Трансформація інклюзивної системи в Україні сьогодні перестає бути лише питанням створення нових установ і потребує чіткої синхронізації між законодавством, підготовкою кадрів та ресурсами громад. Тільки через поєднання професійної компетентності педагога та доступних сервісів на місцях інклюзія стає не особливою організацією навчання, а природною нормою життя для кожної дитини. Про досягнення, недоліки і прогалини у сфері інклюзивних послуг і освіти спілкуємося з доктором філософії (PhD) зі спеціальної освіти, вчителем-дефектологом вищої категорії, вчителем-методистом УПШ «Ялинка», доцентом кафедри логопедії та інноваційних технологій в інклюзії Карпатського національного університету імені Василя Стефаника Оленою Воротинцевою.
- Перше питання банальне, але для загального розуміння варто розставити крапки над «і». Що таке Інклюзія? В освіті, побуті, сервісах і послугах…
Для пояснення я б використала термін «соціальна інклюзія». Бо у нашому суспільстві вже виробився стереотип про інклюзію, що це лиш з освітою пов’язане. А інклюзія – це ціла філософія, світоглядний принцип, що визнає цінність кожної людини та її право бути частиною спільноти. Вона ґрунтується на ідеях рівності, справедливості та прийняття різноманітності як норми. Ваше питання більш, як на мене, стосується саме «соціальної інклюзії» як процесу залучення всіх членів суспільства до повноцінної участі в його житті, наприклад, в освіті, економіці, культурі, цифровому просторі…, незалежно від соціального статусу, фізичних чи психічних особливостей. Це не лише про фізичну доступність, а й про включення у соціальні відносини. Також існує стереотип, що інклюзія – це про інвалідність, особливі потреби, особливість і що між ними можна ставити знак =. Я так хочу, щоб інклюзивність перестала бути ексклюзивною, щоб на неї не звертали увагу. Хочеться, щоб вона стала «прозорою», як повітря, – воно є, воно необхідне усім, усі ним користуються, і не помічають. Але для цього ще багато треба зробити, як у фізичному просторі, так у власних головах.
Якщо конкретизувати, то в освіті – це система освітніх послуг, що базується на принципах недискримінації, врахування багатоманітності та залучення всіх дітей/дорослих людей до освітнього процесу. У побуті та сервісах йдеться про створення умов для доступності транспорту, медицини, культурних заходів, релігійних інституцій, цифрових сервісів та інфраструктури для людей з особливими потребами. Я зупинюся на словосполученні «з особливими потребами», бо кожен з нас може бути у цьому «статусі», «ролі» хоч коли. Наприклад, окуляри дома забула/в, – вже не дуже добре написи бачу, ногу підвернула/зламала/в – втрачена звична «мобільність», вагітна жінка і сходи до потягу (щоб у вагон сісти) – це ж нереально!!! Безліч прикладів. Отже, це не лише тема для людей з інвалідністю чи інших ММГН (маломобільні групи населення), а для усіх. У суспільстві загалом інклюзія – це інтеграція людей з інвалідністю та іншими особливостями у всі сфери життя, щоб вони могли реалізувати свій потенціал нарівні з іншими, наприклад, обиратися і бути обраним, бути в суспільстві, яке не ділить людей на «звичайних» і «особливих».
- Чи дійшли в Україні до конкретики розуміння і до прикладної інтеграції інклюзивної складової у життя суспільства з усіма його потребами – особливими і буденними?
