Ранкова кава з Наталією Зотовою

Наталія Зотова з тих рідкісних персон, яких нечемні чиновники бояться більше, ніж свого начальства. Тікають, закривають перед носом двері, але Наталка з мікрофоном і камерою їх все одно виведе на чисту воду. Власкор ТСН на Закарпатті, активна закарпатка з подільсько-франківським корінням любить «ламати свій мозок» іноземними мовами. Читає Екзюпері по-угорськи, рятує чужі бібліотеки і радіє життю без інформації. За кавою ділиться своїми сновидіннями і підпільними сімейними таємницями.

Якими є твої мрії?

У мене є декілька видів мрій. Особисто для себе дуже би хотіла подивитися на зоряне небо у найпотужніший телескоп, який тільки існує. Мене приваблює зоряне небо і мала б бажання скористатися такою можливістю. Це така приземлена мрія. А через те, що певний відтинок життя прожитий, є певні втрати на життєвому шляху, хотіла б, щоб всі рідні були здоровими і не потрапляли у погані ситуації. Це, швидше, дуже щире бажання. Ще одна мрія, яка стосується загалом родини, щоб будиночок, який перебудовуємо, став таким осередком, куди б мої родичі з’їжджалися так, як ми з’їжджалися до бабусі. Де могли б зібратися, поговорити, пригадати дитинство. Щоб був родинним гніздечком не лише для мене.

Маєш велику родину?

Родина дуже велика, особливо по маминій лінії. Я знаю всіх братів, сестер. Навіть мої діти у шостому поколінні їх знають. Не з усіма так спілкуємося, але є гілки, де ми зберігаємо тісний зв'язок. Я знаю, де їхні діти народилися, де вчаться. Всі мої двоюрідні сестри та брати - це дуже близька родина. Такі ж міцні стосунки у наших дітей. Ми приїжджаємо у село, хоча бабусі там вже немає. Мамі їхати туди 250 км, мені - 500 км. Практично щороку збираємося там: з Латвії брати з своїми дітьми, внуками, з Австралії зі своїми дітками була сестричка. У селі, де нема зручностей, де всі на соломі сплять і вуличний туалет. Сусіди жартують: з’їзд Гуринів (мамине прізвище). Англомовні (одна з родичок вийшла заміж за індуса, ми вперше побачили її діток), російськомовні, латиші. Насправді це все так чудово! Дає заряд бадьорості, що ти просто відчуваєш кам’яну стіну, яка є за тобою. Я ніколи не користалася тим, щоб подзвонити до родичів і казати: ой, поможіть! Але на 1000 % впевнена, що якщо скажу, що у мене біда, практично всі ці родичі злетяться на допомогу.  Є така віра. Принаймні я би так зробила. Судячи з того, як ми знаходимо час ці відстані подолати, посидіти, поїсти  картоплі, випити самогонки, яку бабка колись варила (бодай  кожному по 10 грам). Це  те, що треба берегти, що людей тримає на цій землі.

Сама змінила б Закарпаття на Австралію, наприклад, чи якусь іншу країну?

Ні, у мене не вистачило б духу. Я патріот по життю. Ми жили у Німеччині, коли розвалився СРСР (чоловік служив). Тоді дуже багато залишилося в НДР. Але що Діма, що я…. Вважаю, людина повинна жити там, де її коріння. Я прижилася у Закарпатті, але насправді дуже сумую за Поділлям. Теж дивно, народилася у Калуші (Івано-Франківщина), мама родом з Поділля (Хмельниччини), а сталося так, що своє дитинство пов’язую з бабусею, з подільськими ставками, вербами. І мені іноді тісно тут, на Закарпатті, коли дивлюся, і нікуди оку втекти, лише у небо. А там, коли приїжджаю, таке враження, що лечу, стою і погляд далеко, за обрій, десь аж туди лине, відчуваю зв'язок з тією землею. Хоча все одно це українська земля. Чую щось рідне. Не змогла прожити десь інде. По Україні - так, але за кордоном - ні.

