За роки повномасштабної війни українці стали значно частіше звертатися до психологів і психотерапевтів. Водночас поряд зі зростанням попиту загострилися питання якості психологічної допомоги, підготовки фахівців та доступності терапії. Чому чоловіки досі рідше наважуються на консультації, які психологічні проблеми сьогодні найпоширеніші, де можна отримати безкоштовну підтримку та чому травма і горювання потребують спеціальної підготовки психолога – про це Zaholovok.com.ua поговорив із Наталею Фельбабою – психологинею, кандидаткою у психотерапевти в напрямку центрованої на особистості психотерапії, науковою редакторкою та перекладачкою фахової психологічної літератури, яка працює з дітьми, дорослими цивільними та військовими.
– Хотіла б поговорити про сприйняття психолога і взагалі психології в суспільстві. Скажімо, похід до фахівця на консультацію чи в терапію став уже такою буденною справою? Наприклад, для нашого умовного героя – чоловіка 40+, який живе, наприклад, у Хусті чи Виноградові, працює у великій корпоративній системі.
– Персонажу, якого ви обрали, треба напевно досягти такого рівня дискомфорту чи певних проблем міжособистісних, або на роботі, щоби він захотів піти вирішувати ці проблеми. Чоловіки рідше звертаються до психологів, психотерапевтів, а надто наважуються на особисту терапію.
Жінки – легше, вони більше опікуються дітьми, побутом і ще й працюють. Ми тільки йдемо до рівності у сім'ях. Тому жінки частіше, можливо, доходять до того рівня, де їм потрібно щось вирішувати. Дуже часто це відбувається, коли народжуються діти, або коли якісь кризові зміни в житті: зміна професії, стосунки з іншими людьми, то вони більше наважуються просити про допомогу.
А стосовно того, як зараз сприймають психологів, психотерапевтів, то поступово йде рух у напрямку кращого сприйняття. Проте все ще досить велика кількість людей кажуть: "Я не псих, мені того не треба". Адже розмежування – психолог, психотерапевт і психіатр для людей не зовсім зрозуміле. Навіть до мене, коли приходять на консультацію, то питають: "Яка різниця? Хто ви?" Я тоді пояснюю, хто є хто, щоб людина почувала себе більш комфортно і розуміла, для чого вона прийшла на сесію.
Чому психотерапія – недешевий процес
– Як ви думаєте, що може пришвидшити цей процес? Можливо, якийсь фактор стане каталізатором? Чи ні?
– Він вже є, тому що у нас війна. Це велика криза і люди переосмислюють себе, свої стосунки. Дуже багато мають велику відстань одне до одного. І це такі чинники, що спонукають думати, щось робити зі своїм психічним здоров'ям. Гадаю, що популяризація з боку держави, з боку громадських організацій, тих людей, які вже були у психотерапії і пишуть «мені це допомогло», також буде допомагати.
Ця підтримка необхідна на багатьох рівнях: садочки, школи, організації. Зараз почав діяти закон про психотерапію, де прописано, що великі фірми, організації повинні мати певну психологічну підтримку для свого персоналу. Це допомагає знизити стигму: мовляв щось не так, якщо я йду до психолога. Хоча насправді люди йдуть до психолога, коли їм сумно, коли потрібно з кимось поговорити, або мають нюанси в стосунках. І це не обов'язково про якийсь психічний розлад.
– Психотерапія, от саме терапія – це часто тривалий процес, він недешевий.
– Погоджуюсь.
– І саме фінансовий фактор часто вирішальним, коли людина каже: "Я не піду, бо не можу собі цього дозволити". Чи є альтернатива безкоштовна? А люди про неї просто не знають…
– Ви праві у тому, що це довго і дорого. Хоча на ринку є психотерапевти-початківці, які будуть ставити меншу ціну. І це не означає, що вони гірші, навпаки – вони умотивовані, будуть дуже старатися. У того, хто починає, є багато плюсів. І можна звертатися за нижчою ціною до початківців.
