Хоча... закарпатцем він став не відразу. Вірмен за національністю, сибіряк за походженням: народився біля монгольського кордону – у Бурятії (Забайкалля). Його дитинство пройшло в Угорщині, а юність і зрілість – на Закарпатті. Батьки Арта військовослужбовці, тому постійно переїздили з міста у місто, з країни до країни... Побачили його теж не відразу - спочатку був голос на відомій радіостанції «Версія-FM». Все інше показав телеканал «Тиса-1» у програмі «Доброго ранку, Закарпаття!» Саме тому з нагоди професійного свята, Дня працівників радіо, телебачення та зв'язку, Zaholovok.com.ua поспілкувався із людиною, яка не зі слів знає, що таке живий ефір і скільки потрібно працювати, аби стати його ведучим.
- Арте, давай із самого початку. Як трапилося так, що ваша родина осіла в Мукачеві?
- Кілька місяців ми жили у Берегові, потім у Виноградові. Точніше – у лісі за 12 км від Виноградова на території якогось колгоспу. Там був гуртожиток, його і віддали безхатнім військовим родинам. Спочатку було весело, усі разом гуляли, дружили, свята відзначали. Але потім людей почали переводити в інші частини. А наша родина залишалася у гуртожитку серед полів, садів і лісів. Останні півтора року у гуртожитку взагалі нікого не залишилося. Ми займали весь довжелезний другий поверх. Поночі було страшно у темному коридорі. А ще… Мені не було з ким спілкуватися, особливо влітку. Після такого життя було важко адаптуватися у Мукачеві, де мій батько отримав квартиру.
Ми переїхали у 1996 році. Пам’ятаю, скучав за лісом, тишею і чистим повітрям. А люди мене лякали. Я уникав спілкування аж до того часу, коли потрібно було знов іти у школу. Закінчив її зі срібною медаллю, але повним невдахою щодо спілкування із однолітками і людьми взагалі… Тоді я вирішив, що вступлю в університет і стану людиною, з якою кожен буде радий дружити і спілкуватися. Працював над собою… Було важко, але, наче, вдалося )))
- Ти вибрав для себе романо-германську філологію. Це була твоя мрія?
- Насправді, хотів вчитися на телерадіоведучого в Університеті культури, що у Києві. Але на момент вступу не було можливості до столиці доїхати, не те, щоб вчитися там… Тому вирішив, що вчитиму англійську і літературу. Ведучому ж треба завжди говорити. Чом би не балакати кількома мовами?
- На радіо ти потрапив студентом. Як це сталося?
- Ще до вступу в університет у 1999-му році пішов на прослуховування до студії першої FM-станції Закарпаття — «Радіо 107,2 FM». Хвилювався так, що в горлі все пересохло. Було страшно, адже у студії було багато незнайомих людей. Найбільше мене лякали ведучі. Перед ними ніяково говорити щось у мікрофон. Як зараз пам’ятаю: від хвилювання прочитав все так швидко, що сам не помітив, як закінчив. Після цього на мене подивились і сказали: «Ми тобі зателефонуємо, якщо ти нам підійдеш». Я зрозумів, що ніхто мені телефонувати не буде. Завалив прослуховування й дав собі обіцянку, що більше ніколи не піду на жодне інше. Але через 5 років знову почув оголошення про те, що радіо «Версія-FM» шукає молодих і талановитих. Подумав: цього разу вийде. І таки вийшло. Взяли. Починав із коротеньких рубрик та опитувань людей на вулиці. Ох, ці опитування… із жахом згадую ))). Колектив був майже той самий, що й за часів «107,2 FM». Тоді мені нагадали про перше прослуховування. Я не витримав і запитав, чому мене тоді не взяли. Сказали, що був занадто «зеленим». Думали, хлопець місяць-два пограє в радіоведучого, захворіє на зірковість і «перегорить».
Леся Кулагіна, заступниця директора радіо «Версія-FM».
