Ранкова кава. Перемога з Галиною Ярцевою

Галя Ярцева – це саме та людина, про яких складають мемчики з надздібностями волонтерів. Для них не проблема дістати хвіст дракона чи відправити поштою ядерні боєголовки. Звичайно, Галя - не одна, це величезний Рух підтримки закарпатських військових, який виник ще у 2014 році. Вона очолила цю ініціативу, яка за 8 років стала потужною силою. Про деталі - у нашому з Галею першому інтерв'ю.

Ми знову зустрічаємося за кавою, заходимо в офіс Руху, де крім людей сила-силенна ведмедів :)

Ми нашу ведмежу колекцію запустили у лотерею, вона займала дуже багато місця. Станом на 2016 рік ведмедиків було 216, зараз понад 500. Перший ведмідь - грізлі, його передали зі Швейцарії для допомоги дитині. Не пригадую історії, чи дитина відмовилася, чи що, але він у нас залишився.  Став першим у колекції, хоча ідеї збирати ведмедиків у нас точно не було. Вони якось самі один до одного почали підбиратися.  Ми зрозуміли, що це може бути нашою переможною колекцією.

Була ідея після завершення війни цих ведмедиків передати в дитячий будинок чи притулок. Коли треба було швидко розгортатися у період великої війни, то ведмеді нас дуже сильно підтискали і вирішили: нехай вони заступають бойовою одиницею на Театральну площу. Ми їх продаємо, розігруємо, але кількість ведмедів не зменшується. Бо несподівано вони у нас почали знову прибувати: віддаємо 10 -- 20 приходять.

 У нас є особливий ведмедик, улюбленець, позивний Хмурий.  Він належав родині Ані Мелеганич, її старшому сину. У ведмедика є свій «смертник» (кожен військовий має металеву бірочку, де зазначені група крові, його ім’я, прізвище) у вигляді янгола -  янгола життя. Коли бувають складні періоди, сумні, то ми запускаємо Хмурого, він починає обійматися, хмикати і говорити з тобою.

Аня, коли його принесла, сказала, що діти дорослі, награлися.  Він трохи такий зачуханий. Якось була акція і я попросила Давіда, сина Ані, допомогти принести речі з офісу. Він приходить в офіс, там сидять ведмеді. Хлопець бачить того ведмедя і так: «Ти тут! Я тебе всюди шукав, а ти тут!» Я зрозуміла, що віддали того ведмедя без його відома, почала втішати: «Ти бачиш, яка у нього класна компанія! Як йому тут гарно, затишно серед своїх». «Я розумію, йому тут краще, ніж зі мною», - запевнив Давід. Так Хмурий лишився з нами, стоїть в офісі на видному місці. Улюблена іграшка

Символ руху, який розробив Олег Олашин, - це ведмідь, тому назва логічна.  У нас ведмедики різні: войовничий, з джавеліном, з АК 47 (Калашникова), є з серцем (це основний логотип), є з коктейлем, тим, що п’ють. Понад 10 різних образів. Є ведмедик-санітар, який рятує життя, з пробіркою, який здає кров волонтер, з голкою, який представляє наш швейний батальйон. Наші ведмеді -  це наші маленькі батальйончики, які в різних напрямках допомагають перемагати.

Скільки «батальйончиків» у вас назбиралося з цей час?

Вся структура розрослася. Так, це дуже класно. Це означає, що ми не спали весь цей час, дуже швидко все було налагоджено. Маємо потужний медичний батальйон, де зібралися фахівці, які є відомими в Закарпатті медиками. З ними  просто і легко працювати, вони знають свою справу. Ті заявки, які приходять на медицину, я просто відправляю медикам. Є логістичний центр, у нього зараз вже менше роботи, але у перші дні було дуже велике навантаження.  Дуже багато людей приїжджало, привозили родини і їхали назад допомагати. Ми їх завантажували. І ми таким чином сформувався цілий список водіїв.

Працює швейний  батальйон. Креативний медіабатальйон очолює Сергій Денисенко, організовує різні заходи і створює для нас різний контент. Є батальйон у складі кількох одиниць, які тісно працюють з іноземцями. Це трохи інша робота, іноземцям потрібно все підтверджувати, обов’язкові фотозвіти. Вони не діють за такою системою, як ми : віддав, самозаспокоївся і все. Їм треба акти прийому-передачі. Вони нас перевіряють і це, напевно правильно.  