В Україні ми вже маємо чітке законодавче підґрунтя для інклюзії – від освітніх стратегій до соціальних програм. Особливо в освіті (Концепція інклюзивної освіти існує з 2010 р.!). До речі, саме з цього року я і занурилася у цю тему. Не спеціально, про Концепцію тоді ще не чула. Просто робила свою учительську роботу. Почала працювати у тодішній ЗОШ № 20 (тепер ліцей «Лідер») під керівництвом Рибак С. С., яка тоді нещодавно повернулася зі США і «привезла» дуже революційну на той час задумку інклюзивного навчання. Це вона мене надихнула. Саме у 2010 році я написала свою першу роботу на тему інклюзії: описала досвід роботи у цьому напрямку на прикладі ЗОШ № 20 м. Ужгород, стала лауреатом IV Всеукраїнського молодіжного конкурсу «Новітній інтелект України», який був організований науковим Міжнародним благодійним фондом «Україна 3000». Поїхала до столиці захищати свою роботу. У мене було таке відчуття після презентації досвіду школи, що журі мене не цілком розуміє…Такі питання ставили: «А інші діти «таких» дітей не ображають?», «А для чого Вам це?», «А чому ці діти не на індивідуальній формі/спеціальному закладі?», «А як це «пропустила» ПМПК (психолого-медико-педагогічна консультація)?»… Тепер це все, як мінімум, «дивно». Наразі я й досі працюю у закладі освіти з цим же керівником, яка продовжує популяризувати інклюзивне навчання в УПШ «Ялинка», а мене підтримала у подальшому навчанні. У 2025-му я стала доктором філософії зі спеціальної освіти. 15 років минуло між цими подіями. Трохи спогадів… Навіяло… Продовжимо. Наразі у закладах освіти на усіх рівнях створюються інклюзивні класи/групи, працюють ІРЦ з 2017 р., розробляються індивідуальні освітні траєкторії для здобувачів освіти з ООП/освітніми труднощами. Це конкретика, яка вже працює й змінює життя дітей та їхніх родин.
Але якщо говорити про прикладну інтеграцію інклюзії у повсякденне життя суспільства, то ми ще на шляху. Освітня сфера рухається швидше, тоді як у побуті й сервісах – транспорт, архітектурна доступність, цифрові послуги – інклюзія часто залишається декларацією. Бар’єри фізичні й ментальні ще не подолані повністю.
- Існує точка зору, що кожна дитина як індивідуальність має свої особливі освітні потреби? Що у такому твердженні є долею правди і що з цього приводу говорить вітчизняне освітнє законодавство?
Так, у твердженні про те, що кожна дитина має свої індивідуальні освітні потреби, є частка правди. Буду тут говорити як педагог: сучасна педагогіка визнає індивідуальність кожного здобувача освіти. Водночас українське законодавство чітко розрізняє поняття «індивідуальні освітні потреби» та «особливі освітні потреби» (ООП), останнє стосується здобувачів освіти, які потребують додаткової підтримки через порушення розвитку чи здоров’я.
Отже, кожна дитина унікальна, бо має власний темп розвитку, здібності, задатки, інтереси, стиль навчання. Індивідуальні освітні потреби притаманні всім здобувачам освіти – це природна різноманітність. ООП – це окрема категорія, яка визначається офіційно (виключно висновком ІРЦ) й потребує спеціальної підтримки (психолого-педагогічні й корекційно-розвиткові послуги, адаптація/модифікація програм, асистент учителя, асистент учня тощо).
Українське законодавство гарантує право кожного здобувача освіти на індивідуальну освітню траєкторію та визначає поняття «ООП», закріплює принцип інклюзивності та доступності освіти для здобувачів освіти з ООП, регламентує організацію інклюзивного навчання на усіх рівнях від дошкілля до вищої освіти та позашкілля, створення ІРЦ, фінансування підтримки здобувачів освіти з ООП тощо.