«Арта Антоняна у нас всі пам’ятають, - пригадує ведуча «Радіо 107,2 FM», а сьогодні заступниця директора радіо «Версія-FM» Леся Кулагіна. – Він постійно нам телефонував, заходив за подарунками і навіть листи Олі Донецькій писав. Арт постійно говорив про те, що мріє працювати на радіо. Але всі ставилися до цього бажання по-доброму скептично - голос не дуже підходив. Час ішов, ми отримали ліцензію на «Версію», потрібні були люди. А оскільки наш постійний слухач не переставав приходити в гості і говорити про своє бажання працювати на радіо, ми запропонували йому займатися збором інформації і готувати деякі рубрики. За роботу він взявся наступного ж дня. Усім допомагав, був постійно «на підхваті» і брався за таку роботу, яку ніхто робити не хотів – ходив на опитування. При цьому Арт постійно працював над собою, приймав усі зауваження і через півроку почав виходити в ефір із телефонними включеннями. Тоді зранку він виїжджав на вулиці Ужгорода і розповідав про ситуацію на дорогах. Далі йому доручили вести рубрики, а потім уже був ефір. 3-4 роки пройшло поки він став радіоведучим. І це саме той випадок, коли людина, починаючи з найпростішого, вдосконалюється, щоб прийти до своєї мети.»
- Арте, пам’ятаєш скільки довелося працювати, щоб потрапити в прямий ефір?
- Перш ніж вийти у прямий ефір самостійно, цілий рік записував різні рубрики й виходив в ефір із професіоналами. Водночас посилено вивчав українську мову. Було важко розмовляти нею, тому що рідна - російська. Слова не вкладалися в уста, керувати звуками було складно. Проте я йшов до мети. Читав багато, говорив, не соромлячись свого акценту й малого словникового запасу, повторював кожне слово та фразу за улюбленими телеведучими новин «ТСН» каналу «1+1». Коли вперше сів у прямий ефір, від страху руки тряслися так, що я ледве втримував комп’ютерну мишу. Напевно, вона тремтіла разом зі мною. Утім, страх пройшов вже через кілька хвилин. Я так захопився веденням, що не помічав нічого навкруги.
- У кар’єрі радіоведучого була перерва, коли ти поїхав до Києва. Скільки там був, де працював і чому не залишився у столиці?
- Напевно, у кожної людини, яка щось шукає, в житті назріває такий момент, коли хочеться все кинути і почати все із чистого листа. Не тому, що все погано, а тому що шукаєш нових знань, досвіду, можливостей… От я і зірвався з тепленького місця. Працював викладачем розмовної української мови та культури України. Вчив і ділився досвідом життя в країні з американцями, які на два-три роки приїздили працювати в Україну. Цікаво було, але - не моє. Чомусь не люблю я викладати, вчити… Зайвий раз зрозумів, що не можу жити без улюбленої справи – журналістики, радіо, телебачення. Добре коли знаєш, чого хочеш і йдеш до мети. Тоді тебе не тримає ні високий заробіток, ні понти, пов’язані із роботою (маю на увазі роботу при посольстві США), бо лунало круто: «Я працюю на американський уряд!» Всього вистачало. А я взяв і залишив ту справу. Відпрацював другий контракт і через рік повернувся до закарпатського радіопростору та друкованих видань.
Хоча, знаєш, була ще одна причина… Тоді я не справився із почуттям самотності у величезному місті. Якось сів у метро і зрозумів, що мені нема куди йти, нема з ким поговорити поза роботою. У той похмурий, холодний вечір блукав Києвом і задивлявся у вікна висоток. Світло у вікнах, хтось чай сідає пити… з кимось… А я… Я їду додому. Все. Вирішено.
- Як у твоєму житті з’явилося телебачення?
- О, це було довгоочікувано, але все одно – несподівано. Довгоочікувано, тому, що я хотів цього завжди. Проте був занадто сором’язливим, аби прийти і сказати про це комусь на телебаченні. Хоча зробити це було дуже легко. Людей деяких я вже знав. Маю на увазі журналістів, редакторів. Та як кажуть, якщо щось твоє і ти дуже хочеш, то воно у свій час прийде.