У фахівців з великим досвідом, які пройшли багато навчань, ціна години роботи зростає. Також в Україні є громадські організації: «Право на захист», «Вільний вибір», Veteran Hub у Вінниці, наприклад, вони надають безкоштовні консультації. І ще багато інших. Я, зокрема, співпрацюю з Veteran Hub, де передбачено для військових і ветеранів безкоштовно 30 сесій . І майже всі ці організації надають допомогу або членам родин, або роблять групові заходи, які теж дуже добре допомагають.
Не всі люди готові йти на групу підтримки, але насправді це така можливість побути з людьми, які тебе зрозуміють краще. Бо групи зазвичай формуються за подібністю.
Наскільки дієві безкоштовні послуги фахівця
– Такі безкоштовні альтернативи є дієвими?
– Так. Я знаю багато колег, які працюють в цих організаціях. Вони мають дуже великий досвід роботи, ще з 14-го року хтось працює. Багато з ким знайома.
– А як ви оцінюєте інтеграцію психологічних послуг в державний сектор, коли працюють психологи в школах, в лікарнях, в центрах надання адміністративних послуг. Чи є це теж дієвим способом?
– Вважаю, що це дуже перспективний напрямок і його потрібно розвивати. Проблема в тому, що оплата праці таких фахівців низька: в школах, садочках, лікарнях. А працювати треба багато, і ця робота виснажує – постійний контакт з людськими переживаннями, горем, травмами. Це непросто.
І, можливо, проблема ще в тому, що для цих фахівців не так легко знайти якісне навчання, бо воно коштує грошей. Держава не завжди готова забезпечувати це навчання. Бути психологом, психотерапевтом – це, насправді, дорого.
– З огляду на вищесказане, чи працює ця система? Чи працює це єдине вікно допомоги для тих, кому вона потрібна?
– Як єдине вікно, напевно, ні. Важливо, щоб були різні точки входу для людей: і приватна психотерапія, і психотерапія у різних центрах. У школах така система працює – це вікно для сім'ї через дитину. Бо якщо з дитиною є якісь нюанси, то можливо потрібна допомога батькам, а їх, наприклад, вже скеровують до інших фахівців.
У лікарні це вже буде зовсім інший напрямок: робота з хворобами, як людина адаптується до життя з певними важкими діагнозами. Тобто це складна діяльність, де зовсім інше навіть навчання потрібне для психологів. Тож не можна сказати, що тільки оцей державний сектор може забезпечити всім допомогу. Потрібно, щоб у нас був вибір і ми могли ним скористатися.
– Чи вистачає фахівців на індивідуальні запити людей, зокрема в Закарпатті і в Україні загалом?
– Скажу своє суб'єктивне бачення – вистачає. Можливо, хтось проводив дослідження, я не можу знати цього зараз, але по моєму відчуттю фахівців зараз багато. Проте вони не мають достатньої кваліфікації для роботи з певними станами. Вирішення якихось внутрішніх конфліктів, робота з стосунками, симптоматика сім'ї – це одна сфера. Але коли ми говоримо про травму, горювання, втрати, про роботу з військовими, їхніми сім'ями, потрібно додаткове глибоке навчання, розуміння процесів, і з точки зору психіатрії також.
Для того ми вивчаємо пропедевтику психіатрії, щоб ми не почали лікувати людину, яку потрібно скерувати до психіатра, а ми з нею працюємо, бо ми не вміємо розмежувати. І це проблема, я вважаю. Ті фахівці, які мають, наприклад, можливість працювати з такими випадками, перевиснажені, мають багато запитів, тому потрібно дорощувати молодих.
Які послуги зараз найпотрібніші
– За ці роки повномасштабного вторгнення чи з'явилися нові і гостро затребувані напрямки психології?
– Так, це якраз те, що я перерахувала: робота з травмою, з травмою у військових, у комбатантів, моральна травма. Це про те, як людина переживає зраду, зраду командирів або зраду поміж військовими. Це дуже важко переживається морально, бо людина приходить у військо, і для того, щоб там жити і виживати, їй потрібно довіряти своїм. І от після зради люди можуть мати з тим певні нюанси.
