Ранкова кава

Інна Пригара варить сир разом зі своїм батьком Петром на Селиській сироварні. Керує крамницею крафтової продукції, а також рестораном, відкритим до великої війни, який потім цілодобово годував усіх переселенців, а зараз чекає кращих часів. Інна започатковує з однодумцями корисні для людей і громади проекти, волонтерить, любить котів і живе на роботі. З Інною ми поговорили про те, як село докладається до Перемоги і як знайти свою справу.  

• Молодь, коли прагне розвитку, здебільшого виїжджає до більш урбанізованих місцин. Мало хто залишається в селі. Чого ти досі тут?
• Варто почати з того, що я в принципі народилася в селі. Я родом з Нижнього Селища, і десь на четвертому курсі університету зрозуміла, що не хочу більше ніколи жити в місті. На той час навчалася у Львові, дуже його люблю, але це некомфортне місце для життя. Мені в якийсь момент стало не вистачати контакту з природою, коли ти можеш вийти з будинку і зірвати яблуко з дерева і просто його з'їсти. Чи за 5 хвилин бути в лісі. Це була одна з причин, чому я думала про те, що не хочу залишатися у місті. Крім того, мені дуже подобається сироваріння. І я вирішила, що все-таки працюватиму з батьком. Це, напевно, головна причина, чому я досі на сироварні.
• Батько тебе довго вмовляв?
• Навіть не вмовляв. Я приходила допомагати на сироварню десь із 12 років на літніх канікулах. Мені дозволяли зазвичай якісь несерйозні речі, бо до котла з молоком ніхто не підпускав. Проте давали помити сир в підвалі чи провести екскурсію. І це мені дуже подобалося. Коли вже була студенткою, у мене десь постійно крутилася ідея: я повернуся у майбутньому жити в село. Спочатку планувала, що побуду у Львові, попрацюю, наберуся більшого адміністративного досвіду. Але склалося так, що фактично майже одразу після закінчення університету, я зібрала речі і поїхала в Нижнє Селище.

• І що було далі?
• Я шукала своє місце в селі і взагалі в сімейній справі: чим ми будемо займатися, що будемо робити разом. Мені спочатку було дуже складно, бо постійно здавалося, що я непродуктивна, що всього не встигаю, не одразу все вдається. Було якесь упередження: для того, щоб чогось досягнути, треба бути гіперпродуктивним, багатозадачним, виконувати  не 100%, а 200%  і так далі. Можливо, це також нав'язано моїм навчанням на економічному факультеті, думаю, певні книги, які я тоді прочитала, теж на це вплинули. Негативно.

• Що для тебе зараз важливо і справді дає результат?
• Важлива включеність. Любити те, що ти робиш, і фактично тоді ти маєш досягнути результату. Мені не вдавалося все одразу, було багато речей, які я зробила за десятим разом умовно. І це теж нормально. Так само я розповідаю молоді про те, що робити помилки - окей, бо ми на них вчимося.

• Чи є в тебе послідовники в Нижньому Селищі? Ті молоді люди, які десь їздили вчитися і повернулися.
•  Ми - молодь, що повертається в село і залишається з якимись ідеями і напрацюваннями, -  швидше фріки. Мій приклад не такий поширений. Але зараз є цілий рух молоді, яка вертається в різні села по Україні. Кожен надихається різними прикладами, і дуже часто це люди, які починають займатися саме сільським господарством. Саме через те, що їм не вистачає контакту з природою, з тваринами.

• У  селі зараз тобі щось бракує?
• Дуже часто люди думають, що якщо ти живеш не у місті, то відірвана від цивілізації, медичних послуг, культурного життя. Але якщо так розібратися, я живу за дві години автомобілем до Ужгорода. Якщо хочу на якийсь концерт чи театральну виставу, іншу подію, трошки швидше закінчую робочий день, сідаю в авто і їду в Ужгород. Потім повертаюся і наступного дня знову працюю. У Львів у час пік їхати з однієї частини міста в іншу займає стільки ж часу.