Одного дня телефонує мені дівчина, яка колись у нас на радіо практику проходила із журналістики. На той час Богдана Цьока вже стала ведучою ранкового ефіру на телеканалі «Тиса-1». Вона запросила мене взяти участь у програмі у якості гостя з нагоди Дня радіо, чи щось таке… Я з радістю погодився. Після ефіру до студії спустилася Ростислава Джумурат - головний редактор редакції розважальних та інтерактивних програм. Вона запропонувала мені спробувати себе у якості ведучого ранкового ефіру. От так і сталося… Хоча згадую, що я не всім відразу сподобався. Авжеж, кому сподобається ведучий, який хитається, наче тополя, у кадрі, сидячи на дивані. А у мене це було від хвилювання. На радіо тебе не бачать – сиди хоч у трусах, непоголений і страшний. Головне – говорити, а тут… І говори, ще й виглядай пристойно… Важкувато було. Та знов час допоміг. Мені вдалося показати себе і розкритися через кілька місяців.
На фото -- "Ранок на Тисі" (Закарпатська облдержтелерадіокомпанія)
Ростислава Джумурат, завідуюча редакції «Ранок на «Тисі», ЗОДТРК «Тиса-1».
«Перше, на що я звертаю увагу – це мовлення і вміння формулювати думки. Тому, коли побачила Арта в ефірі, вийшла у фойє студії, аби після ефіру познайомитися з ним особисто, бо його манера спілкування мені сподобалася. А коли я дізналася, що він за національністю вірменин, а так розмовляє українською, була до глибини душі вражена. Відразу ж вирішила запропонувати йому спробувати себе у якості ведучого нашої програми. Ви б бачили у цей момент його очі! Вони були наповнені такою радістю. Арт погодився. Він дуже швидко влився у наш колектив. Тоді, до речі, він був єдиним хлопцем у нашії ранковій команді. Пригадую, були проблеми із створенням відеосюжетів: Арт робив їх менше, ніж колеги. Але все це через те, що він занадто скурпульозно ставився до своєї роботи: вибору теми, пошуку персонажів, монтажу, тексту і підбору музики. А в результаті виходили дуже хороші роботи. І якість брала гору над кількістю. Ви знаєте, з такими свідомими, вихованими і розумними людьми легко працювати».
- Арте, робота телеведучого відрізнялася від того, що ти робив на радіо?
- Особливо – ні. До того, що на ТБ є ще й картинка, на відміну від радіо, я швидко звик. А ефір – то ефір. Є речі притаманні лише радіо чи телебаченню, але вони не є цікавими для глядачів і слухачів. Спільне те, що треба говорити і бажано – не аби що, а щось цікаве, іноді глибоке, іноді просто смішне, з гумором. А ще – настрій. От повірте, якщо у людини немає настрою, то де б ти не вів ефір, його не будуть ані дивитися, ані слухати. Я згодом навчився приховувати свій внутрішній стан. Майже завжди вдавалося забувати про свої проблеми на час ефіру і дарувати людям гарний настрій.
- Яка була твоя реакція, коли люди почали на вулиці впізнавати?
- Впізнавати? Розкажу про показовий випадок. Я був у дуже поганому настрої. В одному з тих, коли хочеться закритися десь у глибині, щоб ніхто не бачив, як ти соплі по обличчю розмазуєш, жаліючи себе бідного ))). Причину такого стану вже й не пам’ятаю. Пішов до супермаркету купити якийсь шоколадний дріб’язок, аби «зажувати» горе на лавиці біля річки. Вже підходив до каси, побачив цигарки. О, думаю, треба купити. Хоча не палю і нікому не раджу!!! Та так захотілося себе не тільки шоколадом «отруїти». Стою, як на порозі прірви, очі на змарнілому обличчі повзають по цигарках, що обрати не знаю. І тут чую касирку: «Ой, я вас впізнала. Ви телеведучий. Ми кожного ранку вас дивимося. Я дівчатам ввечері розкажу, що вас бачила. Такий золотий…» - Мені стало дуже соромно. Перед собою соромно. Що я спустився до того рівня, коли жаліють себе… Посміхнувся, вилетів кулею з супермаркету, забувши про цигарки. От так вже не я, а мені глядачка подарувала гарний настрій і навчила бути сильнішим. Дуже їй вдячний.
