«Інколи доводиться сідати на підлогу і проводити зустрічі з читачами саме так, граючись», - розповідає письменниця і видавчиня Олена Осмоловська, яка недавно побувала в Ужгороді. Вона вкладає свою душу у те, що робить, створюючи і видаючи книги для дітей, підлітків, для сімейного читання. Так само щиро і зацікавлено авторка проводить свої зустрічі з читачами.
Пані Олено, як Вам ужгородська зустріч? Які враження від розмови з учнями економічного ліцею?
Тільки найкращі! Цільова аудиторія - саме така, як потрібно для книжки. А вона – на важливу тему толерантності, сприйняття людей з особливими потребами, про актуальну і болючу для суспільства проблему ставлення до людей з інвалідністю. Проект представлений казковою історією, у якій образно розповідається про людей з особливими потребами, з синдромом Дауна (діти Сонця) і аутистів (діти Дощу). Книжка «Сонце в озері твоєму» має на меті привернути увагу до проблем таких людей і показати дивовижну крихкість поняття суспільної стандартності та «нормальності».
Піділтки готові до розуміння цієї тематики перш за все. Для молодших це ще трохи складна тематика. А підлітки – майже дорослі люди, вони все вже відчувають. Мені сподобалося, була жива розмова. І я завжди вдячна будь-якій аудиторії, бо це досвід і для мене, як для письменниці, це завжди надзвичайно важливо.
Коли Ви вирішили стати дитячою письменницею?
У душі я завжди була нею. Пишу скільки себе памятаю. У мене навіть перші вірші збереглися – з семирічного віку. Так сталося, що моя родина, скажімо так, не сприймала це як майбутню професію, не вважали серйозним заняттям. А потім раптом вже у дорослому житті розумієш, що це не просто хобі і ти більше не можеш писати «в стіл», потрібен вихід. Я називаю це часом «сеанс творчого ексгібіціонізму», коли потрібно показати створене й іншим, інакше просто розірве.
В книжках народилися першими саме дитячі проекти. Мені хотілося занотувати те, що вібувалося з моїми дітьми, а виявилося, що це не тільки з моїми так. Нерідко мені кажуть: «О, це як про мою дитину написано».
Знаю, що Ви залишили Верховну Раду Україну заради творчості. Чому вирішили так кардинально змінити життя?
Спочатку я закінчила медичне училище, потім вступила до Інституту міжнародних відносин, захистила кандидатську дисератцію, працювала на деравній службі у Верховній Раді. Багато було цікавого, але все це не стосувалося письменницької діяльності. Я писала для себе, близьких, друзів. А потім в якийсь момент просто прийшов час і ти більше не можеш не писати і не публікувати. І розумієш, що потрібно щось змінювати. У моєму житті був досить важкий період і я змінила тепле крісло старшого спеціаліста Комітету з питань євроінтеграції ВРУ, гарний комфортний кабінет, соцпакет, престиж і все інше та... пішла в нікуди. Тоді навіть з відділу кадрів приходили на мене подивитися – як це, просто звільняється? Можливо, роботу кидають заради бізнесу чи ще чогось, але не «просто так». Я дуже вдячна своєму чоловіку за те, що підтримав і вчасно сказав, що це зовсім не «в нікуди», а потрібно створювати власне видавництво. Я не навчалася цій справі, тому абсолютно все пізнавала вже на практиці, у людей, які цим займаються. Не лінувалася постійно стукати у всі двері і просити: навчіть мене, покажіть і розкажіть, як ви це робите.
Зараз Ви задовлені тим своїм рішенням?
Воно було життєво необхідним те рішення, накрило і все. І вважаю, що інакше бути не могло. Є приклади в літературі, коли і в 70 починали писати, але я вдячна долі, що це сталося у мене раніше (усміхається, - авт). І особливо дякую, що я можу робити те, що хочу, те, що я обожнюю і те, в чому відчуваю абсолютне щастя. Нехай комерційно це не приносить великого зиску, але не все вимірюєтсья комерційним успіхом.
Скільки книг Ви видали з того часу?
На поличці нашого видавництва 8 книжечок – 5 моїх і ще 3 я видала виключно як видавець. Зокрема, казку трьома мовами.
Як Ви прийшли до тематики особливих дітей?
