Ранкова кава з Сергієм Квітом

Сергій Квіт, професор, президент Національного університету «Києво-Могилянська Академія» в Ужгород приїжджає частіше, ніж в будь-яке місто України. Адже сам звідси родом, тут живе його батько, тут майбутній професор пішов у перший клас. І саме в Ужгороді могла скластися кар’єра Сергія Квіта як журналіста. Проте мрія дитинства перемогла – і Сергій Миронович став професором та поважним науковцем. Зате якраз в Ужгороді президент НаУКМА може собі дозволити не поспішати, а ще - посмакувати справжніми вершками. У столиці, каже, таких не знайти. «Ранкова кава» відбулася вже після четвертої порції солодких вершків і після міцної кави, після якої «ледь серце не стало». Де все-таки серце Сергія Квіта: у Києві, на Закарпатті, в науці чи журналістиці, він розповів сам. 

-          Стати професором – була Ваша мрія дитинства, саме так ви зізналися одному з українських телеканалів.

-          Це правда. У 4 класі починалася історія, яку я дуже любив. Історія асоціювалася з наукою взагалі і я всім казав, що хочу бути професором.  Став ним і можу сказати, що я абсолютно щаслива людина.

-          У такому разі, які речі необхідні Вам для щастя?

-          Професійні речі, сім’я страшенно важлива. І спорт я дуже люблю. Був майстром спорту з фехтування. Все життя спортом займаюся. Зараз  -  східними одноборствами, це вже для себе. А у фехтуванні я був чемпіоном України.

-          Не хотіли продовжити себе у професійному спорті?

-          Треба було вибирати, і я вступив в університет,  з 4-го разу. Це було в радянські часи, я не був членом партії, а хотів вступати на історію чи філософію. Зрештою потрапив після армії на підготовче відділення журналістики. Це також майже випадково. До речі, під час навчання (Інститут журналістики КНУ) практику проходив в Ужгороді, наставником був журналіст Іван Жирош. Мав можливість після закінчення навчання залишитися працювати у газеті «Закарпатська правда». Але тут мені запропонували роботу у журналі «Слово і час» (літературознавчий часопис Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України), редактором відділу. Запросили після публікації моєї статті про Франка і Грушевського. Я не сумнівався, що треба туди йти.

-          Не шкодуєте, що подалися у науку? Ваша дитяча мрія реалізувалася повністю? 

-          Так. Я дуже люблю університетське життя з усіма радощами, проблемами. У Могилянці завжди щось відбувається. У нас дуже активні студенти.

-          Президентам завжди чіпляють ярлики. Який Ви президент – демократ, консерватор…

-          Різні люди вважають по-різному. Хтось каже, що демократ, хтось, - що ліберал, консерватор, фашист…

-          Університети скаржаться на брак фінансування, у Могилянки є досвід залучення європейських коштів?

-          Ми працюємо з меценатами, задіяні у різних міжнародних дослідницьких проектах. Все це в Україні дуже важко, законодавство не розраховане на такі речі і меценатство у нас не заохочується. Держава хоче контролювати всі університети, а потрібно навпаки давати вузам розвиватися самим і питати кінцеву якість. А не втручатися у їх щоденну діяльність.

-          На чому тримається сьогодні українська освіта взагалі? Ще використовує попередній «багаж»?

-          Освіта тримається на ініціативі, на тих людях, які працюють, самих освітянах. І наше студентство - це дуже сильний людський матеріал. Сильні люди, які здатні конкурувати, розвиватися. Але держава їх не заохочує, не має своєї освітньої політики.

-          Буде коли-небудь ця освітня політика?

-          Звичайно я вірю в це, але зараз її немає. І після незалежності не було ніякої освітньої політики. Це все затикання дірок, латання, повна відсутність перспективного мислення: чого ми хочемо досягнути і якими засобами.

-          Що все – таки потрібно для формування цієї політики?

-          Зробити багато речей: прийняти новий закон, запровадити міністерську автономію, вивчати англійську мову, інтегрувати науку в освіту.

-          Як Ви бачите майбутнє українських вузів: в об’єднанні, роздрібненні…?

-          У підвищенні якості освіти, це головне. Треба розвивати університети так, щоб спрямовувати їх на підвищення якості освіти та наукових досліджень. Коли почнуться освітні реформи, то кількість університетів буде зменшуватися, а якість відповідно зростатиме. Ринок повинен все виставити і розрахувати. Я вірю в ринкові стосунки, в реальні.

-          Вдалося реалізувати ринковий підхід на прикладі Києво-Могилянської академії?

-          Ринок не обмежується одним суб’єктом. Наш приклад багато в чому непоказовий, на жаль. Всі здобутки та інновації в українській освіті  почалися після 1991 в Києво-Могилянській академії. Перші бакалаврські програми, перші магістерські, перші докторські програми західного зразка, система вільного творчого навчання (liberal arts education), коли студенти самі формують траєкторію навчання, дві робочі мови – українська та англійська. Реальне студентське самоврядування та багато інших речей. Ми мали своє тестування, на основі якого було запроваджене ЗНО, але це ЗНО спростило наше досягнення. Раніше ми вимагали  з наших абітурієнтів більше, ніж зараз. Це дуже дивно, абсолютно ненормально.

