, щоб відправити в Україну вантажі.
Якщо говорити про Францію, то багато зробила мерія Парижу 15-го округу. Будівля мерії – це пункт збору гуманітарної допомоги. Вони там раз у тиждень-два пакують каміони і відправлять. Велику допомогу дає цивільний захист Міністерства внутрішніх справ Франції, а також партнери, які до цього підтримували тільки наші проєкти для осіб з інвалідністю. Ми практично відключилися від своїх основних проектів, працюємо на війну. Але вони підтримують цю діяльність, незважаючи на те, що вона не входить у рамкову договірну діяльність.
До Вільшанського дитячого будинку також переїхало 37 нових підопічних. Їх оселили у частині фізіореабілітації, частину - у приміщенні денного перебування. Треба щось почати будувати для них, щоб підопічним повернути ті приміщення. Шукаємо кошти на те, щоб обладнати приміщення для переселення новоприбулих осіб.
Чи маєш гасло, крилатий вислів якийсь, що допомагає часом прийняти правильне рішення?
Це французька фраза On va y arriver («Нам це вдасться», «Ми це зробимо»). У нас дуже стабільна команда, ми працюємо роками разом, над різними проєктами, розуміємося і могли б швидко зреагувати на різні питання. Комітет -- це не я одна, це команда, що 15 років разом. Це велика сім’я яка знає сильні слабкі сторони один одного і може підтримувати один одного. У багатьох організаціях -- найбільша проблема це кадровий голод, і люди, які сприймають роботу як роботу. Зараз це не робота, це -- частина життя, вся наша команда розуміє.
Вільний час на інші хобі знаходиш?
Ні. Я справді не побачила, що моя мала виросла на 5 см за два місяці! Це викликало у мене дуже великий шок. Я зараз, наприклад, не переймаюся її школою: чи зробила - не зробила домашню роботу, які будуть в кінці року оцінки. Дала собі з цим спокій, дуже рада, що маю підтримку у сім’ї, де розуміють, що я інакше не зможу. Я роблю те, що інші не зможуть зробити. Тому чоловік взяв на себе більшість хатньої роботи. Вільного часу взагалі нема, останній місця мала 1-2 дні вихідних, коли я їхала у Вільшани 1 раз, інший - у Парасольку. Прочитала тільки одну книгу, взяла нову можливо 10 сторінок подолала і знову не маю часу читати.
Якими якостями мають володіти волонтери, щоб вони були справжніми?
Говорю про це завжди. Є когорта людей, які хочуть помагати, але у них вправно виходить тільки «допоможіть мені помагати». Щось би робили, але навчіть, поясніть зробіть за мене, а я в результаті закрию гештальт. Мені здається, що це не всі можуть робити, можуть люди, які розуміються у яких є якась лідерські якості, які можуть зорганізувати людей, переконати у необхідності того чи іншого. Але щоб ця людина була частиною всього колективу. Ніколи правильний волонтерський рух не побудується на ієрархії. У тому чи іншому волонтерському русі деякі будуть обличчям, деякі -- лідерами, а деякі -- дуже потужною частиною, але можливо не такими видимими як решта людей, які мають інші якості.
«Ранкова кава. Перемога» ZAHOLOVOK.COM.UA публікує серію інтерв‘ю з людьми, з якими варто поговорити саме про перемогу. Адже вони до неї причетні, як зрештою, і всі ми.
Ірина Бреза, спеціально для Zaholovok.com.ua
Фото - Аня Семенюк
