Справжнє лідерство в громаді починається з уваги до деталей, які інші можуть не помічати: шрифту в офіційному документі, висоти сходинки в автобусі або зрозумілості процедури отримання допомоги. Для Марини Сташиної-Неймет – амбасадорки безбар’єрності Всеукраїнської кампанії соціальних змін «Безбар’єрність – це коли можеш», експертки з доступності та провідної фахівчині Центру інновацій та розвитку УжНУ – шлях у великий активізм став справою життя, мета якої – зробити Закарпаття комфортним для кожного. Сьогодні голос Марини є вагомим у питаннях інклюзії не лише на рівні області, а й у масштабах країни.
Багато хто почав говорити про активну участь у житті громад лише після повномасштабного вторгнення, проте для Марини цей шлях розпочався набагато раніше. Війна змінила її пріоритети ще десятиліття тому, ставши каталізатором для боротьби за права тих, кого часто «не помічали».
«Для мене війна розпочалася ще у 2014 році. Саме це й стало відправною точкою моєї активності в громаді. Адже моя рідна домівка в Станиці Луганській вже тоді піддавалася обстрілам, була майже півроку в окупації. І хоча я мешкаю в Ужгороді з 2011 року, але мені все одно болить за мою малу Батьківщину, – згадує Марина. – Чи маю я вплив на прийняття рішень? Важко сказати. Скоріш за все, у співпраці з іншими активними жінками я просто можу підсвітити ті моменти, які не є очевидними».
І цих «неочевидних» моментів – сотні. Від оновлення автопарку Ужгорода низькопідлоговими автобусами до впровадження зрозумілих процедур отримання соціальних послуг. Марина впевнена: безбар’єрність – це не благодійність, це інвестиція у спокій громади.
«Коли є зручний транспорт, надання соціальних послуг не привілей, а можливість, а оформлення документів зрозуміле та нерозтягнуте в часі – це про комфорт, безпеку та зменшення соціальної напруги для кожного жителя»
Участь жінок, особливо жінок з інвалідністю, у прийнятті рішень на місцевому рівні все ще натикається на стіну формалізму. Марина відверто говорить про те, що консультації з громадськістю часто проводяться лише «для галочки», а голоси вразливих груп ігноруються під приводом того, що їхні потреби нібито стосуються меншості.
Проте, окрім фізичних чи політичних бар’єрів, існують і інформаційні – «невидимі» для більшості, але критичні для людей із порушеннями зору.
Це не лише про опубліковані чи неопубліковані документи. Часто це відскановані документи, які важко прочитати без збільшення. А при збільшенні масштабу стає важче читати, адже доводиться постійно рухати сторінку ліворуч-праворуч. Це довго та незручно. Крім того, такі документи не зчитують програми читання з екрану, якими користуються люди з порушеннями зору. – пояснює експертка. – Сюди ж варто віднести й інфографіки, зображення без текстової альтернативи. Окремий виклик – це тексти, перевантажені складними термінами, словами іншомовного походження, абревіатурами та метафорами, довгими реченнями. Зрозуміти такий текст майже неможливо.»
Після повномасштабного вторгнення роль жінок на Закарпатті трансформувалася. Марина спостерігає, як жінки взяли на себе лідерство у волонтерстві, підтримці ВПО та розбудові локальних спільнот.
«Роль жінок суттєво зросла. Саме жінки сьогодні активно просувають питання безбар'єрності: освітньої, економічної, цифрової, фізичної. У багатьох випадках вони стали на чолі громадських організацій та соціальних проєктів. Але важливо пам’ятати: разом із роллю зросло й навантаження. Жінки поєднують активізм, роботу та догляд за родиною. Тому нам потрібно не лише визнавати їхній внесок, а й створювати реальні умови для їхньої участі у владі».
Такими ефективними інструментами, які створюють можливості для регулярного діалогу між владою та громадою, Марина вважає публічні консультації, робочі групи, громадські ради, тематичні форуми та відкриті обговорення. Але якщо не врахувати принципи безбар'єрності, жоден з цих інструментів не працюватиме.
«Важливим є також розвиток освітніх програм, тренінгів та менторських ініціатив, які допомагають жінкам посилювати лідерські навички та впевненість у своїй участі в громадському житті. – зазначає лідерка – Окрему роль відіграють громадські організації, які створюють безпечні простори для обговорення проблем і пошуку рішень. Такі простори часто стають першою платформою для включення жінок у процеси прийняття рішень.»
Марина наголошує, що рішення, які найбільше вплинули на життя жінок під час війни – це розвиток соціальних послуг, підтримка ВПО та безпекові заходи. Багато жінок стали не просто отримувачками цих послуг, а їхніми архітекторками.
«Також важливими були рішення щодо підтримки освітніх і соціальних програм для дітей, адже значна частина відповідальності за догляд і виховання дітей під час війни лягає саме на жінок. Окрім цього, для жінок важливими є рішення, пов’язані з доступністю соціальних і медичних послуг, безпекою у громаді та можливостями для працевлаштування.»
Для Марини важливо, щоб участь жінок у житті громади не була формальною, а мала вплив на політики та програми громад. «Першим кроком можуть стати зміни до статуту територіальної громади відповідно до методичних рекомендацій про безбар’єрність участі в процесах прийняття рішень. Важливо також системно враховувати гендерний та інклюзивний підхід під час планування місцевих рішень.»
Історія Марини Сташиної-Неймет – це приклад «дієвого лідерства». Вона доводить, що закарпатська жінка сьогодні – це не лише хранителька дому, а й експертка, яка вимагає прозорості, доступності та рівності.
«Важливо аналізувати, як кожне рішення впливає на різні групи людей: жінок, людей з інвалідністю, ВПО. Тільки так ми збудуємо громаду, де кожен відчуває себе на своєму місці», – резюмує лідерка.
Її приклад надихає сотні жінок Закарпаття не мовчати, долучатися до дорадчих органів та брати відповідальність за те, яким буде наше спільне «завтра». Адже безбар’єрність починається з кожного з нас, а справжні зміни – з відваги сказати: «Я маю значення».
Жінки творять діалог. Діалог творить мир!
__________________________
Публікація створена ГО «Карпатська Агенція Прав Людини «ВЕСТЕД» у межах проєкту «Феміністичне лідерство в умовах кризи – від діалогу до згуртованості», який реалізовується ГО «Бюро гендерних стратегій і бюджетування» за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF). Проте це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об'єднаних Націй.
Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF) – гнучкий та оперативний інструмент фінансування, що підтримує якісні заходи для підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи та надзвичайні ситуації та використання ключових можливостей миробудівництва.
Про історію Віри Глушко читайте тут
Про історію Альбіни Погоріляк та Тетяни Козар читайте тут
Про історію Марії Рущак та Марини Сміянової читайте тут