Я почала аналізувати це сама для себе і дійшла виснвоку, що я все життя відчувала себе трохи інакшою. Можливо, моя межа комфорту відірзнялася від межі комфорту інших. І ця внутрішня інакшість залишилася в мені досі. Оскільки я активно спілкуюся з дітьми, проводжу зустрічі-читання, то це питання постало активніше й актуальніше. Я бачила ставлення так званих звичайних діток до діток з особливими потребами. Це суцільне тотальне нерозуміннія і навіть несприйяняття. Бо діти не розуміють, що з цим робити, як на це реагувати, як до цього ставитися. Багатьом людям простіше не помічати цих людей. Так є у нашому суспільстві. Якщо тебе особисто це не торкаєтсья, то краще не зачіпати цю тему, нібито так буде краще. Але не завжди виходить цю тему оминути. Для нормального цивілізованого суспільства, до якого ми прагнемо – абсолютно нормально піднімати таку тему, обдумовувати її, розуміти. У всьому світі вона звучить і тільки у нас табуюється. У Швейцарії, наприклад, є спеціальна рада, яка займається літературою для особливих діток. На жаль, Україна не є членом такої ради наразі. Я, як активний громадянин, піднімаю це питання, звертаюсь до органів влади щодо створення у нас саме таких проектів, які б стосувалися порушеної тематики у культурній сфері. Вона повинна бути підтримана державою, як і спеціальними фондами. А те, що відбувається у нас – підтримка лише на рівні персоналій, суцільний ентузіазм. Далі так розвиватися воно не може. Тому якомога більше акцентую увагу на необхідності популяризації і розвитку тематики особливих людей саме у літературі і книговиданні.
Розкажіть, як читати книги, які Ви привезли в Ужгород?
Якщо ми говоримо про «Сонце в озері твоєму», то це книга для широкого загалу, для дорослих, дітей, щоб в родині навчилися краще сприймати відкриту у ній тему. Це не спеціальна література. Вона – для всіх. А «Квітті» – це сімейна книжка-гра. Вона для розвитку уяви, творчих здібностей, і особливо родинних творчих здібностей. Обидві книги дружні до дітей з особливими потребами (є таке поняття у світі). Але ще раз наголошую, вони не є спеціалізованими. Я б наполягала, щоб вони використовувалися саме родинами. Адже у дітей при прочитанні виникнуть запитання і обов’язок батьків - відповісти на них.
З якого віку, на Вашу думку, варто доносити до дитини цю «особливу» тематику?
Я вважаю, що її варто піднімати змалечку, як тільки дитина починає розуміти, сприймати цей світ, потрібно надавати відчуття толерантності, толерантного ставлення до усіх навколо. Це питання не має віку. Такі істини слід пояснювати з дитячого садочку. І ще одне: діти – це такі люди, яких неможливо навчити, якщо вони цього не хочуть. Тому потрібно подати тему цікаво. У жодному разі не насильницьким чином. І тому у наших книгах обрано казковий стиль і через нього ми подаємо такі важливі теми.
А взагалі, спочатку потрібно вчити батьків. На жаль, у Києві сьогодні є випадки, коли батьки здорових діток виступають проти створення інклюзивних класів. Свою відповідальність у цьому процесі я бачу саме в літературі і книговиданні.
Під зустрічі з ужгородськими підлітками Ви попросили їх протягом літа прочитати хочу б одну книжку про дітей з особливими потребами. Їх вже є достатня кількість в Україні?
Так, є. З’являються книжки про діток на інвалідному візку, про онкохворих. Є перекладні видання, які стали бестселерами за кордном. Питання у сприйнятті нашими читачами таких книжок. Багато хто не хоче купувати такі книги, як і взагалі торкатися важкої тематики. Вважають - навіщо, якщо це біль, страждання, навіщо дитині давати книгу про страждання? Але я вважаю, що вкрай потрібно давати різну літературу. І я рада, що книги, які з’являються на ринку, якраз не є суцільним сумом. Вони не розстроюють дитину, а навпаки є позитивними і показують, як подолати цей сум.
Які книжкові плани у Вас надалі?
Думаю, книжка «Сонце в озері твоєму» матиме продовження. Ми не хочемо залишати цю тематику. Оскільки книжечка ілюстрована ляльками, створеними талановитою київською дизайнеркою Ольгою Бутковською, у нас є стимул поповнювати нашу лялькову колекцію новими героями, а наші книжки – новими історіями. А ще у нас в задумах створити за мотивами цієї історії мультиплікаційний фільм. У цьому плані ми завжди раді однодумцям, які б підтримали наш задум.
Що надихає Вас на такі проекти?
Життя. Я вважаю, що його сенс саме у тому, щоб жити та бути від цього щасливим.
Катерина Тілішевська, Ганна Твердохліб