Травмотерапія – це окремий напрямок, де фахівці працюють виключно з травматичними подіями. Нинішніми чи минулими. Або горювання. Нам складно горювати, тому що ми кожен день зіштовхуємося з новими смертями. Навіть, коли йдеться про тих людей, кого ми не знали, так? От у Києві зараз вже 30 загиблих, і це торкається кожного (розмова відбулася наступного дня після масштабного обстрілу столиці, в результаті якого загинуло 30 людей – прим.ред). Ми навіть цих людей не знаємо, але ми переживаємо горе. Тому що наш народ винищують. І це також накладається на якісь особистісні втрати, бо горювання – це не тільки за людиною. А за домом, за землею, для тих, хто, наприклад, виїхав за кордон, хто мусив покинути свої домівки і живе на території України, а їхнє місто чи село окуповане. Це дуже комплексна, глибока ніша, з якою потрібно вміти працювати.
Зараз у нас є пов'язані з війною якісь моменти, але вони можуть піднімати і старі травми, дитячі травми, травми стосунків.
– У зв'язку з цим хочу запитати: часто в Фейсбуці бачу такі запити: порадьте, будь ласка, психолога для дитини з таким-то запитом. Як ви вважаєте, це свідчить про те, що зростає запит на роботу з дітьми, чи таким чином батьки намагаються ввійти в цей процес? Ніби як «я не собі шукаю психолога, а дитині».
Батьки і діти
– Це дуже гарне запитання. Більше друге, як мені здається. Є, звичайно, моменти, коли дитині потрібна допомога, але у моєму досвіді дуже часто буває так, що і дитині потрібна допомога, і батькам теж. Або лише батькам, а дитина справиться. Це вже відомо, якщо є дорослий стабільний поряд, дитина може витримувати, переживати і проживати, і серйозні події не будуть в неї формувати травматичний досвід поряд зі стабільним дорослим.
Але зараз дорослим досить складно бути такими. Бо стільки всього навалилося, що це важко витримати. І дійсно буває, коли батьки приходять і кажуть: «Зробіть мені щось із дитиною, бо я не даю їй раду». Буває, що істерики, або у садочку не хочуть її приймати, по-різному. Але тоді обов'язково проводиться робота разом з батьками. Я коли працюю, у мене чотири-п'ять сесій з дитиною і одна обов'язково з батьками.
Тому що робота з батьками – це найважливіше. Дитина мене бачить один – два рази в тиждень, а з батьками вона живе. І їм потрібно теж надавати певні рекомендації, обов’язково підтримку. Помічним є також поговорити про те, як вони відпочивають, відновлюються, щоб потім свою дитину далі підтримувати вдома. Ми маємо бути союзниками.
– На вашу думку, які є відмінності у віковій психології в Україні, що зумовлені нашими сучасними реаліями?
– Вікові відмінності завжди є, ми по-різному працюємо з дітьми, з людьми молодшого віку, зі старшими, літніми людьми. Тому що у кожному періоді життя є певні важливі моменти, які людина має прожити. Там криза віку, одна, друга, третя і так далі. Якщо вони успішні, то наступна буде легша, але у кожній віковій категорії будуть свої запити. Наприклад, літні люди можуть зіштовхуватися з тим, що вони відчувають себе залишеними, одинокими, вони вийшли на пенсію, не знають чим займатися, сім'я вже розбіглася. Це один запит.
А молоді люди шукають себе, не розуміють що робити, часто розгублені, особливо зараз: куди вступати, що робити, залишатись чи не залишатись. Тобто багато питань про своє майбутнє. У людей віку 30-40 років – це часто екзистенційні питання: як я буду далі жити? Мені комфортно, наприклад, з цією людиною або на цій роботі, а можливо я захочу щось змінити? І це все нашаровується на те, що ми живемо в контексті війни.
Якщо дивитися на нейробіологію, то у мозку процеси будуть по-схожому відбуватися, але дитина має менш розвинуті захисні механізми, вона більш вразлива. Літні люди також можуть бути досить вразливі.