Останнім часом ти вдалася до вчителювання, швидше навіть до просвітницької діяльності. Повертаєшся до того, чим хотіла займалася раніше?

Це була мрія і вона була не реалізована. Тепер, коли мої діти виросли, живуть окремо, коли трішки появилося вільного часу, що і як робити?  Кота завела, ну пса завела, а далі? Десь, мабуть, кожна людина доходить до того, що треба реалізовувати нездійсненне. Зробила для себе висновок: якщо є нагода поспілкуватися з дітьми у школі, з великим задоволенням на це відгукуюся. Розумію, що не зламаю своє життя, не зможу кардинально все почати, хоча зарікатися не можна ні від чого. Але для мене справді велика насолода бути у школі, спілкуватись з дітьми, студентами. Я люблю дітей, усвідомлюю, що їм жити після нас, вони будуть розумніші. Життя і історія доводить, що вони на крок, два завжди попереду нас. Я від них багато чого можу навчитися. Мені насправді цікавіше спілкування з молоддю, ніж з нашим поколінням чи зі старшими. По-перше, молодь не напружує. Нема повчань. Вони не ниють. Мені так подобається, коли люди не ниють! Моє покоління завжди стогне: це погане, те погане, уряд. Янукович, Азаров… Молодь – зовсім інша, вона відкрита, говорить про нормальні речі. Розумію, що я не піду на дискотеку, але хай краще послухаю. А не про уряд, «винос мозга». Коли з ними спілкуєшся, відчуваєш себе не журналістом, не людиною від якої хтось щось чекає, що ти поможеш, хоче «погрузити» мене чимось. Звісно я вчитель за фахом. Десь є така нереалізована мрія і я кожен шанс використовую. Кажуть мені, що я була б непоганою вчителькою.

Ти ж була трохи вчителькою, чи не так?

Дуже мало. Працювала у 20-тій школі Мукачева буквально півроку на заміні, якщо вчитель хворів. То не була постійна робота, кілька уроків. Але діти, яких я вчила, пам’ятали мене, Зустрічали і кажуть: «А ми запам’ятали, що не з дієсловами пишеться окремо». Люблю, коли пояснюю, різні приклади наводити, шукати аналогії, придумати щось кумедне. Це запам’ятовується, десь відкладається у пам’яті.

У лютому 16 років буде, як загалом прийшла на ТБ. Перший сюжет був на «М-студіо» про День пожежника у будинку школяра у 1998 році. А у січні 2001 – перший сюжет про фестиваль вина на ТСН.

Як витримуєш стільки часу у цьому інформаційному потоці, часто негативному?

Читала, що журналіст - це одна з найбільше шкідливих професій. Тепер я розумію, чому. По молодості, коли це все відкривалося, для мене було нове. А тепер: «ми все бачили, все знаємо». Чому сталося ДТП, чому десь побилися? Коли тобі не те що не цікаво, а ти пройшла це багато разів  і наперед знаєш, чим закінчиться і як, -- втрачається інтерес. Ти просто розумієш - робота. Тоді починає гнітити думка, що це зайва інформація. Зайвий вантаж на твою голову, тяжко насправді.

Як позбуваєшся цього вантажу?

Я вже випрацювала систему для свого мозку. Дуже швидко забуваю, про що я писала. Короткочасна пам'ять добре працює: синхрони виписую, а приходжу додому, проходить півгодини, і можу забути що я робила, куди їздила. Практично всі сюжети потім можу згадати, але зразу – ні, особливо, коли важкі події: аварії, ДТП, тоді чиститься мозок капітально. Просто якийсь блок стоїть і все. Позитив також можу забувати, коли працюєш багато можна і не відрізнити.

Я тебе не пам’ятаю роздратованою, ти завжди у доброму гуморі. І це з такою роботою! Мабуть можна провести паралелі з лікарями: вони мусять бути до певної міри цинічними. Бо якщо будуть співчувати кожному, то у них руки будуть трястися.

