Вижити у фашистському полоні. Спогади закарпатця

Про них рідко згадують − хіба що раз в рік. На 9 травня їм дарують квіти, вшановують і називають героями. У їхню честь вищі чини влади проголошують пафосні промови, а потім при них усі забувають. І герої перетворюються на звичайних пенсіонерів з мізерною пенсією та купою проблем. Але, переживши на фронті важкі випробування голодом, холодом, смертю близьких, вони лишилися людьми. Особливо не пощастило тим, хто під час війни потрапив у полон. Рабські умови праці, нервові перенапруження давалися взнаки. Багато хто не вижив.

Одним із тих, хто зазнав поневірянь у робочих таборах, але лишився в живих, не дивлячись ні на що – закарпатець, мешканець с. Синевир Юрій Бугина. Спілкуючись з ним, диву даєшся, звідки стільки щирості та доброти може братися в людини, яка прожила таке непросте життя?.. Zaholovok.com.uaзустрівся із людиною унікальної долі, щоб розпитати його про давно минулі, та не забуті події.

−       Юрію Михайловичу, як Ви потрапили до німецького полону?

−         У 1943 році я відбував військову службу в Сербії, де мене і взяли в полон. Спочатку нас з іншими полоненими повезли у населений пункт Вістру, а звідти у Нойстреліц. Де я й пробув цілий рік.

−       Що Ви робили там протягом року?

−        Працював у лісі. Всі полонені нашого табору були дешевою робочою силою для німців. Щодня, не покладаючи рук, у будь-яку пору року змушені були працювати. Іншого вибору не було.

−       Які умови для полонених були в таборі?

−         Один раз на добу нам давали поїсти. Увечері видавали 40 грам хліба та півлітра якогось рідкого пісного супу, у якому де-не-де плавала полова з вівса або шматки капусти. Щодня нам доводилося переборювати голод, бо, зрозуміла річ, що такої малої порції один раз на день не вистачало. Також у таборі був надзвичайно насичений робочий день. При такому знесиленому організмі жити за таким графіком було дуже складно. Кожного дня ми мали рубати дерева, пиляти їх на дошки та скрадати до купи, адже у нас була встановлена робоча норма.

−         А якщо б не виконували роботу?

−        Біля кожних чотирьох полонених стояв солдат зі зброєю. Якщо б хтось відмовився працювати, або зробив би ще якийсь супротив, то його б одразу застрелили. Ми там були ніким, і звати нас було ніяк.

Я бачив, як люди помирали з голоду

−       Багато хто так загинув?

−         Я можу сказати, що часто бачив, коли люди помирали від голоду. Ми з моїми товаришами були знесилені до того, що не могли самостійно йти на роботу і нас доводилося везти.

−       Хто тоді потрапляв до робітничих таборів?

−        У такі табори відправляли тих, хто мав сили працювати. У нашому було приблизно 500 осіб, і всі молоді.  І всі жили в бараках по 25 людей. Цікаво, що будівлі були розташовані на відстані кілька кілометрів одна від одної, можливо, щоб полонені не могли між собою спілкуватися.

Праця рятувала нас від загибелі

−       Не холодно було взимку?

−        Ми обігрівалися за допомогою пічки − хто прокинеться серед ночі, той і підкине дрова. А на роботі, щоб не замерзнути, треба було весь час працювати. Праця рятувала нас від загибелі, бо одяг мало що допомагав − у будь-яку пору року, зиму чи літо, ми носили одну й ту ж спецівку. Великим щастям для всіх нас було те, що сніг випадав по кілька разів за зиму, але швидко танув. Інакше нам було б ще важче.

−         Як Вам вдалося повернутися додому з того пекла?

−        Нас усіх звільнили американські солдати. Я тільки уявити собі можу, щоб з нами всіма було, якби цього не сталося. Пригадую, що вже був настільки знесилений, що самотужки не міг пройти 100 метрів. У 22 роки, щоб я так бідував? Та то тільки жити було… За весь цей час я не міг дати жодної звістки про себе додому. Вдома не знали де я, що зі мною, та й чи, взагалі, я живий. Війна закінчилася 1945 навесні, а мені з моїми товаришами вдалося добратися додому аж у листопаді, коли у нашому гірському Синевирі уже був випав перший сніг.

−       Після багатьох поневірянь Ви довго пропрацювали бокорашем, а це дуже небезпечна професія…

−        Колгосп був залишив 7 соток землі, а все інше забрав собі. А в мене родина, яку потрібно було годувати. 39 років я на бокорах по Чорній ріці відправляв ліс до Буштина. Хоча це було й небезпечна робота, але Бог милував.

Знаєте, і там були хороші люди

−       Чи тримаєте Ви образу на тих, хто заподіяв Вам стільки зла?

−        Ні, не тримаю. Цей солдат, що наглядав за нами, був хорошою людиною. Він вже воював на війні, але був ранений, тому його відправили до нашого табору наглядати за полоненими. Він не знущався з нас, не бив нас. Знаєте, і там були хороші люди. Всюди є як добрі, так і злі. Німці так же само були змушені йти на фронт, як і українці, у них не було іншого вибору. Вони, як і ми, просто підкорялися наказам.

Оксана Нірода, спеціально для Zaholovok.com.ua