• Чи ти їси сир, чи не набрид тобі цей продукт?
• Я дуже люблю сир, я би швидше їла сир, ніж м'ясо. Напевно, якщо ти щось дуже сильно любиш, воно не може набриднути, це по-перше. По-друге, у мене є сир дитинства. Який мені дуже подобався, бо такого в нас не було. Коли тато приїжджав зі стажувань закордоном, він привозив Тет де Муан і Грюєр, саме ремісничі сири, не промислові. Оце смак мого дитинства, якийсь такий дуже яскравий. Ще один смак дитинства - це домашній буркут з Драгова. Зараз багато волонтерів приїжджають, які працюють з нами в гуманітарних проектах. То вони знають, що нічого нам везти на подарунок не треба везти, але захопіть шматочок Грюєра.

• Нижнє Селище стало, напевно найяскравішим прикладом, як можна розвиватися в не в місті. Для чого це вам?
• Складно назвати якусь одну причину, але напевно основне - це те, що ми хотіли зробити відкрите село. Не можу сказати, що ми досягнули мети, а ми хочемо показати, що в селі жити можна і можна жити в селі добре. І не осісти у великому місті чи в мегаполісі для того, щоб бути щасливим. Можна бути в будь-якому місці і наповнювати його чимось гарним.

• Чи пригадуєш ти 24 лютого 2022 року? Яким був цей день і чи маєш згадки, які досі з тобою?
• Я до останнього не вірила, що буде повномасштабне вторгнення, намагалась бути оптимісткою. Відчувала, що росіяни щось готують, але як в наш час може бути така масштабна війна в Європі!  23 лютого ми святкували день народження нашої подруги. Пригадую, всі ввечері, коли прощалися, дуже плакали, так ніби востаннє. І я не можу пояснити, чому. Це було якось так просто підсвідомо. Вранці нас телефонним дзвінком розбудив брат про те, що почалася війна, почався наступ на Київ. Я подумала: треба щось робити і збиратися на роботу. І почула реактивний гул. Ого, думаю, вже в Нижнє Селище прилетіли, так швидко. Але який сенс? Відкриваю я вікно, а це у нас сусіди поруч обпалюють свиню. Бо війна війною, а свиню різати треба зранку. Щоразу згадую цю історію і розумію, наскільки вона сюрреалістична. Це трохи про реальність в селі, тобто люди все одно займаються побутовими справами щодня. Незалежно від новин, і це інколи дуже така заземлююча практика. Коли все дуже погано, ти просто робиш щось монотонне, приземлене, просте.

• От почалась велика війна, ви думали що робити, що з сирами буде? Ви ж незадовго до того відкрили ресторан європейського рівня, яких і в містах не завжди є.
• Насправді нічого не було зрозуміло, як буде розвиватися ситуація, що станеться далі. І ми з батьком прийняли рішення: спробуємо стабілізувати персонал, який в нас працює, і людей, які продають нам молоко на сироварню, тим, що будемо працювати. У цей момент такої нестабільності будемо разом. І для нас найважливіше - зберегти сироварню. По ресторану я дотепер пам'ятаю, як давала завдання готувати заготовки їжі з розрахунку на те, що людям треба просто чимось зайнятися. І 1 березня ми вже відкрили безкоштовну їдальню, декілька днів до того ми зробили ревізію всього, що в нас було на складах. 
• І по 100 людей щодня приходило їсти, і 150, і 180 декілька днів було. У нас дуже багато людей поселилося в приватному секторі, приїхали до друзів, знайомих, просто знайшли. Також місцева влада розселяла до нас в школу і в садочок. Офіційної статистики не було на початок повномасштабного вторгнення, дуже багато людей не реєструвалося, але думаю, що в певні пікові моменти в селі було до 1500 переселенців одночасно.

