Ранкова кава із Робертом Левицьким

Міські свята із французьким шармом, один з найкращих в Ужгороді ресторанів, дитячі спортивні школи – проекти Роберта Левицького можна описувати із задоволенням. Як і спілкуватися з ним. Саме сьогодні, 8 квітня, у Роберта День народження, тож нинішня «Ранкова кава» - святкова.

Розмова за кавою чомусь розпочалася саме з музики. За словами Роберта, вже кілька років за кермом віддає перевагу словацьким радіостанціям, бо там «все базується на позитиві». І хоч бачиш з вікна свого авто зовсім не позитивні речі, але принаймні не слухаєш суцільну зливу бруду, кого побили, ув’язнили і т.п.  

А якій музиці віддаєте перевагу?

У мене і в машині, і дома звучить як класика, так і сучасна музика - однозначно це залежить від настрою. Люблю, коли для «фону» звучить класика. Деколи хочеться «відірватися», включити рок. Потрібно прислухатися до того, що просить твоя душа.

Що гарантовано піднімає Вам настрій?

Гарантовано – мої діти. Спілкування з ними – найкращий рецепт від стресу. От недавно зайшов у Доманинську школу – вже приємно. Хтось з учнів привітався, хтось навіть спитав, як справи. Діти – це завжди чиста енергія і піднімають настрій узагалі всі вони, не тільки рідні.

Доманинська школа завдячує Вам своїм розвитком і вже не одному втіленому на її базі соціальному проекту. Тож Ви виконали обіцянку, що її, як правило, дають на випускному - не забувати рідну школу. Чому? Через гарні спогади про шкільні роки?

Якщо бути об’єктивним, я зі школи виходив «з натяжкою» – табель отримав «по заслугах». Я не був взірцевим учнем, на жаль. Чи на щастя - не знаю. Але час проходить і з ним приходить переосмислення. Якщо говорити про Доманинську школу, то є декілька факторів. По-перше, я дійсно її випускник. А, по-друге, це фактор мікрорайону – у ньому я народився, ріс і планую жити й надалі. Та і на сьогодні школа є єдиним культурним просвітницьким центром мікрорайону, куди люди, котрі проживають на 17 вулицях, можуть прийти поспілкуватися, подискутувати, послухати хор. Адже нема клубу чи окремого садочку – все на базі школи. І однозначно, що потрібно піднімати статус цього закладу. Останні років 12 поставало питання узагалі її закриття - через недостатню кількість дітей. Але причина цьому була не в якості педагогічного складу, а в тому, що будувалася школа при СРСР і була географічно розрахована на Доманинці, Оріховицю, Кам’яницю, Невицьке. Але школярі з усіх цих сіл згодом перейшли до новозбудованої школи у Оноківцях.  

Натомість один з перших проектів у школі - відкриття школи фехтування – приніс непогані плоди: вже сьогодні близько 60 % дітей, які прийшли у перший клас в Доманинці – мешканці «нового» мікрорайону, «Шахти», центральної частини міста. Школа була визнана найкращим навчальним закладом Закарпаття. При тому, що проект, який я згадував, на той момент працював лише рік.

Наступний позитивний момент – маємо 10 вихованців, які у своїх вікових категоріях входять у вісімку кращих спортсменів України. А одне з головних досягнень – близько 90 підлітків сьогодні виховує не вулиця, а саме спорт і професійні тренери.

Тому саме школа фехтування і школа плавання стали Вашими проектами?

Так, у 2011 році мені вдалося запустити два проекти, над якими працював тривалий час. Приємно, що на відкритті вже згаданої школи фехтування були присутні такі постаті, як, мабуть, ніколи в історії Закарпаття – держтренер, Президент Федерації, 3 чемпіони світу і 5 олімпійських чемпіонів. Адже з часів СРСР такий проект навіть на території України не відкривався. Якщо брати фехтування, то це була подія не лише для нашого міста, а і для держави.

Того ж року вдалося реалізувати і один із довготривалих проектів – відкриття школи плавання на базі ДЮСШ № 1 у басейні гімназії м. Ужгорода. Я подивися статистику і вона досить вражаюча. За півтори року наші тренери поставили на воду близько 1200-1400 дітей. Вважаю, що як для Ужгорода, це важливий результат, як і проект загалом.

Ще у 2008 році я робив запит в УжНУ, скільки дітей ужгородців (першокурсників) не вміють плавати. Показники були вражаючі. Понад 80 % не могли проплисти 50 метрів. Це при тому, що при СРСР цей показник становив не більше 20-25 %. Тобто 17 років без басейнів, без організованих занять плаванням дали свій негативний результат.