Ми багато чого шиємо, від брендованих екоторб, які продаємо, до розгрузок, тактичних ременів. Зараз будемо запускати пошиття ременів поясних розгрузок, наразі на них найбільший запит. Величезна подяка швейникам: «Параді», фабриці глухонімих, училищу №6.  Це всі наші бойові одиниці.

Також ми шиємо прапори, спочатку для військових шили, тепер великий запит на патріотичне в Ужгороді, Закарпатті. Прапори продаємо і кожна копійка йде на допомогу.

Є батальйон наших дівчат хлопців, які волонтерять у супермаркетах і на Театральній, серед них досить велика кількість – це «сучасні біженці». Бо у нашому складі є переселенці першої хвилі. Хочеться, щоб та хвиля була справді остання.

Маємо батальйон, який плете сітки у ПАДІЮНі, облмуздрамтеатрі, ректораті УжНУ.  Є спецгрупи, які виїжджають закордон, купують все необхідне. Це дуже складна робота, яка пов’язана з митницею, чергами. Бо поки ти переїдеш кордон в один бік, залишається півтори-дві години, щоб оббігати магазини, бо в одному 100 пар взуття не знайдеш.  Поки їдеш, переживаєш, як тебе зустрінуть, в яку чергу ти потрапиш. З кордоном все складно, на превеликий жаль.

Хоча здавалося б…

Здавалося б. Я тут говорю як про мертвих: або хороше, або нічого.

Ще у нас є, я можу з гордістю говорити, Паша Мандзич, Міша Карпенко, «Наша файта», які дуже багато роблять. Вони намагаються залишитися у тіні, але стільки, скільки вони зараз організували  і викупили автомобілів, це величезна кількість. Тішуся з того, що вони нам довіряють. Дзвонять: «Галя передавай!»  А від мене завдання -- знайти, кому це потрібно і  правильно передати. Для них важливо, щоб автомобілі не залишалися тут у нас, щоб зразу їхали на схід і допомагали хлопцям. У нас є Таня Босорканя, улюблениця Таня Пащенко - безцінна водійка, яка на своїх двох бусах з найпершого дня перевезла величезну кількість допомоги. Різними методами. Каже, якщо на кордоні щось складається погано, то може очима покліпати і сказати «А я ж можу і плюнути!» :).  Ми все переводимо з жарт, хоча часто буває не до жартів.

У нас є чудова родина Бондаренків з Одеси, які в Одесі мали магазин одягу онлайн і завдяки їм ми зараз маємо магазин патріотичних футболок. Продаємо вироби по Україні та закордон.  Це те, що дає нам змогу мати ресурс.

За ці 8 років з часу заснування, чим займався Рух? Чи думала ти, що все триватиме так довго? І чи вірила, що війна продовжиться вже у таких масштабах?

Ми ніколи не припиняли роботу, тому що розуміли: це як нарив, воно мало якось визріти і у щось вилитися. Але ніколи б не подумали, що настільки жорстоко з нами поводитимуться, руйнуватимуть наші міста. Напевно, здоровий глузд не може передбачити таких дій. У те, що це не завершиться мирно, я особисто мало вірила.  І не від путіна це залежить, на превеликий жаль. Така пропаганда, яка була запущена у тих головах, це пропаганда на знищення всіх довкола себе. І коли говорять про якісь ядерну загрозу,  не уявляю, що може бути в голові людини, в якої немає інстинкту самозбереження. Те, що є в кожної тварини - базовий рівень, у них цього немає.  

Мені важко щось про них говорити. Ми говоримо про себе, бо нам треба зберегти кожне життя. Тому Рух і не припиняв роботу, бо розуміли: щось буде. У нас завжди були поранені,  війна продовжувалася. Ми постійно заробляли для наших хлопців на ярмарках, інших акціях. По-третє, ми відкладали ті гроші,  якщо не було куди вкладати. Переводили у валюту, і це нам допомогло, бо Рух стартував відразу (24 лютого), були гроші, ми не з нуля починали.

Ти пригадуєш 24 лютого, твої перші думки і дії?