• Мабуть, частина з них до того точно не харчувалась щодня в ресторанах європейського рівня, як у Нижньому Селищі. 
• Мені дуже запам'ятався один момент. У нас в садочку жила група дітей із дитячого будинку міста Щастя. Вони були одними з перших, хто до нас приходив харчуватися, вихователям важко було готувати їжу на таку кількість дітей. І коли вони прийшли на обід і на вечерю, я їм кажу: ви ж приходьте завтра на той же час. А вони дивляться і кажуть: «Ми думали, це одноразова акція».     Діти жили в Нижньому Селищі і приходили до нас до липня або серпня 2022-го року, потім переїхали в Пилипець.

• Ті люди, які приїхали в Нижнє Селище, перебралися сюди з міст чи сіл?
• Звісно, дуже багато на початку приїжджало саме міського населення. Але зараз це дуже різні люди: з великих міст і з маленьких, з сіл, хуторів. І продовжують приїжджати. Нещодавно прибула нова родина і ми чекаємо на заїзди наступних. Тобто евакуація відбувається, проблема в тому, що вона відбувається дуже хаотично. Людям часто неясно, куди вони можуть звертатися, як вони можуть евакуйовуватись.

• Ви за цей час не тільки годували, а ще відкрили шелтер, і зробили багато різних речей для тих,  хто втікав і біжить від війни.
• Влітку 2022-го року стало зрозуміло, що місцева влада виселятиме людей із шкіл і садочків, тому що треба було запустити навчання. І ми - ГО «ЗАМР» (Закарпатська асоціація місцевого розвитку)- почали шукати можливість і фінансову, і приміщенням для того, щоби поселити людей в якісь гідні умови. На той час у нас залишилися близько 20-ти людей, які не мали куди повернутися. Через контакти з кооперативом Лонго Май нам вдалося знайти фінансування і започаткувати прихисток. Він працює до сьогодні, тут передбачається проживання до 6 місяців, але ясно, що в нас є родини, які проживають і довше. Крім того, ми започаткували інші ініціативи, які спрямовані на інтеграцію переселенців у селі. Це проект, який ми умовно називаємо «10 сімей». Він передбачає надання довгострокового житла (або будинки, або квартири в Нижньому Селищі) та підтримку економічної діяльності, тобто допомогу в започаткуванні власної справи.  Цей проект діє вже майже рік, є вже відремонтовані перші будинки, в які заїхали родини і запустили власні справи. Перша родина займається теплицями і консервним цехом, друга - сільськогосподарським обслуговуючим кооперативом, де зокрема, пропонують домогосподарствам послуги тюкування сіна. Тоді людина може легко продати сіно. Третя родина займатиметься млином і пекарнею.

• Чи багато людей під час війни залишили село?
• Дуже багато, думаю, що мінімум 50% місцевих виїхало, хоча офіційної статистики немає. Переважно виїхали закордон. У маленьких містечках і селах відчувається брак робочої сили, велика частина бізнесу може просто не пережити цей період, тому що просто немає кому працювати.

• А ті, хто приїжджає, не можуть заповнити прогалини з кадрами?
• По-перше, їх не приїхала така кількість. По-друге, ми приймаємо жінок з дітьми, пенсіонерів, людей похилого віку, маломобільних, людей з інвалідністю, які вже не можуть працювати.

• В університеті, як ти розповідала, читала книжки, які зашкодили (про гіперпродуктивність та мультизадачність). Які зараз книжки варто почитати, можливо порекомендуєш щось достойне?
• Мені було дуже складно останнім часом знайти час для читання. Але я наважилася на те, щоб виділяти ввечері годину для книжки, і нехай весь світ зачекає. З останнього мені сподобалась книга «Кухонний фронт» про Велику Британію під час Другої світової війни, і як жінки готували їжу з того, щоб видавали по харчових талонах. Історія дуже гарна, вона в принципі трошки перегукується з тим, що відбувається в нас, хоча в нас немає харчових талонів і всього іншого. Друга книжка - «Схід українського сонця», про проукраїнські рухи, громадські організації чи просто громадські рухи, які були на Донеччині і Луганщині з початку незалежності до 2014 року. Було насправді дуже цікаво читати, тому що дуже рідко про них говорили, ну в моїй бульбашці, скажімо так.