Далі: ми дорослі хоча би знаємо, що війни існують, у нас є якісь знання від старшого покоління про попередні війни. А у дитини нічого немає. Плюс діти ще не можуть достатньо ясно вербалізувати, що з ними відбувається, від чого вони хвилюються, чому у них, наприклад, відбувається вибухова агресія. А от через гру дитина може дуже багато опрацювати: відтворити свій травматичний досвід, пережити, перепрожити.
У дорослих вже немає цієї грайливості. Тому інколи з дорослими потрібно прицільно говорити: як ви відновлюєтеся? що вам подобається? що приносить задоволення? І деякі дорослі повертаються до активностей, які вони любили практикувати у дитинстві: малювати, бігати, грати на якомусь інструменті, танцювати.
Як розрізнити втому, вигорання, депресію
– Зараз у наших умовах люди дуже часто живуть в режимі хронічного стресу, вигорання, депресивних розладах. Але часто можуть не розрізнити ці стани і вважають, що це втома. І просто треба піти у відпустку і відпочити. Де ті сигнали, які підкажуть нам, коли слід звернутися по допомогу до фахівця, а де можна взяти day-off і відпочити?
– Дуже важливо, щоб людина могла відстежувати, відрефлексовувати свій стан. Бо якраз, коли ці стани – втоми, вигорання, депресії – з часом все складніше і складніше зрозуміти і дати відповідь собі «Що зі мною відбувається?» Тому це базова навичка – вчитися відчувати своє тіло, бажання, потреби.
Коли це втома, то механізм: "Піду у відпустку, відісплюся і стане легше" – спрацює, і після цього людина повернеться до своєї продуктивності, до свого звичного життя. А коли ми говоримо про вигорання, там не допомагає вже і відпочинок. Людина може п'ять, шість днів працювати, у вихідні, відсипатися, а у понеділок виходить на роботу і… нічого не міняється.
При вигоранні є ще певні додаткові симптоми, наприклад, людина дуже себе знецінює. Вона може працювати у кілька разів більше, ніж зазвичай, але не відчувати тої проробленої роботи, не присвоювати собі того, що зроблено і відбувається знецінення: «Я мало роблю, щось зі мною не так, я взагалі поганий фахівець». Другий симпотом – це деперсоналізація, коли ви починаєте інакше ставитися до інших, простіше – віддалятися. Наприклад, раніше з колегами були гарні стосунки, зараз – я прийшла, відбула свою роботу і до побачення. Тобто це теж дуже важливий симптом.
– А може треба просто відпочити довше, не два дні, а два тижні?
– Буває так, але якщо це вже справжнє вигорання, то відпочинок потрібен набагато довший. І не просто відпочинок, щось треба ще з собою робити, можливо, з психотерапевтом працювати, просити підтримку.
І це третій симптом вигорання – люди менше просять про підтримку і навпаки – набирають дуже багато роботи. Важко сказати "ні". І от оця неможливість відмови, вона ще більше заганяє в цей такий цикл вигорання. Тому просто вийти з вигорання можна, але це складно, якщо розуміти, що відбувається.
Я, наприклад, знаю свої "маячки" і розумію, коли мені треба відпочити. За дуже багато років навчилась їх відловлювати на початку. Приміром, мене починають бісити люди, просто вони мене дратують за фактом свого існування. І тоді я розумію, що мені треба десь сховатися, побути на самоті, відпочити, відновитися. Але це не просто лежачий стан, мені щось треба робити для власного задоволення: з кимось поговорити, розповісти, поділитися, і почути як інші люди кажуть: "Та, я теж так себе почуваю".
А депресія – це вже набагато складніший процес.