Перші роки були тяжко справді. Я розумію, щоб допомогти людині, як наприклад хірурги, треба розрізати по живому, поколупатися. Але хірург дає знеболення, людина цього не пам’ятає. Журналіст, коли сталася трагедія, має випитувати, витягувати по живому. Я розумію, що це важливо: перші слова, свідки, як сталося, можливо, допоможе якомусь об’єктивному розслідуванню справи. Тому десь з холодною головою підхожу. Коли бачу кров, страждання, сльози, можу теж заплакати. Розумію, що це - неетично. Навчилася трішечки це відокремлювати.

З приводу оптимізму. Кажуть, коли бачиш багато горя, втрачаєш оптимізм, зі мною такого немає.  Я знаю: якщо не буду цінувати життя, не буду посміхатися, коли не знаю, що зі мною буде завтра, чи зможу я завтра жити? Тому у мене пішов зворотній ефект: не замикаюся у собі, намагаюся радіти кожній хвилині, щоб у  мене на душі і у житті не робилося. Люди часто не зважають на те, сплю я о 7 ранку чи о 12 ночі, чи я у відпустці, чи у мене хвора дитина. Телефонують і просять вислухати. Навчилася ставити себе на їх місце і навіть, якщо мені погано, намагаюся не демонструвати це принаймні до критичної маси. А якщо погано, розумію, що потрібно хоч комусь подзвонити, аби потім не звихнутися. Десь колись сестрі, подрузі чи дітям дорослим. Переговоримо -- вже наче і не так тяжко. Життя, до речі, показує, якщо у людини є проблема, то вона приписує до неї ще мільйон. А з’ясовується, що нічого страшного і не було. Тому не потрібно боятися, зразу з’ясувати, задати питання. Те, що можеш переживати тиждень – два - три, уміститься у хвилину- дві, коли ти відважишся з’ясувати відразу. Якщо є перешкода, треба її зразу долати.

Чи довіряєш ти людям? Чи можна їм взагалі вірити?

Дуже довіряю. Через це страждаю, навіть по роботі. Дзвонять:  приїдьте, сталася біда. Раніше зривалася, їхала. Тепер стала битий вовк. Прошу: дайте, що прокуратура сказала, чи зверталися у суд. Чому саме ТБ? Чи намагалися вирішувати самі?  Треба з холодною головою, об’єктивно дивитися на ситуацію. Буває людина заплаче, а насправді він навпаки винуватець чогось. Намагаюся трішки себе захистити. Часто є таке, що справа не така вже серйозна, а хочуть прилякати телебаченням. Власне довіра до людей є, все одно її не втрачаю. Це не цинізм, а спокій. Спокійно сприймаєш будь-яку інформацію. Не все те правда, що ти перший раз чуєш. Навіть, якщо дуже трагічна звістка, немає паніки, я знаю, що можна передзвонити, поцікавитися. У будь-якому випадку я стримую емоції, вважаю, що у роботі вони зайві, заважають об’єктивно дивитися на ситуацію.

Тобі сняться кольорові сни? Як всім творчим та емоційним особистостям. Збуваються?

Так, завжди кольорові, дуже насичені.  Є сни, які збуваються, часто сниться що я літаю. Може ще виросту трошки :) Читала, колись, що дорослим людям не може снитися, що вони літають. Мені дуже часто, причому різні види польотів: над землею, наче відштовхуюся, кілька сантиметрів над землею лечу, є , що високо у небі літаю, між зорями, дійсно дуже часто.

Читала, що кольорові сни - це погано: ознака неврівноваженості чи навіть шизофренії :) Але так я життя яскраво сприймаю, мозок так налаштований. Завжди пам’ятаю всі свої сни, щоб не снилося. Є багатосерійні: встала, лягла, приснилася 2-га серія. Наче якесь окреме життя уночі у цих сновидіннях. Кажуть, коли сни сняться людина не спить глибоким сном, не висипається. Але я не маю проблем зі сном, який би напружений не був день.

А як Штірліц можеш по 20 хв спати?