• Чи змінилась твоя бульбашка з початком повномасштабного вторгнення? Хто її зараз заповнює?
• Я зараз дуже багато спілкуюся з людьми зі сходу та півдня України. І для цього не потребую докладання великої кількості зусиль, вони поруч зі мною. У нас дуже різний попередній досвід через різні причини, але мені здається, це дуже класно. По-друге, ми стикаємося з дуже великою кількістю пропаганди, і доводиться руйнувати стереотипи і витрачати багато енергії на руйнування стереотипів. Нещодавно була історія про те, що жінка виїхала на Закарпаття, я її інтерв'ювала перед поселенням і переконувала, що треба їхати сюди, виїжджати разом з дитиною в більш безпечне місце. Вона у себе наслухалася, що тут небезпечно: якщо вона говоритиме російською на вулиці, то її ледь не розстріляють, що жінкам в західній Україні не можна палити, бо тут ніби це дуже сильно засуджується.

• Твоє ставлення до соцмереж, це допомагає в роботі, чи навпаки відволікає? Будні сировара у тебе є, пригадую такий хештег.
• Я не розробляю стратегічний план того, що я писатиму в соцмережах чи публікуватиму, на це не вистачає ні часу, ні енергії. Але соцмережі - це насправді майданчик, який може допомогти маленьким ініціативам знайти однодумців, щось почати робити разом і не почуватися самотніми в цьому великому світі. Так і маленьким виробникам, які починають тільки-тільки щось робити, їхній споживач набагато ближче.

• Ти можеш знайти свого споживача через соцмережі?
• Я працюю з виробниками для крамниці Селиський Ракаш, шукаю їх постійно, відбираю продукти, щось куштую. Частина маленьких виробників закрилася з багатьох причин: когось мобілізували, хтось загинув на війні, чиїсь родини після цього не змогли продовжити справу, хтось просто не зміг пережити економічної турбулентності, бо не було фінансової подушки безпеки. Але в той самий час є дуже велика підтримка різних фондів на започаткування власної справи, і завдяки цьому зараз є багато бізнесів, які відкриваються, які з'являються з новими ідеями. Ті виробники, що існували завдяки грантовій підтримці є більш спроможними.
• Ми продаємо місцеві продукти харчування, і це не тільки про місцевих людей, про наші традиції тощо. Я від дуже багатьох людей чула останнім часом, що Селиський сир для них - це відчуття нормальності і відчуття дому, як було раніше. І це таке дуже якась надихаюча історія для мене.

• Що зараз є відчуттям нормальності для тебе, що допомагає психологічно?
• Психотерапія, всім дуже рекомендую. Я особисто звернулася до психотерапії через півроку активного волонтерства, коли зрозуміла, що просто вигоріла від всіх історій, які поглинала. І від роботи, якою себе навантажувала. І до цього часу з цим працюю. Відчуття нормальності мені дає контакт з тваринами, в основному з котами, а також з природою. Останні два літа, майже кожного дня я ввечері просто йшла в ліс, або далеко на поле в нашому селі. В момент, коли я вже працювати розумово не можу, фізично також, але ця можливість якогось такого трошки відчуження, відсторонення від цивілізації, мені дуже допомагає.