Він потребує допомоги психотерапевта і психіатра, щоб зрозуміти, чи потрібне медикаментозне лікування, чи допоможе лише психотерапія, все залежить від ступеня депресії. Депресія має вже інші симптоми: у людини порушується сон, порушується апетит в якийсь бік, у людини немає енергії, вона вранці ледве встає, до вечора трохи може розходитись, може бути відсутнє бажання за собою доглядати. Це один із маячків, коли людина ні чистити зуби, ні помитися, ні причесатися не хоче, будь-як вдяглася і пішла, якщо треба. Дуже часто людей з депресією не визнають, кажуть: "Так ти ж нормальний, ти ж на роботу ходиш". Але що відбувається поза роботою? Людина всі свої сили витратила, щоб піти на ту роботу, бо то треба, а вдома її немає. Вона зникає: не може турбуватись про дітей, не може комунікувати з чоловіком чи з дружиною, знижується лібідо, не хочеться сексу, нічого взагалі не хочеться – людина ледь жива. Тут обов'язково потрібно, щоб рідні або близькі підтримали, бо ці люди у такому стані не завжди здатні звернутися за допомогою. І просити про допомогу - дуже важко.
Часто радять взяти відпустку, але швидше за все, це не допоможе. Людина відчує, можливо, якесь полегшення на перший час, але якщо це справді депресія, то їй потрібно більше постійного зусилля, щоби відновити роботу нейромедіаторів мозку, тих гормонів, які впливають на стан, на настрій, на сили, на мотивацію. Тобто це дуже комплексна работа. І навіть потім вона знову може у це скотитися. І чесно кажучи, кожен другий тиждень їздити у відпустку не всі можуть.
Дуже часто необхідна і медикаментозна підтримка, яка допоможе вирівняти те, що відбувається в мозку. Людині набагато легше тоді працювати зі своїм станом. Тобто вона може піти на прогулянку, краще харчуватися, покращується сон. І для цього треба зробити зусилля, це потрібно робити свідомо.
Що робити, щоб попередити найгірше
– Ви перерахували симптоматику таких явищ як вигорання і депресивний стан. А чи існує доказова превенція? Що треба зробити, щоб цього не допустити, щоб вчасно зупинитися?
– Я зараз озвучу те, що я вважаю доказовою превенцією, але воно для декого може прозвучати як знущання. Тому що цього дуже важко дотримуватися.
Треба слідкувати за харчуванням і за сном. Сон узагалі на першому місці. Під час нього ми відновлюємося, у нас іде співпраця між двома півкулями, вони опрацьовують ті події, які сталися за день, синтезується дуже багато речовин. Сон дуже потрібен.
Друге – харчування. Якщо ми їмо достатню кількість білків, у нас виділяється достатня кількість серотоніну. Також майже все формується з білкової речовини.
Прогулянки. Не потрібно ходити в зал три-чотири рази у тиждень і качати залізо. Достатньо півгодини, 30-40 хвилин або годинку в день пройтися. Звичайною ходою, не бігти нікуди, дати собі можливість походити. Це та сама біологічна стимуляція, бо коли ми ходимо, у мозку відбуваються дуже потрібні процеси.
Спілкування. Люди, які втомлюються, виснажуються, вони намагаються обмежити своє спілкування. І це раціонально. При цьому важливо залишити хоча би когось, з ким комфортно поспілкуватися. Ми – соціальні істоти, нам потрібне це спілкування, воно дає нам підтримку і відчуття, що не все так погано.
Далі для кожного буде по-різному: для когось догляд за собою, комусь потрібно більше ходити в люди, хтось ходити більше почне. Тобто треба робити будь-що, що приносить задоволення. Якщо у людини зникає задоволення в житті, то дуже складно підтримувати інші процеси. Це, напевно, найважливіше.
Таке буває досить складно втілити, бо якщо, наприклад, жінка сама з дітьми, чоловік на війні, то у неї просто таки розписаний час: що робити, де і коли їй треба бути і себе вона вписує в останній момент. От якщо залишиться час, то я там пройдуся. Але його дуже часто не залишається, бо жінка просто лягає і намагається просто полежати в горизонтальному положенні. Тому не всі можуть робити все, але хоча би щось – важливо робити.
– Я хочу уточнити: Ви першим назвали сон. У світлі останніх подій ми розуміємо, що сон – це перше, чого ми позбуваємося під час обстрілів. Інші чотири фактори будуть дієвими без сну?