Буває, що сюжет треба сьогодні, він не написаний, до ефіру лишаються нічні години. Але розумію, якщо не ляжу на 20 хв., не витримаю. Не заводжу будильник, точно знаю, що просплю 20 хв. І ту роботу, яку б я робила за 1-2 години невиспавшись, зроблю за 10 хв. До речі, не можу довго спати, як інші до 10-ої, навіть до 14.00 ! Якщо навіть «поваляюсь»  до 9-ої, мене болить голова, шкодую. що  прокинулася і не встала зразу. У  селі, влітку 6-7 година і я на ногах. Хоча не можу сказати, що я супержайворонок.

Які у тебе є слабкості, в яких ти можеш признатися?

Люблю пити воду чи компот з кастрюлі. Мабуть, це з дитинства, коли з відра з криниці пила. Ще бабця кричала: «що ти як корова!» Реально дуже люблю таке собі дозволити. Люблю облизувати пальці, якщо розтопиться шоколад у руках. Люблю бути скупою сама для себе: можу собі купити і з’їсти шоколадку і не дати нікому. Або тістечко, або риби шматочок червоної. Є такі моменти. Насправді колись, коли діти були маленькі, материнське було вище, ніж особисте, все дітям віддавала. Тепер надолужую :)

Вже два роки зберігається у мене дорогий коньяк, який подарували. То всі у сім’ї знають, що нікому не дам, тільки я собі приватизувала.  Хай по 3 грама, але іноді замість заспокійливої таблетки, приймаю.

Не палю, не курила ніколи. погано мені. Алкоголь і сигарети це не мої. Хоч бережу пляшку коньяку :) 

Що викликає у тебе захоплення? Розчарування?

Захоплення - люди. І розчарування теж. Іноді хапаю на думці, що абсолютно не маю почуття заздрощів, якщо бачу, коли людина щось досягла. Вона викликає у мене захоплення.

Якось не по-українськи :)

Справді, не можу піймати себе на думці, коли і кому я заздрила. Наче у мене якогось гена нема, не так хромосома лягла.  Коли люди мають якісь статки, то мені байдуже. А коли людина сама досягла і пройшла цей шлях, втілила мрію. Завжди захоплююсь, цікаво поспілкуватися, дослідити, як їм це вдалося. Може вони спали менше, працювали більше, цікаво тоді пізнати, розкласти умовно таких по запчастинах.

А розчаровують, коли роблять підлості. Все одно мені хочеться розібрати й таку людину на запчастини.

І з чого складаються такі? Зробила якісь загальні висновки?

Здається, величезне значення має сім’я, родина, генетика. От, здавалося б, виховання у суспільстві. Але у суспільстві є люди порядні і непорядні, тому не можна говорити що це здобуток певного регіону чи країни. Для мене, якщо його дід був падлюкою і бабця щось не те чинила,багато шансів, що ця людина не буде мати стримку і робитиме так, як її предки. Чому хтось може зрадити, а хтось ні. Цікаво. Має бути щось у людині, може науковці дадуть відповідь.

Стосовно позитивної частини людства, якісь загальні риси є у них?

 Практично завжди це люди, які не нарікають на життя. Це люди, які не ниють, не звинувачують у  своїх проблемах когось, а якщо і вважають винним когось, то чітко кажуть «я сам». Уникаю людей, які звинувачують когось. Чомусь не хочемо зрозуміти, що потрібно будувати суспільство з себе. Чим живеш, дихаєш, чи кинув папірець поза смітник чи у смітник, навіть коли смітника немає, позбирав у торбу… Чи ти займаєшся з дитиною, читаєш їй казки, чи просто заробляєш гроші і купуєш речі, не зважаєш на те, як вона вступатиме у доросле життя, з якими думками..  Переважно гидкі вчинки роблять заздрісники, які  не знають ціни собі. Кожна людина повинна знати собі ціну, чого їй не вистачає. Якщо ти адекватно оцінюєш себе, значить можеш зрозуміти, чим треба збагатитися.