Пам’ятаю, Ви презентували відео-програму навчання плаванню. Як успіхи цього проекту?

Коли реалізовував цей проект, то у нас не було ні одного діючого басейну. Програма була спрямована на те, щоб батьки чи дідусь з бабусею мали елементарні знання - як поставити свою дитину на воду. Зараз успішно функціонує школа плавання, водного поло, тож, думаю, потреба тиражувати диски для нашого міста відпала. Але продовження програми буде в іншому. Як голова Федерації водних видів спорту, я спілкувався з тренерами стосовно такої ідеї: влітку реалізуємо програму масового навчання дітей. Не тих, які планують займатися у секції плавання професійно, а тих, у яких є потреба просто вміти триматися на воді.

Це приблизно те, що робить Денис Селантьєв по всій Україні: 10-12 тренерів за 7-10 уроків ставлять групу дітей на воду. На Закарпатті ми поки не знайшли водойми, де можна масово і безпечно так само навчати дітей. Тому думаю, що будемо цей проект реалізовувати на базі котрогось із басейнів. За літній період, таки чином, можемо близько 500-800 дітей поставити на воду.

А як із ідеєю відродження в Ужгороді водного поло?

Це проект, який був реалізований 2012 року. Ми стартували у вересні місяці, а загалом до відкриття секції водного поло йшли понад 16 років… І це при тому, що Закарпаття і безпосередньо Ужгород мають хороші традиції у цьому виді спорту. Сьогодні маємо близько 120 юних спортсменів-вартеполістів. Нам нарешті вдалося повернутися у басейн «Буревісник». І плануємо протягом 2-3 місяців прийняти ще 40-50 дітей.

За що Ви особисто любите водне поло?

А за що особисто люблю фехтування? За що особисто люблю танці? (усміхається, -авт.) До речі, це ще один проект, яким я зараз займаюся. І вже у травні планую перерізати червону стрічку на базі знову ж таки Доманинської школи – її актовий зал переробляємо під професійний зал танців і вже маємо інформацію від багатьох керівників танцювальних колективів про бажання перейти на тренування саме туди – щоб займатися на професійному рівні.

Реконструкцію і ремонт знову здійснюєте за власні кошти?

Так, і за кошти комітету місцевого самоврядування мікрорайону Доманинці.

Чому Вам цікаво витрачатися на це?

Думаю, кожна людина мріє про самореалізацію. Другий момент – хочеться бути потрібним. І третій – все-таки робиться не «для когось», а і для себе у тому числі. Цим воно і пов’язано із самореалізацією.

Дружина погоджується із такими видатками з сімейного бюджету?

Такі питання у нас в сім’ї обговорюються і, однозначно, міркуючи на соціальними проектами, обдумовую їх разом із дружиною. Вона не те що підтримує мене, а і підштовхує вперед, стимулює. Бог дав можливість нам заробляти і, відповідно, гнівити Його не потрібно.

Ви пам’ятаєте, коли і чому вирішили одружитися?

Звичайно. У нас уже була перша донечка - Маруська, ми чекали вже і Софійку. Тоді піддались, можливо, моді – пробувати пожити кілька років спільно, а вже потім реєструвати спільний шлюб. Пішли таким шляхом і життя показало, що шлюб у нас сильний. А чи пам’ятаю, як усе конкретно було? Прекрасно пам’ятаю! Леся Кешеля знімала передачу у нас дома про мою сім’ю, щось присвячене 8 березню. І тоді при свідках, при Лесі і Галі Ларіоновій я і попросив руки своєї дружини.

Для неї це було сюрпризом?

Так, і сподіваюся приємним (сміється, - авт.). А я до цього готувався.

Чим дружина завоювала Ваше серце?

У моєї дружини дуже хороша генетика. А коли у дівчини хороші гени, то вона може завоювати серце будь-якого чоловіка.

Маєте на увазі риси зовнішності?

Я говорив саме про внутрішній світ. Звичайно, що моя дружина - найкрасивіша з усіх дівчат, яких я знав, це навіть не підлягає обговоренню. Але для мене важливий і внутрішній світ.

На кого схожі Ваші донечки?

На батьків (усміхається, - авт.). Сьогодні важко говорити, на кого більше, адже вони розвиваються. Старша більше схожа, здається, на маму, а Софійка пішла в тата. Хоча, все це умовно, бо за останні роки вони мінялися вже декілька разів.

Якій із галузей батьківських інтересів вони, на Вашу думку, віддадуть перевагу: громадській роботі, ресторанній справі, медицині?