– Їх може бути більше – це ті, які перше в голову прийшли. Якщо сну не буде, навряд чи все інше буде працювати, тому що сон – база. Можливо, перший час ще буде працювати, але накопичений недосип потім дасть про себе знати через порушення концентрації, зниження уваги, забудькуватість, втому, відчуття туману в голові.
До мене подруга, наприклад, з Одеси приїжджала в Ужгород, на пару днів, щоб побути більше в тиші, бо там кожен день бахкає. Тому сон – це базова необхідність.
– Ви як фахівчиня, до якої звертаються різні люди, помічаєте, що як контекст війни "зашивається" у нібито цивільні запити?
– Так, однозначно. Я маю досвід роботи з людьми з усієї України і з-закордону – з тими, хто виїхав нині, і хто виїхав давно. І немає у мене жодної людини, жодного клієнта, на якого би не вплинула війна. Бо тут залишаються рідні. А навіть якщо вже нікого немає в Україні, в людини все одно є туга. Або страждання про те, що її домівку руйнують. І ці теми час від часу піднімаються, у когось більше, в когось менше: люди хочуть поговорити, бо це для них важливо. Але війна присутня у всіх. І я не знаю жодної людини, на яку би війна не вплинула, де би вона не знаходилась, в якій би частині світу.
– Навіть якщо людина на позір каже: "Ні, я взагалі не хочу про це чути, знати". Це теж може свідчити про те, що це є певний захист від дуже болючого, і того, що дуже вражає. Бо в Україні теж є люди, які так намагаються жити, ніби нічого не відбувається, але ж їх це все теж торкається.
– Так. У моєму досвіді немає людей, яких не стосується війна.
Як психолог допомагає собі особисто
– А якщо би у вас була можливість розвінчати один міф про психологію, про психологів, про що був би цей міф?
– Я би хотіла розвінчати цю експертну позицію, коли людина приходить і каже: "Скажіть мені, що робити? Ви ж знаєте". А насправді ми не знаємо, що їм казати, а тим паче, що їм робити. Я можу лише допомогти їм зрозуміти, що вони хочуть, і що їм буде комфортніше, але я не можу жити життям цієї людини. І це є певний міф: "Я піду до психолога, до психотерапевта, і мені стане краще". Ну, не завжди стане краще, інколи бувають хвилі: десь гірше, потім стає краще, дуже по-різному відбувається, бо це динаміка.
Ми не експерти з чужого життя. Інколи навіть не експерти зі свого життя. У нас такі самі бувають ситуації, як у наших клієнтів і так само буває, що ми не справляємося, а потім справляємося - ми так само живемо життя.
– Часто бувають люди йдуть в психологію, щоб вирішити якісь свої проблеми чи своєї родини. А вас що привело в психологію?
– Напевне, діти, тому що я за першою освітою провізор, я закінчувала медичний факультет, працювала в аптеках, мала досить непоганий ріст. Але потім я пішла в один декрет, потім у другий декрет. І під час декретів я дуже багато читала, бо не хотіла, щоб у дитинстві моїх дітей було так, як у мене. Читала книги про дитячу психологію, багато фахових книг, і мені це подобалося.
І це вже було навіть не про мене і про моїх дітей, а про те, що мені просто це дуже цікаво. Я про психологію думала ще з підліткового віку. Просто коли був час вступати, то зробила те, що сказали батьки і пішла туди, куди перспективно, а не туди, куди би я хотіла. До психології прийшла вже у дорослому віці.
– Зараз психологія – у топі спеціальностей, на які вступають абітурієнти. Є теж певний міф про професію: ти сидиш, говориш, купу грошей заробляєш, і ніби як нічого тяжкого не треба робити. Що найскладніше в цій професії?