- Та незважаючи на це, ти знову наважився покинути «тепле» місце. Перестрибнув Київ і подався у Росію. Що на цей раз трапилося?
- Коли перестаєш рости у професійному сенсі, треба щось робити, аби виправити ситуацію і знов зростати, або зовсім змінювати сферу діяльності. Та я залишати радіо і телебачення ще й досі не збираюся. Тому, коли знов відчув, що зупиняюся, вирішив зібрати валізу і знов поїхати до столиці. Збирав не швидко. Наважитися треба було, сумнівався. І саме сумніви мене трошки в іншу сторону занесли. Шукав можливості отримати освіту, яка дала б повне право не лише за досвідом, але й за фахом бути – на всі сто радійником і телевізійником. Їхав до Києва, потрапив до Москви. На рік знов став звичайним студентом. Навчався у Московському інституті телебачення та радіомовлення Останкіно на курсі професійної підготовки, відділення – телерадіоведучий.
- Для телеведучого досконало володіти мовою дуже важливо. Це тебе не лякало, коли ти їхав у Росію?
- Мене багато чого лякало. І мова теж. Вона для мене рідна, але останні років п’ять до від’їзду я говорив майже завжди українською, в ефірі – лише українською. І взагалі, наша російська вимова зовсім не така, як у Росії. Тому, я готувався до того, що потрібно буде боротися із акцентом. Що я й робив цілий рік. Завдяки урокам із техніки мовлення досягнув певної чистоти вимови. А словниковий запас швидко зріс, тому що я постійно читаю літературу як сучасну, так і класику. У Москві багато часу забирає дорога. Годинку-півтори на навчання, роботу, потім – додому. Книжка завжди зі мною. Метро – наче читальний зал. Тому є і позитивний результат. Сюжети, озвучені моїм голосом, вже виходять в ефір.
- Скільки тривало це навчання і чим воно запам’яталося?
- Навчання тривало рік. Спілкування для мене завжди на першому місці. Тому саме спілкування зі студентами, викладачами запам’яталося найбільше.
Перше заняття із викладачем Тетяною Пушкіною. Ми усі сідали перед камерою і розповідали про себе. А потім незнайомі ще тобі люди починають ставити питання, на які требі щиро, цікаво, не думаючи відповісти. Пушкіна, як справжній психолог, ставила такі питання, що не залишало відчуття «прозорості». Наче у рентген-кабінеті. Я справився із завданням, відповів на всі питання і тут… попросили заспівати. А для мене це просто найстрашніше, що я НЕ можу зробити перед незнайомцями. Навіть у компанії друзів важко. От тут мені і стався у нагоді досвід викладача. Згадав, як із дітками вивчали пісні англійські. Я почав наспівувати мелодію і попросив усіх присутніх тримати ритм. Залучивши аудиторію до співу, я позбувся сорому. Заспівав і зірвав аплодисменти. Дурниця, може, та для мене – маленька перемога над самим собою.
Взагалі, окрім професійного досвіду, під час навчання мені сподобалося те, що нас «примушували» думати інакше, нестандартно, без меж та стереотипів, і всі ці думки втілювати у писемних формах. Мене це надихало на більш плідну роботу над собою. Ми дуже багато писали. Людина, яка не вміє писати, ніколи не буде дійсно цікавою на радіо і ТБ. Голів, які балакають, на сучасному телебаченні – тисячі, та вони так само тисячами й зникають. А ті, хто пише і говорить не так вже й багато. Конкуренція висока, та вона лише підгодовує здорові амбіції та жагу до знань.
- Хто з відомих людей вам викладав?
- Ректор інституту – відомий з радянських часів журналіст-міжнародник Генріх Боровік. В інституті викладають Тетяна Пушкіна, Олександр Гордон, Андрій Максимов, Лев Новоженов, Даніїл Співаковський, Аріна Шарапова, Борис Грачевський, Олексій Лисенков, Олександр Олешко, Олександр Васіл’єв. Але це лише ті, кого можуть знати в Україні. Додайте ще тих, хто має вагоме ім’я в Росії.