Згадалось…Колись жила на квартирі, не працювала. Сиділи на балконі, пили каву з сусідками і нарікали. Раптом в одну мить мене як  блискавкою сяйнуло. І я просто на другий день замість того, щоб зварити каву і вийти з ними теревенити, пішла по школах розносити свої дані. У 90 -ті роки то була дивина: лишала на папері домашній телефон і писала, «я вчитель укр.мови шукаю роботу». Зрештою через 3 місяці мені подзвонили. Якби я далі пила каву, нарікала на життя… Я би всім радила обмежувати себе від людей, які ниють. Яка б я хвора не була, я ніколи не лежу. Не можу лягти і просто лежати. Серед недоліків, до речі, я не можу кіно до кінці додивитися. Мені треба рухатися. Єдиний виняток, коли сяду і в’яжу. Це такий час, коли терпіння вистачає, релакс такий. Не можу це пояснити.

Які історичні постаті тобі до вподоби? Чи зручно тобі у сучасному світі?

Мені подобається епоха Відродження. Попри всю гнітючість середньовіччя, мабуть, десь жила б у ньому або наприкінці 19 століття, коли технічні здобутки людство почало втілювати у життя. Вважаю, попри весь технічних прогрес, він вбиває людство. Здається, люди колись були щирішими. Сумую за щирістю, по тій причині не реєструвалася у соцмережах, бо живе спілкування мені краще.

Не можу виділити когось окремо,  але всі люди, які жили у той час, відомості які до нас дійшли, завжди цікаві. Як вони жили, як могли суміщати відкриття, здобутки, звідки у них бралася мужність? Якби не зробили, якою була б земля, люди? Завжди якщо і захоплююся, все одно аналізую і проробляю багато варіантів. Подобається мені думати, якими ми були б, якби не було Коперника, Клеопатри, Жанни Дарк, Володимира, який хрестив Русь. А якби він лишив слов’янам їхню релігію, якби ми жили. Поклонялися б сонцю, деревам, траві…

Навіщо тобі соцмережі?

Розумію, що рано чи пізно, маємо змиритися з тим, що в наше життя вриваються новітні ЗМІ. Днями у Ризі стався обвал, стіна завалилася. І завдяки користувачам ФБ стало відомі перші фото, перші відео. Шукали людей. Зараз ці засоби випереджають традиційні , тому треба вчитися з ними жити. Зареєструвалася, трішки і люди пишуть і бачу, що колеги фільтрують якусь інформацію. З іншого боку ФБ дає публікувати проміжні етапи справ, про які знімаю сюжети. Це зміцнює позицію журналіста: чиновники знають, що буде не тільки сюжет, але й Зотова напише у ФБ. Фото котики- песики теж маю, але дуже їх мало. Переважно вся інформація стосується роботи.

Що б ти спитала Бога, якби його зустріла?

Мені б дуже хотілося би знати, чи справді існує рай і пекло. Бо мені здається, що пекло -- це наша земля. Наче кара, мабуть, заселили землю людьми, для того, щоб вони пройшли це все. І далі буде ясно: чи це рай чи небуття. Хотіла б зрозуміти, чи це правильна теорія чи ні. Чи є схожі на нас люди, чи ми унікальні, чи Бог створив багато таких всесвітів.

Що потрібно тобі для щастя?

Напевно, перш за все, відчуття повної незалежності від подій, інформації. Ніяк не можу дочекатися тієї миті. От кажуть, люди бояться на пенсію виходити, я б була б напевно така щаслива, що не працюю перший день на ТБ. Перший день заглядала б в інтернет. А потім -- аж до непритомності думка: щоб було б, коли я встала і не треба було цього робити. Що було б коли б я прожила день своїм життям, а не чужим. Коли я знала б, що мені байдуже, що де сталося, а поливала б  квіти, гуляла із собакою, не думала ні про що, тільки про своє життя. Тому мене не лякаються такі зміни, бо я знаю, що насолоджувалася б такою можливістю.

Хотіла б, щоб будинок моєї мрії вже був. Щоб не треба було його будувати, вдосконалювати. Бо так тяжко якось, то часу немає, то грошей. Роками будівництво йде. Хочу щоб він був ошатний, гарний. Щоб вже приїжджали гості,  щоб кожному було де розмітитися.