Я пам’ятаю, що мені чоловік дав поспати. Коли прокинулася, зрозуміла, щось сталося. Все це нагнітання було, неспокій, ми вже склали тривожну валізку для себе. Не буквально, але я знала, де лежать всі документи, необхідні речі.  У разі чого ми могли швидко зібратися.  Ми не розуміли, що і як буде. Тож я прокинулася, чоловік просто сказав: Україну бомблять. Навіть не пам’ятаю, якою моя була перша реакція. Я була спокійна, мені треба було йти на роботу. Коли я туди прийшла,  відчула всю цю розгубленість. У колективі знали, чим я займаюся, керівництво зібрало всіх і до мене: «Галя, що далі робити?». У мене не було відповіді, що робити, я знала, що мені треба робити. Хотілося більше заспокоїти наш колектив, який переважно складався з чоловіків.  У нас хлопці, які воювали, і зараз воюють. Пригадую, сказала, що мушу йти до наших в офіс. Прийшла,  там були ведмеді, я покричала перший і єдиний раз. Я була така зла, зрозуміла, якщо почали бомбити, ці масштаби будуть більш глобальні.  

У мене були мої особисті плани, по-перше, ми готувалися на «Палачінту», це видається зараз таким мізерним, але це те, що було найближчим. Також ми з чоловіком планували у травні поїхати на Крит, були там минулого року, відкладали гроші.

Чатик у ФБ «Палачінта» діє і досі. Зараз у ньому ми обговорюємо все, всі наші підготовчі моменти, які стосуються різних акцій. Бо там багато людей. Ті, які були задіяні на організації «Палачінти». Велику політику там не коментуємо, суто організаційні справи. Пропонувала якось перейменувати чатик, але сказали, то святе, не можна рухати.

А в таких речах як коліматорні приціли, приціли нічного бачення, інших тонкощах військової техніки вже орієнтуєшся?

У мене є прекрасний військовий тактик Максим Черкіс, з яким ми знайомі з 2014 року.  Співпрацювали з їхньої організацією  Combat-UA, яка займалася оптикою та іншими «недівчачими речами». А нас вони називали «трусоволонтери», Макс проговорився пізніше :). Це дуже потішно. І я тепер йому говорю, Макс, як тобі у команді «трусоволонтерів»? :)

Доля обернулася так, що вони з дружиною Настею повернулися в Ужгород, і він тепер наш експерт з тактичних речей. Коли навіть їдемо на закупи все, що бачимо фотографуємо, щоб він проконсультував. Тепер моя душа спокійна і я маю час і на каву вийти.

У тебе є російська родина, ти про неї згадувала раніше в інтерв’ю. Де вони зараз і чи підтримуєш контакт?

Я не спілкуюся. І не намагаюся. Для чого? Я розумію, що можу підрахувати скільки рідному племіннику років, і з жахом подумати: він може воювати проти України, проти мене. Йому 20 з лишнім. Тому не хочу про це думати. Якби родичі змінили свою думку, знайшли б мене швидше і сказали: «Галя, ми були неправі».

Скількох людей об’єднав рух і скільком допоміг?

Об’єднав понад 1000 людей, бо їх не менше.

А допоміг?

Треба подивитися по заявках. Ми зробили систему онлайн-заявок, коли зрозуміли, що їх дуже багато. У мене ключова місія погодити запит. Коли не потрібне погодження, то працюється автономно без мене. Маємо військовий і медичний склади, є харчоблок, речовий склад. На військовий склад людей не пускаємо, бо всім треба все і відразу. Хочемо, щоб речі потрапили до тих, хто їх потребує. Наприклад, завезли з Італії балістичні маски, окуляри Але вони класні: там три скла, як для Рембо - одягни і ти красень. Вони не потрібні для піхоти, але потрібні для механіків, водіїв, артилеристів. Там, де летить пил. Або коліматорні приціли. Ті, що ми купили по 100 євро штука. Це дуже хороша ціна. Вони теж не всім потрібні. Маємо 20-30 штук. Зараз їх роздати - це за 3 хв. Цікаву історію маю про наш перший запит, ми його залишили собі на згадку про цю війну. Запит у перші дні війни з Житомирської області від роти охорони військкомату. Список як «братська могила» і тепловізори… 42 штуки :) Це улюблена заявка, яку ми прикріпили на нашому стенді, щоб всі потішилися.