Але найбільше я б хотів виділити людей, які ніколи не з’являлися на екрані, тому що завжди були за кадром. Адже без них цього «кадру» ніколи б не було. Режисуру телебачення мені викладала Олена Шмальц. На телебаченні більше 40 років. Видавала перші телемости «Від столиці до столиці» між Верховною радою СРСР і конгресом США, працювала із президентами та всесвітньо відомими політиками, володарка премії «Еммі». Уявіть собі як цікаво з цією людиною спілкуватися. Я прислухався до кожного її слова. І зараз це роблю, тому що мені пощастило, потрапив до телевізійного колективу, де Олена Дмитрівна продовжує свою професійну діяльність. Каже, у мене є хист до режисури і радить зайнятися нею серйозно. Днями дала мені невелику прочуханку за недоробки у документальному фільмі – навчальний момент. Я вдячний їй за це.
Тетяна Пушкіна – особлива історія. Я відкрив її для себе як людину, перш за все. Розумна, гостра на язик, творча, цілеспрямована, надихає усіх, хто поряд. Те, що ми бачимо на екранах, лише крихта з її талантів і професійних умінь. Тетяна Пушкіна допомогла повірити у себе, свої можливості. Це важливо, особливо, коли ти знаходишся у незнайомому середовищі та незвичних умовах. Періодично телефонуємо одне одному. Тримаю її у курсі своїх телевізійних справ.
На фото -- група Арта із викладем техніки мовлення Оленою Борзовою.
- На рівні з іншими тобі не важко було навчатися? Практичний досвід теле- і радіоведучого пригодився?
- Досвід, отриманий до того на радіо і ТБ – безцінний. Я впевнився, що ми, нестоличні журналісти, ведучі, редактори… такі ж професійні, як і ті, хто працює на великих каналах. Просто у них можливостей більше. І коли це розумієш, починаєш внутрішньо триматися впевненіше. Від цього і ставлення столичних колег змінюється. А потім дізнаєшся, що і вони колись приїхали бозна звідки, аби зробити кар’єру.
Під час навчання я лише відточував те, що іншим треба було вчитися робити. Завдяки цьому, у мене залишилося більше часу на писемну творчість. Я завжди писав більше і частіше, ніж інші.
- Я знаю, що під час навчання ти брав участь у різних ток-шоу. Як це відбувалося і що ти побачив за лаштунками програм? І перш за все, на яких ток-шоу ти був?
- Я ходив на записи різних програм і дивився на все, що там відбувається. Мене цікавило все: як розташовані і скільки камер, які команди дає режисер, як працюють ведучі. Програм, концертів і ток-шоу було багато. Більшість з них невідомі українському глядачу. Тому назву лише ті, що відомі. З концертів – «Фабрика зірок». Був приємно вражений роботою Яни Чурікової, та процесом зйомки. Дуже високий рівень технічного обладнання. Картинка так і проситься в ефір.
Окрема історія з ток-шоу «Пусть говорят». Мене цікавить ведучий Андрій Малахов із професійної точки зору. Думки про нього були різні у мене. Але коли я побачив його роботу вживу, без монтажу, то зрозумів – він вже став майстром цього жанру. Щоб там про нього не говорили, але людина знайшла свою нішу. Він професіонал. Після закінчення запису програми, я зважився на крадіжку. Коли всі виходили зі студії, я помітив, що редактор програми залишила на лавиці сценарій. А мені так хотілося зазирнути, що там і як. То я затримався, аби бути останнім і забрав сценарій. Потім весь шлях додому у метро вивчав вкрадене )))) Цікаво було.
- А проба кіно? Про неї теж варто згадати :) Як ти потрапив у кадр телесеріалу?
