Майже дві години ми з сестрою піднімалися стрімкою дорогою до присілка Косий Верьх. Над головою повисли густі сірі хмари, передвісники великої бурі. Хоча, як не намагалися чим швидше добратися до назначеного місця, все-таки не встигли, і мокрі до ниточки прийшли до присілку. Зараз люди дуже рідко ходять сюди, хіба що збирати ягоди та гриби, або ж на сінокіс. Важко повірити, що ще зовсім недавно тут вирувало життя. Кажуть, було приблизно тридцять хат та навіть своя школа.
Перше, що одразу впадає у вічі в Косому Верьху — закинутий сад
Колись розкішний та доглянутий, зараз він геть занепав. Під деревами валяються сухі гілки, а між ними доспілі плоди яблук, груш та слив, які немає кому збирати. Ще кілька років тому чепурні, хатки тепер самотньо стоять пусткою. Чекають терпляче на своїх господарів, але ті не повертаються. Не витримавши випробування, деякі з них вже зовсім похилилися від смутку та негоди.
Підходимо до одного двору. Там біля будинку (що на фото) сидить жінка й очищає від лушпиння квасолю. Вітаємося. «Проходьте до хати, бо бачите який дощ», ― каже вона нам. Заходимо в теплу затишну хату. На стінах святі образи та старі, вже пожовклі від віку фотографії. На одній з них, тій, яка повішена в рамці над ліжком, зображена господарка зі своїм чоловіком. Видно, що світлина зроблена в день весілля, бо молода в фаті. На прохання трохи розказати про себе, господиня дещо знітилася: «Вже хотіли про мене у газету написати. Все розпитували мене, як тут мені живеться. Хотіли й пофотографувати, та я не дозволяла. А вони, хитрющі, й так сфотографувати. Попрощалися ми, вони такі культурні подякували та й пішли. Я собі вийшла надвір нагодувати козу. А вони взяли, та й сфотографували мене з козою. Тільки рукою здалеку помахали».
«…коли тільки починається весна, то збираю свої речі, і йду сюди»
«Та хоч трохи розкажіть нам про себе, – вмовляємо жінку. Газету ми прочитаємо, у якій пишуть про те, як Ви тут живете, але хотіли б щось почути від Вас особисто». Вона задумливо мовчить, мабуть, згадує своє життя та каже: «Звати мене Василина Беля. Шість років підряд я зимую в Синевирі у свого сина. Але коли тільки починається весна, то збираю свої речі, і йду сюди. Не можу жити в селі, сумно мені там. Адже це місце стало для мене рідним. Шість років тому помер мій чоловік, царство йому небесне, то відтоді і спускаюся в село на зиму. Хочу бути тут, але син просить, хвилюється про мене».
Василина Беля народилася в Негровці, та прийшла у Косий Верьх у невістки. Так і жила зі своїм чоловіком Василем у мирі та злагоді: він вівчарив, а Василина працювала в колгоспі. Крім того, тримали чимале господарство: корови, свині, кози та тридцять овець! Із самого ранку до пізнього вечора треба було бути на ногах. За цілий день не було спочинку, хіба що в неділю або на свято. Тоді вся родина Белів: Василь і Василина, та їхні три сини йшли до церкви в село Негровець. Тому, що храму в присілку не було.
Зараз жінка, змарнована літами та непосильною працею, сили вже має зовсім не ті, що колись. Всі роки тримала велике господарство, а зараз має тільки козу. Продукти харчування їй приносить з села син. Іноді до бабусі навідуються онуки.
« … основна причина того, що Косий Верьх покинули люди – це відсутність цивілізації»
Чому присілок за кілька років спустів? Василина Беля каже, що основна причина – відсутність цивілізації. Тут не має нормальних умов для проживання: немає магазинів та медичних закладів. Далеко ходити на роботу. Кому зараз хочеться щодня по-кілька кілометрів йти пішки до роботи в Негровець? Мало кому, або ж нікому. Та й по-правді, в Негрівці роботу знайти проблематично. Більшість працездатного населення поїхало на заробітки по чужих країнах.
Дощ у осінніх Карпатах — звичайно, дуже романтично, але не завжди…
В осінню пору люди з села приходять сюди дуже рідко. Щоправда, коли сезон, то в присілок часто навідуються грибники та ягідники. «Йдіть ще до мого сусіда Йосипа Белі, може він вам ще щось розкаже. Йосип круглий рік живе у Косому Верьху, каже, що тут народився, тут хоче й померти. Не хоче він у село. Я на зиму хоча б іду до сина, а він тут лишається».
Ми відшукали будинок Йосипа Белі, але господаря вдома не було. Мабуть, пішов до лісу.
На господарстві, замість хазяїна був великий білий собака, який віддано охороняв оселю. Нам не лишилося нічого іншого, як спуститися у село. Адже поки ми бесідували з пані Василиною, скінчилася гроза. Ще однієї зливи, якщо чесно, дочікувати не хотілося. Дощ у осінніх Карпатах —звичайно, дуже романтично, але не завжди, особливо, коли ти вже кілька годин мрієш потрапити під теплу ковдру.
Оксана Нірода, спеціально для Zaholovok.com.ua
Фото автора