Дуже хотіла б все-таки поки  молода побачити трохи світу очима простої людини, а не журналіста. Навіть поїздити по Закарпаттю, бачити села, людей, як пересічна людина. Не аналізувати нічого, не виглядати,  тобто жити не як журналіст.

Зможеш?

Думаю, що зможу. Трапляється у мене таке у відпустках, хоча маю 150 невикористаних днів відпочинку. Якось робота така, що по суті, то є , то тиждень нема. То по 3 зйомки на день. Я на 3-тій позиції з усієї студії по невикористаних відпустках. Не тому, що я трудоголік, просто так працювалося. На лікарняному я ніколи не була.

Вмієш говорити «ні»?

Дуже тяжко колись мені давалося. Але прочитала фразу краще сказати «ні», ніж довго шукати причину на «ні» після «так». Довго не могла зрозуміти. Коли людина наполягає, а ти не можеш зробити, не дозволяють чи обставини чи виховання. Краще сказати «ні», ніж обманювати і шукати причини не зробити, принаймні це більш справедливо. «Ні» значить «ні», завтра може бути «так».

Маєш час на читання? Улюблені книжки?

Оскільки зациклилася на угорській, то  вже рік читаю «Маленького принца» угорською мовою. Перечитую, забуваю, вчу напам’ять, скоро буде снитися принц угорською. «Кобзар» купила угорською, так ніяк рука не доходить. Колись врятувала бібліотеку в Ужгороді,побачила що виносять книг багато, вирішили почистити квартиру, то я забрала. Дещо література була радянська, заполітизована. Але все одно - книга, навіщо її викидати. Цікаво, як люди мислили колись, що думали, я те все позабирала. Натрапила на книжку Ромена Ролана, «Життя Рамакрішни». Не дійшла до самого автора, зациклилася на передмові про індуїзм. Професор московського університету,  дослідник індуїзму дуже цікаво розклав по полицях, що це за релігія. Чому зацікавилася? Бо у нас великий пласт ромського населення, який пов'язаний з вихідцями з Індії. Багато у чому змінилися погляди  на ромські  проблеми. Індуси можуть змінити купу релігій за життя,а  індуїзм буде трактувати це як пошук себе. Вони кажуть: приймеш християнство, але як прийшов ти на землю індусом, так і підеш індусом. Якщо ти бідний, то не маєш права вирватися наверх, це гріх. Ти повинен дотягнути бідність до кінця днів своїх. Якщо багатий і став бідним, все одно все станеться так, що будеш добре жити.

Не можу себе назвати поціновувачем літератури, я краще сама щось сяду напишу, але боюся, що це будуть чужі думки, чиїсь враження.

Угорською вже добряче спілкуєшся?

Якби була жертва, з якою могла б говорити! Не маю доступу до людини – носія мови. Так би тараторила вже угорською. Мені подобається ця мова через незвичність,структуру, цікаво ламати мозок, перебудовувати, думати задом наперед .Цікаве словотворення у них. Все що незвичне і важке мене теж дуже захоплює.

Вже багато сюжетів без допомоги перекладача роблю, розумію, що є помилки. Деколи люди сміються. Але я собі уявляю, коли іноземець говорить українцями, то мені хочеться допомогти. Ставлю себе на місце людей, їх на своє і думаю, що нічого страшного не буде, якщо буду говорити ламаною угорською.

Чого б ти ще хотіла навчитися?