-          Як ви оцінюєте зовнішнє оцінювання? Така собі тавтологія.

-           На сьогодні це важливий здобуток, воно повинне розвиватися і змінюватися разом із тим, як у нас будуть з’являтися якісні університети. Університети самі повинні формувати вимоги для абітурієнтів, але бути якісними і конкурентноздатними на міжнародній арені. Таких у нас ще немає. Як початкова точка ЗНО потрібне, але на майбутнє університети самі формуватимуть вимоги для абітурієнтів.  На сьогодні ЗНО – це великий здобуток і від нього не можна відмовлятися.

-          Яка мета у Вас наступна? От професором стали, університет очолили.

-           Треба розвивати університет далі, реалізовувати мету і місії потрапити у кращі рейтинги світу. Дуже багато справ, тим  більше у наш час, в умовах вкрай несприятиливих.

-          Ці несприятливі умови були завжди?

-          Є такий вираз: умови завжди ті самі, яке б покоління не було, які б часи. Я з цим згоден, треба вирішувати ті питання, що ставить життя. Але все-таки сучасні українські умови для університету вкрай несприятливі. Якість нашої державної системи дуже низька, держава наша неефективна, вона не розуміє, що їй потрібно, не орієнтована на обслуговування інтересів своїх громадян. І вона не розуміє, що таке власні національні інтереси. І тому неефективна. Тому наш університет  бере на себе функцію агента змін, суспільних, освітніх. Багато  наших успіхів позбавлені смислу у тому розумінні, що займаємося вирішуванням тих проблем, яких просто не повинно бути у нормальній державі. А ми долаємо ці перешкоди і потім вважаємо їх успіхами. Насправді топчемося на місці. Інше має бути, ми повинні бути конкурентноздатні.

-         Такі, як Ваші випускники?

- Випускники Києво-Могилянської академії дуже добре себе показують, коли працюють, чи потрапляють у західні університети, чи  йдуть у науку.  Але треба змінити нашу систему освіти. Не відбувається системних реформ, на жаль. Треба починати з нового закону про вищу освіту. Ми його написали, у нас була робоча група, яку очолював академік Михайло Згуровський. Працювали з початку року, кілька тижнів тому здали проект закону в уряд. Написали такий закон, який потрібний сучасній Україні. Хочеться вірити, що він буде прийнятий. Без нього не можна обійтися.

 - До речі, у політику не збираєтеся йти?

- Ні. Університет  - це справа життя, це дуже важливо.

-  Якби Ви зустрілися з Богом, що б сказали йому насамперед?

-  Я з ним розмовляю регулярно. Насправді людина, якщо вона хоче, спілкується з  Богом регулярно. Я це роблю також. Це дуже спрощене питання, на яке немає відповіді.

-  А якби у Вас була змога зустрітися із будь-ким, хто коли-небудь жив на землі, хто б це був?

-  Святий Августин, Монтень і Паскаль. Я їх дуже люблю.

-  Що хотіли б від них почути?

- Просто поспілкуватися.

- Ваша головна риса?

- Головна риса не може бути однією рисою.

- Тоді кілька:)

- Я думаю, що я вимогливий до себе. Це позитивна риса. Негативна риса - я легковірний.

-Ваші улюблені письменники?

- Євген Пашковський мені подобається, Хемінгуей, Довлатов. Сам не пишу. А як науковець друкуюся: в Америці, Канаді, Німеччині, Росії, Австралії, різних країнах.

- Змінили б Україну на якусь іншу країну?

- Ні, а чого мені їхати. Я люблю Україну, Закарпаття люблю, Київ, Львів, Одесу.

- За Ужгородом не сумуєте?

- Це казкова земля. У дитинстві тут жив. Потім переїхав. У мене лишилися дитячі спогади. Ужгород мені снився і це не була реальність. Потім, коли я вже приїхав у старших класах  на змагання сюди, побачив, як це виглядає насправді і порівняв зі снами. Це  казкова земля для мене.

-Чи маєте улюблений вислів?

-  Шандора Петефі, мабуть. Точно не скажу, можу перефразувати: стверджуйся, де стоїш.

- Якості, які Ви найбільше цінуєте в жінці?

- Жіночність.

- Каву любите, самі готуєте?

- Каву люблю, сам нічого не готую. Зауважу, що різниця між київською та закарпатською кавою завжди відчутна, з радянських часів.  Я б сказав, що це культура кави, яка пов’язана з людським ставленням.

- Скільки можете випити кави на день?

- Небагато. Заради смаку, не заради відчуттів.

Ірина Бреза, спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото: Володимир Твердохліб

P.S.

Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, а віднедавна все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава». Щотижня читайте нові розмови. Усього з кількох запитань (частина – із знаменитої анкети Марселя Пруста), тільки щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві. Чекаємо Ваших пропозицій щодо осіб, яких Ви хотіли б "почути" за "ранковою кавою".

Ваш Zaholovok.com.ua

Партнер рубрики «Ранкова кава» - ужгородське кафе «Какао»