- З 2017 року в України почалося активне створення інклюзивно-ресурсних центрів, які мали замінити застарілу систему психолого-медико-педагогічні консультації (ПМПК). Інституційно зміни дійсно відбулися, але чи закрили нові заклади потребу цільових груп у комплексному супроводі? Маю на увазі фахову складову, відповідну інфраструктуру, доступність тощо…
Мені якраз запропонували у 2018 році очолити ресурсний центр підтримки інклюзивної освіти КЗ «ЗІППО» ЗОР, який, у тому числі, займався і займається методичним супроводом, консультуванням ІРЦ. Отже, дана трансформація мені дуже близька. Спочатку був частковий супротив, нерозуміння певних аспектів, наприклад, раніше ПМПК вирішувала, куди батькам дитину «віддавати» (наприклад, спеціальна школа), а тепер батьки самі стали обирати. Й досі є ще страшна «тригерна» фраза від батьків з досвідом ПМПК: «на комісію дитину поведемо». Комісій вже не існує, все добровільно, психолого-педагогічне обстеження конфіденційне, безкоштовне, з використанням валідних методик, орієнтоване на освітню складову, а не на діагноз чи стан. Хочу зазначити побічний ефект – дуже виросла престижність професії спеціального педагога, психолога! Порівняно з 2017 роком – у рази! Але їх не вистачає (особливо спецпедагогів різних спеціалізацій). Наявність ІРЦ у громадах забезпечила доступність до інклюзивної освіти тисячам дітей (бо висновок ІРЦ – основний документ для організації інклюзивного навчання). Завдяки висновку про комплексну оцінку від ІРЦ ми перейшли від медичної моделі в освіті до біопсихосоціальної моделі, стратегією якої є комплексний підхід: поєднання медичної допомоги, психологічної підтримки та соціальної інтеграції (освіта, робота, участь у житті громади….). До чого тут ІРЦ? Міждисциплінарна співпраця – це основний «стовп», на якому стоїмо.
Є, звичайно, й проблеми, які жодним чином не сприяють «закриттю потреб» відповідних цільових груп. Це й кадровий дефіцит, невідповідність інфраструктури стандартам доступності, доступність самих послуг (у сільських районах батьки змушені долати великі відстані, щоб отримати консультацію), якість супроводу (особливо у великих містах)… Але ми працюємо, у Закарпатській області наразі функціонує 35 ІРЦ, охоплені майже усі громади. І тут варто наголосити, що інклюзивність громад лежить у межах компетенцій керівників територіальних громад.
З огляду на тривалий період освітніх трансформацій в державі, чи маємо ми вже сталу дорожню карту для батьків – куди й до кого йти, чи є система перенаправлення?
В Україні з моменту початку роботи ІРЦ справді з’явилася інституційна «точка входу» для батьків/законних представників – саме сюди вони мають звертатися, якщо підозрюють у дитини ООП (наприклад, виявляються труднощі в опанування програм закладу освіти, помітили батьки, що їх дитина відрізняється чимось від інших дітей у процесі відвідування закладу освіти, чи є якісь побоювання, сумніви). ІРЦ діагнозів не ставить, вони проводять комплексну оцінку розвитку, «віднаходять» конкретні труднощі у осіб (не говорю «діти», бо й дорослі хочуть освіту здобувати, у ІРЦ немає вікового цензу) щодо здобуття освіти, «підсвічують» сильні сторони, доступною мовою (має бути саме так) описують для усіх у висновку когнітивну, мовленнєву, емоційно-вольову сферу, фізичний стан, і т.ін, визначають рівень підтримки та надають рекомендації педагогам, батькам, адміністрації. Тобто під час освітнього процесу не витрачається купа часу, щоб зрозуміти, що з дитиною, як її вчити, щоб для неї цей процес був доступний, відповідний (розроблення індивідуальної освітньої траєкторії), а у висновку ІРЦ вже є «готові» відповіді + на основі рекомендації ІРЦ можливо отримати відповідні соціальні послуги, наприклад, асистент учня/дитини (супровід під час інклюзивного навчання). Це вже конкретна «дорожня карта», яка замінила хаотичні пошуки допомоги у старій системі ПМПК.
- Але чи можна назвати її сталою і повністю зрозумілою для батьків?
Об’єктивно, не завжди зрозуміло, «куди йти далі». Після висновку ІРЦ батьки часто залишаються сам на сам із рекомендаціями, без чіткої системи супроводу. Але це відбувається, коли в ІРЦ не пояснюють наживо – треба «говорити» не буклетами і картинками, а особисто з батьками. Чим спричинена така ситуація? Впевнена, у ІРЦ, який обслуговує громади вище своєї «норми», просто не вистачає часу, а іноді – це людський фактор (висновок отримали – читайте). Закарпаття невеликий регіон, має свою специфіку. Впевнена, що директори та фахівці ІРЦ нашої області своїх відвідувачів поіменно знають (і не лиш дитину, а й родичів). Але й батьки мають проявляти ініціативу, а не чекати чогось. Уточнювати, питати, вчитися, цікавитися. До речі, у кожного ІРЦ є сайт, де про все це написано. А чи багато батьків його відвідали… Часто батьки й висновок не розуміють і не просять пояснити. Робота з батьками – найважча частина роботи будь-якого педагога, але невід’ємна й така, яку важко переоцінити.
