Окрім багатьох природних та культурних цікавинок, срібна земля Закарпаття може запропонувати нам чимало дивних, інколи аномально несподіваних місцинок, про які широкий загал гостей краю зазвичай не має й гадки. Втім, такі місця частенько затягують людей, неначе магніт, особливо якщо пов’язані вони з таємничими історіями і подіями. Одну з таких загадкових споруд, вірніше, її рештки, мені довелося відвідати нещодавно.
Це милозвучне слово - “Дар’ял”
Насправді це слово до чогось милого не має абсолютно ніякого відношення. Я добре пам’ятаю, як в 1988 році вперше побачив одного з монстрів свого дитинства, їдучи з Хуста до Мукачева. Ліворуч дороги виблискувало на заході сонця величезне озеро, а ген за ним, на горбку бовваніла титанічна споруда трапецієвидної форми, з зловісними продовгуватими віконцями, дещо схожа на космічні кораблі з закордонних фантастичних фільмів, з якими я вже був дещо знайомий, з допомогою “відеку”. На жаль, власної фото на згадку в мене не збереглося, але при бажанні в Інтернеті можна знайти приблизний вигляд будівлі верхньої частини комплексу РЛС. Так, це мала б бути найпотужніша радіолокаційна станція у світі, і саме в 1988-1989 рр радянська влада планувала ввести її в експлуатацію. Але...
Крапля демократії в тоталітарному морі
На перешкоді черговій помпезній перемозі комунізму стало... місцеве населення. Так, дійсно, громадськість Закарпаття була дуже схвильована майбутніми наслідками роботи РЛС для екології довкілля і здоров’я мешканців краю. Хоча, з слів військових, комплекс мав би бути абсолютно безпечним для життя і здоров’я людей, що живуть поблизу. Але, за переказами місцевих жителів, вже перші “пробні” пуски станції призвели до повного зневоднення в радіусі кількох кілометрів, навіть у шарі ґрунтових вод. “Монстр” потребував багато рідини, щоб “освіжитися”, і це не дивно - споруда вражала своєю зловісною величчю: 14 поверхів над поверхнею землі, стільки ж - під.
Але переміг у підсумку таки народ. Та й уряд тодішньої УРСР став на його бік - поблизу (в радіусі 10-15 км) станції розташовані великі (у масштабах краю) міста Берегово та Мукачево, місцевість славилась своїми виноградними лозами та рекреаційними потугами. І радянська армія несподівано “відступила”. Так величезний, надсучасний комплекс РЛС “Дар’ял” припинив своє існування, фактично не починаючи його. Трохи згодом, з нього демонтували обладнання, і тупо покинули на поталу силам природи і мисливців за кольоровими металами.
Прогулянка в атмосфері романів Стругацьких
Того літа ми з друзями подорожували по Закарпаттю, здебільшого рибалили, але знаходили час і помилуватись архітектурними, природними та культурними цікавинками краю. Якось, коли ми вирушили з Хуста до Мукачева, мені згадалося про монстра з дитячих спогадів. Звичайно, я багато разів їздив повз РЛС після того, як вона припинила роботу. На власні очі бачив, як поволі руйнується будівля, та все це були короткі епізоди з вікна автівки. А ось походити власними ногами по території колись суворо режимного, навіть засекреченого “об’єкту”, доторкнутися до примари минулого було неабияк цікаво. Що вже казати й про моїх більш ніж допитливих супутників. Тому вже за сорок хвилин ми звернули з асфальтованого шосе на твердющу “бетонку”, давно зарослу бур’яном.
Сама станція вже так не вражала, як в останні роки “совку”. Вціліло тільки сім поверхів будівлі, і всі вони перебувають в надаварійному стані. Територія навкруги засипана пінопластовим “снігом” з колишньої ізоляції, з бетону відусюди стирчить арматура, а на цокольному поверсі тече струмок і все закидано якимось будівельним лахміттям. Проте навіть у такому “патраному” вигляді відчувається помпезність і потужність цієї колись титанічної споруди. Доповнює атмосферу зловісної таємничості мертва тиша навколо, і повна відсутність живих істот. Хоча ні, здається там он пурхнув горобець... Втім, це слабка “втіха”. Ми зникли, як кролик у пащі удава, коли увійшли ознайомитись з тим самим цоколем. Нетривала прогулянка дає уявлення про колишнє планування поверху, подекуди видніються канавки, по який пролягали комунікації. Все свідчить про те, що це була дійсно унікальна, науково досконала споруда, але ніякого жалю до її нещасливої долі не відчувається. Чим далі ми нишпорили нетрями “монстра”, тим більше в серці зростала тривога, а також відчуття чогось неживого, дивного і давно забутого.
І ми зітхнули полегшено, тільки коли з’їхали з горба по бетонці. Ніякої охорони чи забороняючих табличок не побачили, та й що там вже охороняти. Залишився тільки своєрідний “меморіал” - ні, не військовій могутності тоталітарного режиму, а скоріше тій самій краплі демократії серед океану неволі.
Андрій Скворчинський, спеціально для Zaholovok.com.ua
Фото А. Скворчинського, А.Анікіна та О.Васінкіна.