Житомирський військкомат вірить у вас і ваші можливості :). Чи відчуваєш ти всесильність волонтерів, свій вплив на людей?

Мені так приємно, що зараз кожна друга людина - це волонтер, і щирий. Якраз подумала, що 5 грудня це Міжнародний день волонтерів і я собі уявляю, як ми будемо в Ужгороді його відзначати. Мені реально страшно приємно. Думаю те, що зараз відбулося з нашими людьми, то і є прояв нашого українства. Це те, що у нас в генах закладено, мав прийти час, щоб воно розбудилося.

Про всесильність. Коли мене запитують, чи можемо ми дістати якусь річ, а я перепитую - скільки і бачу обличчя людини із здивуванням: «У вас це є?». Цікава історія про наші перші шоломи.  Макс прийшов і каже: «До нас їдуть 400 шоломів». Я: «Боже, у нас грошей немає!» Ці шоломи отримали за допомогою Ігоря Федірко, який працював з Максом у Фонді, потім жив у Швейцарії, але повернувся в Україну.  З нашого фонду не пішло ні копійки. Наше завдання було грамотно їх  розподілити. З другими шоломами, ми шукали гроші й тільки тепер закриваємо ці позиції. Бо це 60 тис. євро. Добре, що знайшлися люди бізнесмени, які під чесне слово принесли і позичили ці гроші.  Нам треба було вивезти їх (готівку) закордон. Частину коштів, дякуючи людям закордоном, ми закумулювали на Ігоря Федірко, а 40 тис. євро везли готівкою. Це була історія з пригодами. Їхали Володя Суран і Макс, батько трьох дітей, Настя та дружина Саші, нашого зама по техчастині, директора мережі магазинів шкіряного взуття (на кожного по 10 тис. євро). Саша привіз вночі під офіс привіз дружину, Макс забув сказати Саші, що поїздка на годину переноситься. Володя відкрив на кордоні свій паспорт, а документ – дружини! Саша везе Володю додому поміняти документи і вони нарешті переїжджають кордон.  Я вже потім дізналася про ці всі перепони.

Ми не ризикуємо нашими людьми, у нас жінки-водійки чоловіки 60+, та багатодітні батьки. Наші водій їде з Танею, перевантажують фуру з шоломами, заїжджають на кордон, прикордонники охренівають: як це ви везете  800 шоломів! А що не можна? Не можна!

Для мене броніки і шоломи - це захист. Мені здавалося з монстром росією воює виключно Україна самостійно. І воюють прості люди. Величезна підтримка словаків, чехів угорців - це на рівні простих людей. На рівні держав було все набагато складніше, а на кордоні працює держава, а не люди. Це відчуття ще досі залишилося, хоча ніби на всіх урядових рівнях рішення прийнято.

Ті шоломи ми отримали у розібраному вигляді. Щоб придбати за ціну 85 євро, їх умовно зіпсували, всі стропи були підрізані. Далі підключаються швейні виробництва, ректора УжНУ виділяє нам кабінетик, приходять наші університетські волонтери та наш майстер на всі руки Костя Святенко. Він  все життя прожив у москві, після того, як почався Майдан, повернувся до мами з батьком.  Діти лишилися в росії. Тож Костя у себе в підвалі розбирає це все, привозить у кабінет і ми тут все збираємо. Наші шоломи унікальні, ми їх впізнаємо зразу. І зараз у нас залишилося 70 шоломів, ми раді, що вже почали забезпечувати сучасними. Те, що ми купили, це другий клас нові італійські протиуламкові кевларові. Але зараз хочуть всі сучасні, з такими штуками для ліхтарів.

Як навернути людей до пожертв? Чи це складно? Чи пригадуєш першого, хто приніс гроші.

Ніколи не складно. Морально у кожній людині є свій пусковий гачок, рано чи пізно він запускається. Хтось - раніше, для когось потрібна стрес, емоція. Я рада, що ми маємо наших людей з перших днів. Коли стається велика трагедія -- це масовий запуск, людина думає, що вона своїми грішми може це зупинити. Такого шквалу, коли люди просто залишали гроші, як тепер, я не пригадую. Ми працювали так: отримали, записали від кого, прозвітували. У період великої війни ми не можемо цього відслідкувати напевно і людям не потрібно, щоб їхні імена красувалися. Не для цього роблять. Однозначно є такі тригери, на які ти дуже реагуєш. Коли дитина приходить і приносить 53 грн. або хлопчик- інвалід з бабцею жертвують 1200 грн. І коли наш Отар (а у нас волонтерить багато молоді) просто плаче, бо не витримує цього, ти розумієш, у принципі нас ніколи не перемогти, ніколи.