У віці 6 і 8 років не знаю, на скільки вони свідомі, того, чим займаються батьки. Діти сприймають дорослих такими, як вони і, напевно, їм було б однаково, чи батько працює кочегаром, чи в офісі, чи на басейні тренером. Діти виховуються у цьому середовищі, воно є для них близьким і рідним. Нашим дівчатам подобається бувати у басейні, люблять і бути зі мною на роботі.

Що головне Ви хотіли б навчити своїх доньок?

Вважаю, що батьки повинні дати дітям хорошу освіту, максимально, на скільки можуть це зробити. І наступне – своїми вчинками вчити дітей, як вони мають поводити себе у житті, як сприймати це життя. Батьки для дітей – як настільна книга, яка перечитується кожен день, щомісяця по 100 разів. І фактично поведінка дитини – це віддзеркалення поведінки батьків. Якщо хочеш бачити свою дитину розсудливою, спокійною, то відповідно вона має бачити тебе саме таким. Якщо хочеш, щоб дитина навчилася приймати правильні рішення – покажи їй такий приклад.

У такому разі, Ви задоволені своїм «дзеркалом»?

Не завжди, адже я не є ідеальним. Так само, мабуть, як і ми всі. Є багато моментів, над якими я працю і у поведінці, і у сприйнятті деяких речей.

Що Вам хотілося б змінити взагалі у житті?

Хотілося б жити у державі, де є перспектива. Як економічного росту, так і перспектива для дітей. Щоб вони не виїжджали звідси.

Саме хотіла спитати, чи не хочеться змінити державу – на ту, де цю перспективу побачити легше?

У мене є віра, що зміни у нашій державі мають наступити. Як підприємець, можу сказати, що може гальмувати мене особисто – лише та внутрішня атмосфера, яка царує у моєму місті, моїй області, мої державі. Можу сказати сміливо, що тут є чим займатися. Можна себе реалізовувати як бізнесмен, як громадський діяч. Але стоїть питання інше – чи є прагнення у людей реалізовувати себе саме у цій країні?

Вам до вподоби розкіш?

Навпаки, останнім часом потягнуло до мінімалізму. Колись справді хотів розкішне авто, але є багато подібних бажань, які, коли можеш собі це дозволити, втрачають сенс. Пам’ятаю себе студентом: тодішню свою мрію про «новий мерседес» я зміг реалізувати вже через рік після закінчення інституту. Але купив його за самостійно зароблені гроші.  

Як заробили?

А як тоді заробляли? Човникарством. На своїх плечах тягали з Москви, Воркути на Польщу, Німеччину, Угорщину. Перший капітал однозначно зароблявся, скажемо, у паритеті «розум і сила». Скільки на собі міг тягнути – стільки і заробляв.

Наразі ж ми з дружиною зійшлися на думці, що питання мінімалізму близьке і мені, і їй. Перебудували будинок саме у стилі саме скандинавського мінімалізму. Якщо раніше була ліпнина, якісь картини, то на сьогодні вже залишився чистий простір. І дихається так набагато краще. Адже і свідомість вже інша, ніж коли будував дім - 15-20 років тому. Тепер навіть приємніше дома перебувати, хоча тут панує мінімалізм і спокій. Здавалося б – чим займатися у такому випадку. Але навпаки. І розумію тепер того ж Пінчука, який відмовився від шику, веде аскетичний спосіб життя. І Стів Джобс, до речі, був мінімалістом та перфекціоністом.

Ви перфекціоніст?

Думаю, що так.

Яка із здійснених подорожей сподобалася Вам найбільше?

Ми з сім’єю часто подорожуємо. Кожна країна подобається своїм позитивом. Два тижні тому повернувся зі Швейцарії. Щоб сказати «ось це та країна, в якій би я хотів жити» -- мабуть, ні. Хоча якщо ставити питання «чи це та країна, яку треба брати за приклад?», то це однозначно так!

Рим мені подобається – своєю монументальністю. Там розумієш, що таке Римська імперія. Те, що там побачиш, мало де ще можеш побачити і відчути. Цей розмах. По душі мені Мадрид, Барселона, люблю відпочинок у Хорватії. Кожного серпня на 3 тижні-місяць з родиною їдемо туди. Торік зробили тур балканськими країнами, десь тиждень були в Чорногорії. Це не та країну, яку я бачив 20-25 років тому, вона втратила свою автентичність, але якщо говорити про людей, мабуть, кращих в житті не зустрічав. Після цієї поїздки кажу своїм друзям, що туди можна їхати без євро чи долара в кишені, але тебе там нагодують, навіть у ресторані. У мене дуже позитивні враження залишилися, саме від людей.