Що стосується особистісного розвитку, нарешті довести англійську до рівня, ще б німецьку вивчити. Знання мов - це теж свобода, яка допомагає людини бути незалежнішою. Я грамотно пишу російською, оскільки не розмовляю, то є акцент.  Тепер хотіла б володіти європейськими мовами, пішла б на курси. До німецької мови були якісь перестороги раніше. Пам’ятаю себе на вокзалі у Берліні. Вперше виїхала з СРСР до чоловіка, який служив в НДР. Стою з чемоданчиком на 9-му місяці вагітності, стара електричка зупинилася, люди пішли, а Діми нема. У чужій країні, нікого нема, я саменька. Раптом чую «ахтунг! ахтунг і -- генетична пам'ять! Добре, що Діма підбіг. Страх напав на мене непереборний.  Все таки було, і дід воював, і фільми і воєнні факти з другої світової... Відклалося у в голові, що зараз буде боляче. Німецька мова- цікава. Але саме через несприйняття було відторгнення цієї мови.

У мене, до речі, «кличка» вдома Фюрер :) Чоловік так назвав. Не маю суперідеального порядку, посуда може бути непомита. Але що стосується усталених речей! Якщо поїв, то помий тарілку, якого біса складати, якщо є вода цілодобово. Обляпав щось - візьми зразу повитирай.  Сплатилася квитанція, постав на місце. Мені казали, що це німецький підхід до бухгалтерів, тому жартома таке приклеїлося J Не люблю непорядку в елементарних речах, які заважають жити. Вмійте наводити лад: замість того, щоб випити кави на веранді, ти бігаєш, шукаєш квитанцію чи ключі від машини. Можеш щось зробити зразу – зроби зразу, не відкладай.

Маєш девіз у житті? Або чи керуєшся якимись висловами мудрими?

Завжди мій дід казав, нема слова «не можу», є «не хочу». Мені здається, що це дуже золоті слова, бо людина навіщось прийшла на землю з мозком, здібностями. Для чого? Щоб не могти щось зробити? Реально можна зробити все, потрібно бажання. Тому власне якщо таким принципом керуватися, то воно дозволяє не боятися  пробувати щось і не боятися помилитися. Чому багато людей не впевнені у своїх силах? Бо сумніваються. Хочеш чогось – візьми попробуй. На власних помилках навчися, зрозумій.

Традиційне запитання про каву та кавоманство.  Любиш, так?

Каву люблю, готую, поки жила на Франківщині, кава не була у нас напоєм привілейованим. Чай пили, каву ні. Коли приїхала у Німеччину, почала частіше вживати розчинну каву. Тільки славне Закарпаття привчило смакувати каву, нерозчинну мелену, люблю сорти, які мають кислиночку. Не люблю смак чорносливу,краще. коли є легка кислинка. Колись чібо готувала, тепер якобс, у зернах часто купую. Помолоти каву – своєрідний ритуал. Я не є кавоманка, саме поціновувач. Люблю одну випити, максимум дві, дуже рідко три. Не п’ю її заради того, щоб пити.  Це має бути насолода. Є таке, що можу тижні два не пити, є періоди, що відвикаю від кави. Але кава для мене особливий ритуал, який дозволяє увійти у ритм разом із сонцем, збадьорити

До речі, хотіла запитати, чи щось колекціонуєш?

Каміння. У мене вже чотири торби з камінням. Ідемо в гори, раз камінчик знайду, другий. Один подібний на яйце, а цей подібний на ногу людську і т.д. Колись я пам’ятала, з якого району, гори привезла. Є різні: червоні, зелені, в крапинку, смужечку… Іду і в око впаде якийсь камінець, здаватиметься маленьким спочатку, почну виколупувати – а то ціла каменюка.

З дитинства почала збирати, здається, що каміння зі мною розмовляє. Дивно їх тримати, знаючи, що колись хтось тримав, наче взяти минуле у руки. Природа візеруночки зробила. Планую зробити стелажі з підсвіткою і викласти свою колекцію. Цікаві маю екземпляри: є камінець, де чіткий такий чорний кружечок. Знак може якийсь…

Ірина Бреза, спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото Олександра Брези

P.S.

Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, а віднедавна все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава». Щотижня читайте нові розмови. Усього з кількох запитань (частина – із знаменитої анкети Марселя Пруста), тільки щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві. Чекаємо Ваших пропозицій щодо осіб, яких Ви хотіли б "почути" за "ранковою кавою".

Ваш Zaholovok.com.ua