- У Москві дуже багато чого відбувається. Кожен знайде собі щось до душі. От і я у вільний від навчання час вирішив відвідувати знімальні майданчики, де роблять кіно і серіали. Люди потрібні завжди – масовка, груповка, просто глядачі. Серед люду багато пенсіонерів, які не пропускають жодну зйомку, людей середнього віку, які залишилися без роботи і таким чином заробляють, є молодь, яка і підзаробляє, і просто цікавиться. Ну і такі, як я, які ходять, дивляться на техніку, стежать за процесом, знайомляться з операторами, акторами, режисерами, їх помічниками. Коли я був студентом, то часто це робив. От якось мене запросили на невеличку епізодичну роль у серіалі. Шукали людину із знанням мови. Потрібно було зіграти іноземного перехожого. Дали кілька фраз англійською. Так я і потрапив у кадр. Приємно було, що той серіал знімали і показували на одному з українських телеканалів. Я потім жартував, що то моя перша оскарівська роль.
Але були й інші. Хочу згадати зйомки програми «Большая разница». Там було цікаво настільки, що не хотілося йти з майданчика наприкінці робочого знімального дня (дуже пізно). По-перше, грим. Я побачив, як із будь-якої людини можна зробити кого і що завгодно. По-друге, акторська гра. Іноді мені здається, що зіграти сум можуть майже усі актори, а от бути кумедним – усім не дано. Я насміявся в той день на місяць вперед. По-третє, процес зйомки. Цього разу слів у мене не було. Я грав простого італійського молодого хлопця початку 20-го століття. Запам’яталося. Шкода, що потім не бачив, що вийшло. Кілька друзів з України телефонували, питали чи це дійсно я )))
- Зараз ти вже маєш диплом. Чим займаєшся?
- Я працюю редактором політично-аналітичного проекту «Міжнародна панорама» на одному з телеканалів Останкіно. Наші батьки пам’ятають цю програму, бо свого часу на Центральному телебаченні СРСР вона була єдиною, де показували, що відбувається у світі. Зараз цей проект відновили. Мені цікаво, адже я ніколи не займався такою тематикою. Сам дізнаюся багато нового і починаю краще розуміти міжнародну ситуацію сьогодення. Із професійної точки зору мене теж все влаштовує. Я працюю із поважними телевізійниками, які ще за радянських часів робили Велике Телебачення. Вважаю за честь переймати їх досвід.
- Великі міста дають великі можливості. Це справді так?
- Так. Але ці можливості створює кожна людина собі сама. Сотні тисяч приїздять у мегаполіси. Але з них лише сотні стають дійсно вагомими у своїй сфері діяльності. Багато повертаються додому, або їдуть в інші міста. Проте, ніхто не каже, що досягнути успіху неможливо. Правда і те, що ніхто і ніколи вам не скаже – як його досягнути. Під час навчання я відвідував майстер-класи відомих і успішних телевізійників та радійників. Їх знають всі. А як вони досягнули таких висот, пояснити не можуть. У кожного свій шлях. Не просто так кажуть: хто хоче, шукає можливості, хто не хоче – причини.
- Тобі комфортно жити в Москві? Ти бачиш там своє майбутнє?
- Я не провидець, тому не бачу майбутнього ні свого, ні чужого ))) Але зараз я себе добре почуваю у Москві. Тут є свої нюанси, але я відчуваю, що знаходжуся саме у тому місці, де маю бути зараз. Що буде через рік, не маю гадки. Із впевненістю можу сказати лише одне – я не буду змінювати громадянство у найближчий час, я не забуду українську мову, я не забуватиму про вітчизняні телеканали. Колись ще попрацюю і у нас, в Києві.
Просто зараз у мене московський період. Етап розвитку і нового досвіду. Якщо ж помріяти, пофантазувати, то в далекому майбутньому, вже після подвигів на телебаченні та радіо, я буду жити десь у горах карпатських, у тиші писатиму свої твори, романи і насолоджуватимусь природою. Тому, бережіть її, не вирубуйте ліси!!! ))))))
Тетяна Довганинець, спеціально для Zaholovok.com.ua
Випускний іспит
Пишаюся тобою, дядьку!
Пишаюся тобою, дядьку!