Попри усі ці поїздки, наші діти говорять, що їх улюблений відпочинок – з наметами. А у такий відпочинок нас виїжджає 30-35 осіб, уже привчив багатьох своїх друзів до таких «походів».

Ви мали досвід роботи депутатом і можете порівняти: краще у бізнесі чи у владі, самоврядуванні?

Скажу так: однозначно, якщо ти чимось займаєшся, то маєш ставитися до цього відповідально, чи це є бізнес, чи депутатство. Якщо говорити, що мені більше подобалося, то наразі відповідь така: я відійшов від місцевої політики, живу бізнесом і громадською діяльністю. І отримую від цього задоволення. Нема відчуття, що не вистачає політичних справ. Я зрозумів, що можна себе реалізувати як там, так і в інших сферах. Найбільше до душі громадська діяльність, якщо подумати. Бо ти бачиш вдячність тих сотень людей, для яких попрацював. У тій же Швейцарії кожна людина, яка себе поважає, задіяна у громадській роботі. Високий відсоток швейцарів після роботи 2 годин безкоштовно відпрацьовують у громадських організаціях – «Червоний хрест» чи будь-які інші об’єднання для допомоги соціально незахищених, хворим тощо. Це є національною рисою швейцарців. Можливо, доживемо до того часу, коли і українці будуть свідомі того, що людина має бути не лише споживачем, а і віддавати – частину часу, частину своїх статків, доходів.

Чи допомагають Вам зв’язки, здобуті за часів депутатства?

Скоріше заважають. Першого разу я став депутатом по мажоритарній системі, а вдруге – за партійним списком. А у нас, на жаль, чомусь прийнято дивитися не стільки на безпосередньо людей, їхні вчинки, а – під яким прапором ця людина ходить. Але депутатство дало і позитив, бо нема депутата, який пройшов би цей шлях і не отримав поштовх до системної роботи, до якихось самоорганізаційних моментів. Коли стаєш депутатом, ти розвиваєш своє мислення більш глобально. Навіть мова у тебе починає бути зовсім інша. Є ті рамки, до яких ти прив’язуєшся. Вміння комунікувати, знаходити компромісні рішення, вміння відстоювати свої позиції, добиватися результатів – однозначно свою депутатську діяльність сприймаю лише через призму позитиву. 

У Вас різнопланові захоплення. Навіть – регата. Як захопилися цим видом спорту і відпочинку?

Не знаю людину, яка спробувала б себе на регаті і мала від цього негативні враження. Це однозначно позитив. І однозначно, що це є один з найкращих видів відпочинку, які на сьогодні я бачив і пробував. Є багато людей, які просто «хворіють» яхтоманією. Людина, яка спробувала 1-2 рази, вже без цього себе не мислить. На регаті я бачив чимало людей, які залишили власний бізнес, роботу, купили яхту і живуть морем, своєю яхтою. Це як наркотик. Тому потрібне правильне дозування (усміхається, - авт.).

Чим відчуття від керування яхтою найбільше відрізняються від, наприклад, «автомобільних»?

Це кардинально різні речі. Не обов’язково вміти керувати авто, щоб керувати яхтою і навпаки. Якщо свідомо підходити до керування яхтою, то це досить складний процес. Адже море помилок не вибачає. Тому однозначно потрібна хороша підготовка у сильних фахівців, якщо хочеш себе впевнено почувати на воді.

Ольга Фреймут деякі заклади інспектувала повторно. Чи готовий «Фанфан» до ще одного її приїзду і підтвердження отриманої відзнаки?

Незалежно від того, чи є програма «Ревізор», ресторан Фанфан завжди тримає свої стандарти і готовий не лише до приїзду Ольги Фреймут, а і групи спеціалістів компанії Michelin. Як ресторан, так і будь-який інший бізнес може бути успішним тоді, коли прописані стандарти і вони дотримуються. Ще один важливий момент – це потужна команда, яку нам вдалося сформувати і яка працює у ресторані. Ми з дружиною займаємося лише розвитком і стратегічним управлінням.

Чи виправдала себе пропозиція від «Фанфану» про -50 % на ті чи інші пункти меню у певні дні тижня?

Так, це постійно діюча акція і вона успішна. У нас суттєво збільшилася кількість відвідувачів. Тобто ми домоглися мети – виправити хибне уявлення, що Фанфан - це дорогий ресторан. Наголошую, що він розрахований саме на середній сегмент. У нас діапазон цін, які дозволяють і вчителю, і політику насолодитися нашої гастрономією та атмосферою нашого закладу.

Ваша улюблена страва у Фанфані?