- Станом на теперішній час, інклюзивна освіта – це все ще виняткова освіта чи вже стала частина освітнього процесу як такого? І чи має інклюзивна компетентність вчителя бути обов’язковою фаховою навичкою педагога?
Особисто для мене інклюзивна освіта вже невід’ємна частина освітнього процесу, а не виняток. Ми пройшли етап «пілотних класів» й «експериментів» – тепер інклюзія стала нормою, яка поступово охоплює всі заклади освіти. Я теж думаю, що скоро не залишиться жодного садочка чи школи, де б не було інклюзивної освіти. Я ще 5-8 років тому, під час проведення курсів підвищення кваліфікації для педагогів, питала: «Чи є серед нас представники закладів освіти, де організовано інклюзивне навчання?». У групі було 2-3 або жодного. А я тут про інклюзію розказую, не цікаво слухати те, що тебе не стосується. Я ще тоді, говорила, що все зміниться: тепер є 5-7 педагогів з групи, де НЕ організоване інклюзивне навчання. Інклюзивна компетентність є обов’язковою для усіх вчителів. Мінімум 15 годин (10% від загальних 150 годин підвищення кваліфікації, необхідних за 5 років) мають бути присвячені інклюзивній освіті – будь-якій актуальній темі. Педагоги мають бути завжди «напоготові», бо інклюзивне навчання може бути організоване у будь-який день навчального року, адже дитину треба вчити вже, а не бігти «підучуватися» тоді, коли з’явиться здобувач освіти з ООП. Це як з пандусами один казав: «А у нас немає таких дітей (мається на увазі, таких, що користуються кріслами колісними), того ми й на пандус не витрачаємося. Коли буде – тоді й побудуємо»… І це жахлива позиція. Ми нічого не маємо чекати, це просто має бути, як повітря. Універсальний дизайн в освіті, в архітектурі – це має бути нормою!
- На Вашу думку, чи синхронізовано процеси всередині освітньої сфери – чи розуміє галузь вищої освіти, яких фахівців в інклюзивній освіті не вистачає і які компетентності виш має закладати у майбутнього фахівця?
На папері – так, процеси синхронізовані: вищі навчальні заклади мають прописані освітні програми, які враховують професійні стандарти, компетентності та запити суспільства. Є нормативна база, є стандарти, є формулювання про інклюзивну компетентність майбутнього педагога. Але в реальності все залежить від того, наскільки виші справді працюють із практиками та стейкхолдерами. Лише ті заклади, які системно проводять опитування, аналізують потреби закладів освіти, співпрацюють із ІРЦ та вивчають професійні стандарти, можуть закласти у програму підготовки студентів ті компетентності, які зроблять їх конкурентоспроможними на ринку праці та забезпечать якість інклюзивної освіти, та й освіти загалом. Майбутній педагог має бути не просто дипломованим, а підготовленим до реальної інклюзивної практики. Не достатньо просто закінчити престижний ВУЗ за великі гроші, важливо, чому саме ти навчився і які компетентності набув.
Звернуся тут до власного досвіду. У Карпатському національному університеті імені Василя Стефаника, де я викладаю, одним із найбільш затребуваних курсів за вибором для усіх спеціальностей є «Соціальна інклюзія», який я також маю честь читати зі своїми колегами.
- Адміністративна реформа значно підвищила повноважність громад. Чи достатньо ресурсів на цьому низовому рівні у сфері інклюзивної освіти? Де тут ми бачимо переваги, у чому недоліки і які існують шляхи їх подолання?