• А тепер про котів. Ця любов давня?
• Максимально давня. Максимальна котифікація. Я насправді не дуже пам'ятаю нашого першого кота, тому що я була дуже маленька, але десь в період, коли мені було років 5-6 з’явився кіт Том і він прожив зі мною до другого курсу універу. Це був друг дитинства, з яким ми робили все разом. І після того, як Том помер уже просто від старості, я якийсь час не могла наважитися на те, щоби мати в своєму житті нового кота. Ти прив'язуєшся до тварини все одно, кіт стає близьким другом насправді з часом.
• В якийсь момент просто біля своєї квартири у Львові я знайшла кицьку біля смітника, забрала до себе, лікувала. Зараз ця кицька Гайка живе в Нижньому Селищі, у неї якраз є кошенята, так що готуйтесь. Крім Гайки, у мене є ще інші коти, вона залишилася жити у моїх батьків, не захотіла на роботу до мене. Бо я живу на роботі, а батьки окремо в будинку. То на роботі зі мною живе інший кіт. І до війни в мене був кіт, якого вкрали туристи. Це був звичайний, просто милий, ручний кіт, який йшов до всіх. Всі з ним фоткалися, гладили, в якийсь момент від кота залишився тільки ошийник. 
• Коли почалася повномасштабна війна, до нас приблудився дорослий рудий кіт. Жив з нами, потім просто пішов, але перед тим нам підкинули двох маленьких рудих кошенят. Один з них дотепер ще живе з нами, і періодично мені підкидають кошенят під хату.

• Про життя на роботі – це у прямому чи переносному сенсі?
• В буквальному сенсі я живу на роботі, на горищі однієї з будівель у нас на території.

• Це якось допомагає відмежуватися від роботи чи ні?
• Спочатку це мені допомагало відмежуватися від роботи. Бо перед тим ми жили з татом разом і працювали, поки не лягали спати: обговорювали роботу, шукали нові ідеї. Ми не могли зупинитися, і в момент, коли я почала жити окремо, стало трошки легше. Є певні переваги життя на роботі: ти завжди на місці, не треба далеко їхати чи йти і так далі. Але звичайно є свої недоліки, тому що всі знають, де тебе знайти. Був випадок, коли наша працівниця хотіла швидше прийти на роботу, то подзвонила мені о 5-й ранку, бо не могла відкрити примерзлу хвіртку.

• Крім усього всього ти активно волонтериш. Чи підраховувала, скільки залучила фінансів, інших ресурсів?
• Чесно, не рахувала. Складно зараз випросити когось підтримати волонтерів, якщо говорити про збори коштів. Півроку тому було легше. Може бути багато причин: і фінансова нестабільність, і наближення зими, і те, що велика кількість українців виїхала і стала байдужою до того, що відбувається всередині країни. Насправді збори йдуть важче, це багатьох демотивує.

• Які три речі тобі потрібно для щастя?
• Коти, свобода вибору і недоторкана природа.

• Є в нас ще така?
• Поки є, сподіваємося, що і надалі буде. Бо таке враження, що в нас все намагаються забудувати вітряками, курортами, гідроелектростанціями, не думаючи, що буде після.

• Що тобі подобається в людях, а що – не дуже?
• Мені подобається в людях щирість і людяність. І мені дуже важко із маніпуляторами та лукавими людьми. Дуже часто я відчуваю в процесі маніпуляцію, тому стає дуже огидно спілкуватися з людиною.

• Якби ти зустріла Бога, що б ти його запитала чи попросила?
• Ясно, що ми всі мріємо про те, щоби нарешті в Україні був мир, і щоби Україна перемогла. Це, напевно, було б основне прохання.

• Чи любиш ти пити каву, маєш якісь власні рецепти?
• У нас всі п'ють кавіль і всіх запрошують на кавіль. Біда у Нижньому Селищі, що тебе можуть запросити на кавіль, а ти потрапиш на гостину.
• Дуже люблю каву, п'ю у величезній кількості протягом всього дня. Це частина моєї звичайної рутини. Але маю і святковий варіант кавування: завжди в подорожі, інколи на прогулянки, беру з собою пальник, гейзерну кавоварку та ручну кавомолку. І готую каву на природі. Не забуваю і про горнятка - такі гарні керамічні, п'ю каву там, де мені сподобається.

• От ми вже перемогли і війна закінчилась, що ти зробиш?
• Я відкрию ігристе і буду обіймати всіх людей.

«Ранкова кава. Перемога» ZAHOLOVOK.COM.UA публікує серію інтерв‘ю з людьми, з якими варто поговорити саме про перемогу. Адже вони до неї причетні, як, зрештою, і всі ми.

Ірина Бреза для zaholovok.com.ua

Фото Ані Семенюк