Лососевий суп на кокосовому молоці. У 2010 році він був визнаний, до речі, найкращим супом Франції. Один з інгредієнтів коштує 70 тисяч гривень за кілограм (водночас у сам суп його йде тільки кілька грамів, але у результаті смак – неперевершений).  

І взагалі, у нас люблять говорити останнім часом, що ресторанний ринок вмирає. Але це неправда. Просто окремі бізнесмени звикли працювати у режимі відсутності конкуренції, приходити раз на тиждень - по касу. Якщо говоримо про стандарти, то власник чи управлінець успішного закладу повинен кожен день бути на роботі, при чому за години дві до відкриття і годину після закриття.

Одна з відомих українських рестораторок видала книжку. Що б Ви написали, якби хотіли поділитися власним досвідом у цій сфері? Які, наприклад, 3 основні тези озвучили б?

У мене ще немає достатньо досвіду, щоб писати книгу. Сам проект «Фанфан» - успішний, але вважаю, що цього недостатньо для подібної справи. А взагалі, якщо говорити про 3 основні речі у ресторані – це кухня, якість обслуговування і атмосфера закладу. Це 3 кити.

Кого з історичних осіб Ви б хотіли запросити на вечерю у свій ресторан?

Я вважаю, що ми всі живемо у свій час, свій період. От кого я б запросив – то це свого діда, прадіда, своїх бабку і прапрабабку. Мені цікаво було б поспілкуватися стосовно свого коріння, свого роду. Тому що, на жаль, занадто мало інформації залишилося. Можливо, якби поспілкувався із своїми пращурами, зміг би більше розібратися у собі.

Який спогад з дитинства першим приходить на згадку?

Щось тепле. Дитинство взагалі все тепле пригадується. Один з перших спогадів – ми сидимо на кухні з усією сім’єю: дідик, бабка, я з сестрою. Бабка на шпаргеті зажарює картоплю, ми всі чекаємо приходу з роботи батьків. Так чи інакше, найтепліше, що є у дитинстві – це батьки, родина.

Яким Ви бачите Ужгород, його розвиток, щоб місто стало комфортним для людей?

Якщо брати туристів, він для них, він, звісно має бути цікавим. Я б за приклад взяв концепцію розвитку туристичної галузі Львова. Він дійсно рулить на Україні. А для ужгородців – таким же вільним, простим, легким, як і для туристів. Хочеться, щоб ужгородці отримували задоволення від того, що тут живуть, щоб гордилися цим. Коли я став студентом Львівського інституту, то добре пам’ятаю, як нас, закарпатців, тоді позитивно сприймали львів’яни. Я застав спілкування з тим поколінням львів’ян, які говорили: «Вийдем на пенсію - поїдем жити в Ужгород». Наше місто ними сприймалося як Монако чи Ніцца для нинішніх поколінь. Хочеться, щоб змінилося обличчя міста, щоб Ужгород став таким, яким був у 70-80 роках у сприйнятті людей. Не хочеться бачити плитку, бетонну бруківку...

 Чи готовий Ви своїми руками покращувати місто, йти до влади для цього?

Якщо говорити про кардинальні зміни, то слід розуміти, що їх можна зробити лише з командою. У Роберта Левицького можуть бути якісь ідеї, вони і є. Але щоб спрацювати на результат, це потрібно робити з командою. Має бути кворум довіри від ужгородців і самої влади. Особисто Роберт Левицький може реалізовувати соціальні проекти, бізнес-ідеї, а глобальні речі – суто командна робота. Є два варіанти – або ставати членом команди, в яку ти віриш, або створювати її самому – команду, з якою готовий працювати на результат. А інакше – я вже у тому віці, коли розумієш, що час – швидкоплинний. Оцей проект можеш реалізувати, а цей - ні. Хочеш чи ні, присутня доля прагматизму.

Я впевнений, що перетворити Ужгород у цікаве місто як для ужгородів, так і для туристів – реально. Тільки треба, щоб була воля Господа і безпосередньо людей, які відповідають за місто, за наш край.

Ви любите каву?

Люблю. Думаю, що кожен закарпатець смакує молоко мами з присмаком кави (усміхається, - авт.).

Ганнуся Тарканій, спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото: Володимир Твердохліб

P.S.

Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, а віднедавна все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава». Щовівторка і четверга читайте нові розмови. Усього з кількох запитань, тільки щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві. Чекаємо Ваших пропозицій щодо осіб, яких Ви хотіли б "почути" за "ранковою кавою".

Ваш Zaholovok.com.ua

Партнер рубрики «Ранкова кава» - ужгородське кафе «Какао»