Монголія. Про цю країну я знала, що там безмежні степи, коней більше, ніж людей, що є співучі дюни і пустеля Гобі, що живуть у юртах і про Чінгісхана. Відстань від Пекіну до столиці Улан-Батору близько 1200км. Китайсько-монгольський кордон переходили ми вночі, тому першу частину країни я пропустила. Натомість познайомилася з дуже несмачною кухнею вагону-ресторану і непривітним персоналом, який нас просто-таки випхав з вагону, бо у них закінчилася зміна.
І так, ранок, як і очікувалося, за вікном-степ. Через три години виглядаю у вікно, а там-знову степ і 3 коні. В обід виходимо прогулятися вагоном, виглядаємо в інше вікно, а там-правильно, степ, але не сам, а з декількома коровами і снігом. До Улан-Батору нічого не змінилося. Де-не-де видніється хатка, стайня і коні. Ніяких доріг, натяку на життя, зелень. Мені чомусь весь час згадувалися «Гулаг» і «Тигролови», концтабори і втікачі степами. Перечиталася, видно.
Щоб краще розуміти цю «необ“ятність», порівняємо Монголію з Україною площами і населенням. Україна 603 628 км² і 45 мільйонів, Монголія 1 566 000 км² 1200км і 3 мільйони населення, один мільйон з якого живе у столиці.
Поза потягом. Горхи- Тэрэлж
Ніколи нікому не вірте, що гроші можна поміняти у будь-який час, а карткою можна розплатитися будь-де. Міняйте зразу на вокзалах і аеропортах. Бо лишитеся голодні. Яка картка в степу, у юртах?
Спершу нас відвезли у національний парк Горхи- Тэрэлж, за 35 км від Улан-Батора. Дорогою відволікали яки (це такі волохаті корови), величезні верблюди і коні. А також високі стовпи зі стрічками. Це-шаманськіобо, місця проживання і поклоніння духам. Приковують погляд і чоловіки у національному вбранні, великі, кремезні, як Чінгісхан).
Гід у нас був молодий, всесторонньо розвинутий чоловік років 25, з чудовою англійською, знався на музиці, фільмах, політиці, був у багатьох країнах світу і показував мені відео з київської демонстрації «Гонтарєву на нари». Але коли йшлося про екскурсію, наш гід просто показував рукою і казав, наприклад: «Here, the turtle rock. You make a picture I’ll be waiting for you over there“. Шо за камінь, звідки, нашо нас сюди привезли, ми так і не довідались.
Але камінь сфотали, про всяк випадок.
Чінгісхан
Культ Чінгісхана відчувається. У музеї нам розповідали, що у світі ще гуляє 15 мільйонів його нащадків. Тому, якщо у вас є нестерпне бажання вскочити на коня і мчати від Угорщини до Монголії, стріляти з лука і приручити птаха, задумайтесь: можливо у вас тече монгольська кров.
Гери або юрти
Гер-круглий однокімнатний дім у вигляді намету, в якому живуть монгольські кочівники і туристи. Такий наметовий табір справив на мене неабияке враження. Я переживала, чи не холодно нам буде спати, але посередині намету стоїть пічка, а до вас ще й приставлено особистого топщика. Він приходить о 12 ночі і о 6 ранку підкинути дров. Натопив до 40 градусів, я мало не розплавилася. З дерев’яної стелі капала смола.
Туалет і душ в окремому великому домі, де є також їдальня для всіх і ліжка для тих, кому страшно спати в юртах.
Традиційне
Монголи-племя кочівників. Вони реально до сих пір живуть у тих наметах на солідній відстані один від одного, у досить спартанських умовах, народжують дітей, тримають хто яку худобу і поняття не маю, чим іще там займаються.
Ми були вдома у однієї сім»ї, що тримає коней. Нас пригощали молоком яка (я не ризикнула пити, лиш пригубила), показували різні шаманські штучки. На ліжку, прив’язана до ніжки, гралася дитина.
А потім ми пів-дня каталися на конях, нащадках пржевальских, горлали пісень і це було прекрасно.
Кормили нас скоріше на європейський манер, експериментувати не стали. Ви почитайте рецепт приготування страви у черевній порожнині кози, яку потім заліплюють глиною. Шось таке. Я не любитель таких експериментів.
У магазинах майже виключно російські продукти. Монгольська гордість-кашемір. Це мало не єдиний національний продукт, але я не є поціновувачем, тому взяла цукерки і самогон.
Про Улан-Батор не знаю що сказати, нічого особливого. Але сама країна мене вразила дуже. Я б повернулася з велосипедом, або джипом. І обов’язково би поїхала в пустелю Гобі і гори, бо про наявність останніх я не знала, а вони там-огогого. І послухала б ті шаманські пісні, що їх співають верблюдиці, коли помре дитя.
А поки я погналася за яками, що випасли… сніг, поцілувала верблюда, крикнула «байрола» і полетіла додому.
Аліса Смирна
Першу частину розповіді читайте за посиланням.