– Слухати і бути присутньою поряд з людиною, якій дуже важко. Могти витримувати це і витримувати дистанцію. Це ж не як подруги розмовляють, або друзі, коли обоє можуть розплакатися, поділитися, що "і у мене таке було", або "та ти не парся через це!" То психотерапевт таке не буде робити. Це по-перше, неетично, а по-друге, коли людина пройшла певне навчання, то воно і не хочеться. Хоча, зізнаюсь, інколи є такий потяг, коли клієнту дуже важко, то хочеться дуже підтримати і розрадити. І тоді оце вміння відслідковувати себе – що зі мною відбувається? чому мені зараз хочеться клієнта обійняти? що моє зараз вмикається? – важливе.
Тому найважче – це бути присутнім з цими всіма історіями, розуміти, що з людиною відбувається, але не проживати її життя.
Карл Роджерс, автор методу, в якому я працюю, казав: "Треба взути мешти іншої людини, побути в її взутті, щоб зрозуміти, відчути, як їй там. А потім зняти". А людина сама вже буде ходити у них, вона їх сама розтоптала, стоптала.
– Наталю, як фах психолога вам допомагає нині у спілкуванні з дітьми, батьками?
– Буває різне Діти кажуть: "Ну мам, ну ти ж психолог". А я кажу: "Ні, я мама, з вами я мама". З батьками я довго відстоювала свої кордони, що "я не буду нікого вам тут лікувати і пояснювати, що як робити, бо ви дорослі люди". Я можу сказати тільки свою думку як людини, доньки, сестри. Інколи є розуміння процесу, коли щось відбувається у сім'ї, але треба відставити у бік психолога і залишитися просто людиною, а не експертом.
– А ви як особисто відновлюєтесь у повсякденному житті?
– У мене з відновленням також довга історія, бо я дуже багато люблю вчитися, працювати, аби лиш не відпочивати. І я так відслідковувала, що зі мною відбувається, коли нічого не роблю, що відбувається, коли я щось роблю. Бо це такі ще установки з дитинства: "що ти сіла? що ти лінива така?" І всі ці речі вмикаються. То я їх намагалася, як кажуть, зараз таке модне слово "пропрацювати". І зараз я лежу, читаю, граюсь в гру на телефоні, маю гру, яку мені мій старший син-підліток підкинув, і я залипла на неї. Читаю книги. Намагаюся кожен день пройтися. Так, якщо маю десь перерву між консультаціями, обідню перерву, то я пішки ходжу.
Зараз записалась на масаж, це мій здобуток за останні два місяці. Я вже пару років хотіла ходити регулярно на масаж і зараз я ходжу. Це дуже важливо могти десь тілесно відпочивати, бо тіло тримає цю всю напругу, тривогу, агресію.
І нарешті я відновлюю тренування, записалася до дуже гарної тренерки. Я спортом займалася все життя і мої тіло любить рух, грала професійно у волейбол. Я висока і мені це заходило. Обов'язково піклуюсь про здоров'я, прохожу чекапи. Якщо відчуваю, що десь щось, одразу іду до лікаря. А раніше треба було чекати до останнього, коли вже щось сильно болить або відвалюється.
– Про що мріє Наталія Фельбаба?
– Я мрію, щоб війна закінчилася, і мій чоловік повернувся додому, і мій брат теж звільнився зі служби. У мене всі чоловіки служать. Це така дуже для мене болюча історія. Хочеться, щоб всі були вдома. Це дуже складно – постійно бути на такій відстані.
– Я вам бажаю, щоб це справдилося, і щоб ви були всі разом!
– Дякую.
Читайте також розмову з Ольгою Принцовською "Інклюзія — це про гідність: Ольга Принцовська про власний досвід та зміни у суспільстві"
Та Оленою Воротинцевою "Хочеться, щоб інклюзія стала «прозорою», як повітря, – воно є, без нього ніяк, але воно непомітне"
Матеріал підготовлено у рамках проєкту «Подолання бар'єрів для забезпечення стійкості: зміцнення соціальної згуртованості, миру та захисту дітей і молоді у спільнотах внутрішньо переміщених осіб та приймаючих громадах в Україні», який реалізує Благодійна організація «Благодійний фонд «Комітет медичної допомоги в Закарпатті» за підтримки «terre des hommes Deutschland e.V.» та фінансування Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