Це для мене дуже чутливо.

Про дітей. Був напевно 3-ій чи 4-ий день великої війни. Я приходжу в коридор, і думаю, хто ці всі ці діти, звідки вони взялися, як зорганізувалися, що вони роблять?  Як вони виросли самостійно і звідки взялися-- для мене величезна загадка. Так, серед них є діти наших волонтерів, наших військових, але дуже багато дітей, з якими ми зараз познайомилися. Стільки, скільки вони натягалися вантажів, це важко порахувати у тоннах.  Дівчата роблять різний гендмейд. У них онлайн-навчання, після школи всі приходять, знають свій функціонал, хто за що відповідає, розуміють усе з півслова.

Ще мені смішно було, коли наша бухгалетрка казала: «Галя у нас майже мільйон, великі гроші, ми нічого не тратимо!» «Ми це так швидко потратимо, що ти не уявляєш». – відповіла я. Так і сталося, бо треба було робити великі закупи.

Чому ти віриш у перемогу і що тебе надихає?

Люди надихають. Чому я вірю у перемогу? Бо ми-  величезна країна з таким величезним потенціалом, з такими людьми, з такою історією. І має бути момент, коли ми переможемо, бо за всю величезну історію України у нас ніколи не було перемоги. У нас завжди були незакінчені справи. Після того, як я прочитала «Холодний яр» і обридалася , я розумію, що ми нащадки холодноярівців ментально. Не знаю, на якому рівні це передається, на рівні землі, напевно.

Має бути ця переможна крапка. Я не знаю, коли вона настане.

У нас є гарний ритуал, не так давно з’явився. Щотижня ми тепер збираємося на засідання «РНБО». Ми взагалі дуже веселі люди, це нас рятує в житті. Можемо і поплакати, але з усього хочемо знайти якийсь позитив.  Виключаємо телевізори, намагаємося не говорити про війну, і кожен тост з пивом чи вином – це як мантра: «За швидку перемогу України над росією з найменшими втратами для українців. Амінь».

Правильно сформульований месидж.

Що може тебе розчулити і що змушує плакати?

Зараз дуже мало плачу, у мене все заблоковано. Не знаю, як я розсиплюся вкінці. Я прошу людей вдень не говорити про погані новини, я собі увечері щось прочитаю. Я так я знаю плакати, але не плачу, напевно, це погано. Звичайно мене розчулюють вчинки людей,  і вбивають втрати, коли ти знаєш, що війна настільки близько, це дуже тяжко.

Які три речі тобі потрібні для щастя зараз?

Навіть не думала над цим. Мені потрібна однозначно перемога. Коли всі бажають миру, то для мене це не є догмою. Мені завжди була потрібна перемога, розумію, що який може бути мир з якими наслідками для моєї країни. Але це єдине, про що я зараз думаю

Чи збільшилася кількість кавопорцій?

Ні, у мене є прекрасна ранкова традиція, сподіваються, вона залишається. Сергій Денисенко вранці приносить каву, коли його не має, я думаю, що поламалося щось не так. Знаю, що Сергій має прийти з кавою, навіть якщо це хтось інший. Зараз я себе почуваю реально, як дитина, яку годують, поять, нагадують про якісь важливі для людини речі, про яку подбають. Я це сильно відчуваю, мені інколи смішно, ще бульйон принесуть. Але це класно, коли про тебе дбають, це наповнює енергією. Ти можеш працювати, не задумуючись про якісь інші речі. Це фізіологічні речі, те що додає сили. Також хочеться віддавати тим людям. Воно ніби непомітно, звідки з’являються бутерброди, бульйони, борщі. Кожен на своєму рівні допомагає, як може.  

«Ранкова кава. Перемога» ZAHOLOVOK.COM.UA публікує серію інтерв‘ю з людьми, з якими варто поговорити саме про перемогу. Адже вони до неї причетні, як зрештою, і всі ми.

Ірина Бреза, спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото: Аня Семенюк