Для себе питання інклюзивності громад та їх потенціалу у цьому напрямку визначила одним із пріоритетних. Звучить не дуже коректно, але ми це питання підіймаємо вже не перший рік, а громади якось інертно реагували, і лише зараз спостерігаю початок якихось зрушень. Сталося це тоді, коли з’явилася Національна стратегія розвитку інклюзивного навчання на період до 2029 року та затвердження операційного плану заходів з її реалізації на 2024-2026 роки. У ній вказано, наприклад, на «недостатню самореалізація осіб з особливими освітніми потребами через відсутність якісного доступного інклюзивного навчання в територіальних громадах, відсутність ІРЦ у громадах»… Отже, це питання під контролем держави. Власне у Стратегії чітко зафіксовано завдання удосконалити систему підготовки, перепідготовки та підтримки кадрів, залучених до формування та реалізації політики у сфері інклюзивного навчання на всіх рівнях та розвитку безпечного освітнього середовища в територіальних громадах; посилити роль територіальних громад у забезпеченні розвитку інклюзивної освіти; запровадити індекс інклюзії в територіальних громадах тощо.
Особливо мене зацікавив останній пункт «Індекс інклюзії в громадах». Я почала над цим питанням працювати, опублікувала ряд робіт на цю тему, проводила зустрічі у громадах, які запрошували, бо цікавилися цією темою. Упевнена, що кожна громада може з цим впоратися, бо це про її жителів, про комфорт, доступність, залученість у всьому для «своїх». Плюс це ще й додаткові репутаційні бонуси для голови громади й менші економічні витрати, бо ряд соціальних послуг, якими послуговуються особи з особливими потребами, є базовими (тобто за рахунок громади), а якщо вкласти в інклюзивність, то часто потреба у таких послугах зникає чи мінімізується, і це прекрасно для бюджету громади. Я взагалі-то часто з цього і починаю, бо для когось раціональність є визначальним фактором. Повертаючись до Стратегії, зауважу ще й про план з датами й відповідальними. Отже, це все необхідно буде зробити й подати звіт. Тішу себе думкою, що це не буде формальністю, і керманичі громад зрозуміють, що необхідні ресурси у них для старту є.
- Виглядає так, наче впровадження інклюзивних практик для громади – це суцільні переваги.
Я б сказала інакше. Інклюзивна громада як бренд – це символ відкритості (громада, яка позиціонує себе інклюзивною, демонструє готовність приймати різноманітність і створювати умови для всіх); конкурентна перевага (це стає частиною іміджу громади, її «візитівкою» для інвесторів, партнерів, освітніх і культурних проєктів); соціальний капітал (інклюзивність підвищує довіру мешканців, зміцнює відчуття належності та безпеки, можливе збільшення кількості мешканців). Водночас, звичайно, є недоліки та ризики. Це й формалізація без змісту – існує ризик, що громада використовує «інклюзивність» лише як красивий ярлик, без реальних змін, наприклад, перед виборами, чи для отримання гранту. Також може існувати нерівність між громадами, коли одні активно розвивають інклюзію, інші – лише декларують. І не забуваймо про виклик довіри. Як на мене, це головний ризик, коли бренд не підкріплений діями швидко втрачає цінність.
Тобто інклюзивна громада як бренд – це самореклама з сенсом. Якщо за цим стоїть реальна робота (інфраструктура, кадри, доступність), то бренд стає знаком якості життя. Якщо ж це лише декларація – тоді це порожні слова. Але загалом інклюзивна освіта й інклюзивна громада – це вже не виняток і не гасло, а нова освітня та суспільна норма, яка визначає конкурентність педагога, зрілість громади й держави.
Катерина Ірха, фото авторки
Матеріал підготовлено у рамках проєкту «Подолання бар'єрів для забезпечення стійкості: зміцнення соціальної згуртованості, миру та захисту дітей і молоді у спільнотах внутрішньо переміщених осіб та приймаючих громадах в Україні», який реалізує Благодійна організація «Благодійний фонд «Комітет медичної допомоги в Закарпатті» за підтримки «terre des hommes Deutschland e.V.» та фінансування Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
