Перечинщина – найближчий до рівнинної Ужгородщини район. Близький і повністю гірський. І від цього – малоземельний. Із зайнятістю тут, м’яко кажучи, не дуже. Лісохімкомбінат, що у Перечині – працює не на повну потужність. Завод «Стетит» - і поготів. Та й доїхати до Перечина із, приміром, Лумшор, Вільшанок – шлях неблизький. Не кажучи вже про найвіддаленіші села району Ликіцари і Липовець. Щоб журналісти обласних ЗМІ могли побачити власними очима будні, тривоги і радості місцевих жителів – Перечинська райрада влаштувала прес-тур у район.
«Уралом» на полонину Руну
Відгукнувшись на запрошення голови Перечинської райради Анатолія Перцева, власника перечинського ресторану «Підкова» Михайла Барника та місцевої газети «Народне Слово», озброївшись камерами, фотоапаратами і диктофонами, 15 журналістів рушили до Перечина. Там, біля гостинного і відомого вже серед поціновувачів домашньої кухні ресторану «Підкова» відбулася пересадна зупинка, швиденька нарада, оголошення програми прес-туру і ранкова кава. А далі – на Лікіцари.
У цьому тихому-тихому селі, де нема навіть хлібної крамниці, є, утім, своє святе джерело «Кадуб» та унікальна і єдина у районі дерев’яна церква. Про них ми розповімо згодом окремим матеріалом. Саме тут журналісти пересіли на потужний «Урал» із пасажирським кунгом замість кузова. І… почалися пригоди.
Дорога на полонину Руну, де на сотнях гектарів росте синя ягода – яфина, годувальниця усього місцевого люду, була неблизькою і непростою. Якісь десять кілометрів потужний «Урал», ревучи мотором на підйомах, зупиняючись часом на поворотах, аби пропустити зустрічні вантажівки, долав понад годину. Хитавиця, трясучка і сморід солярки компенсувалися казково-фантастичними краєвидами, які відкривалися вже із бетонної дороги, збудованої колись військовими для власних потреб. Адже за СРСР на полонині, на висоті 1486 метрів над рівнем моря дислокувалася військова частина. Секретна. Залишки її споруд лишилися тут і понині. Як і руїни магазину, біостанції.
Полонина і минуле
Для кого, здавалося б, магазин? На такій висоті? У диких місцях, куди нога людини ступає лише зрідка? Виявляється, років 30-40 тому тут, окрім військових, із травня по вересень одночасно перебувало понад 200 осіб цивільного люду. Тут випасали худобу. Колосальні площі дармової кормової бази – трави-«псяйки» не могли пропасти. Практичні перечинці зганяли сюди сотні голів худоби. Окрім чабанів тут жили і доярки. Тут же було налагоджене таке нехарактерне, здавалося б, для Перечинщини виробництво бринзи, сиру. От для них і магазин із товарами першої необхідності. Про це розповів Владислав Пловайко голова Туричківської сільради, яка опікується чотирма селами – у тому числі і Ликіцарами та Липовцем. Він пам’ятає як його дід торгував у цьому, мабуть, найбільш гірському магазині України.
Окрім тваринників, тут частенько бували біологи. У радянський партійних бонз був «пунктик» - заліснити усі полонини. На горі повинні рости дерева і крапка. Природа так не думала. Дарма професор Комендар бився разом зі студентами над експериментальними плантаціями ялиці.
Під ці розмови – приїхали на полонину Руну. Пейзажі… Що тут казати? Пояснити це неможливо. Краєвиди – неначе із космосу. Видно, без перебільшення, більш ніж пів-Закарпаття. Знавець краю, його географії та історії Олександр Богданов показав і назвав усі видні із полонини хребти, гори і населені пункти. От тільки запам’ятати їх всі з першого разу – годі.
Яфина-годувальниця
А що на полонині? А на полонині – хрест, пам’ятник радянському десанту, який висадився тут у роки війни і збирачі яфини. Багато. Сотні. Цілі родини. Зараз – їхній час полатати фінансові дірки у сімейному бюджеті, вдягнути дітей до школи, заробити і заощадити на зиму.
Збирати яфину дозволили лише після Петра. Ягоді давали достигнути До 12-го липня збиральників всіляко стримували. Звісно, поодинокі нетерплячі збиральники ходили на полонину, їздили мотоциклами. Але організованих вантажівок не було. А лише так відбувається масовий збір. Підйом о 3-й, виїзд о 4-й ранку. О 5-й на світанку, як лиш засіріло – чесалки в руки і вперед! Чесалка – це такий гребінь-скринька. Нею чешуть «силос». Себто, яфину разом із листочками. Вже потім, вдома можна перебрати, очистити, «втопити» ягоди – листя неодмінно спливе. І везти або заготівельникам, або в Ужгород. Найнетерплячіші здають заготівельникам. По 11 гривень за кілограм. Ті ж, хто хоче заробити більше – везуть в Ужгород. Тут можна продати ягоду по 15 гривень за літр. А на кілограм треба півтора літри. Тобто, 22 з копійками гривні. Удвічі дорожче, ніж не виїжджаючи із села. Але і заїжджим заготівельникам перепадає. Вони платять сякі-такі відрахування у бюджет села. Адже яфина зростає на угіддях, які належать селу.
Сільський голова Вільшанок Іван Цубина розповідає: «За раз із полонини можна принести 20 кілограмів ягоди. Це якщо не старатися. Якщо ж працювати вміло, швидко і пощастить із місцем – до 50 кг. Наприклад, сьогодні одна мама з донькою привезли 100 кг ягід на двох. Добре організовані великі родини заробили вже по 15 тисяч, незважаючи, що сезон лише почався. А із заготівельників ми маємо не дуже великі гроші. Зовсім малі. От, Анатолій Володимирович помагає чим може – він наш депутат», – киває на голову райради. Анатолій Перцев у камуфляжному костюмі усміхається: «Повірили мені люди у Вільшанках. Проголосували за мене. Не підвести б їх. Хоча доводиться часом боротися за кожну копійку. У них же тут початкова школа, ФАП. Діти… Дехто має промисли. Майстриня тче доріжки із клоччя. Я викинув килими із дому і купив у неї доріжок. Майстер майструє возики, старовинні і оригінальні. Я їм провів освітлення вулиць, поклав дорогу, де було треба. Буваю тут часто. Не сиджу я у кабінеті. Максимум до полудня. А потім – по району, по селах. Знаю проблеми кожного села. Ось, зараз довкола полонини людей яфина рятує. Є села, де були виробництва, але занепали. Безробіття. Непроста це справа – гірський район…»
«Урал», натужно виючи, везе нас аж до Перечина. Болять вже не тільки ноги. Болить все, а у голові гуде. Рятують спогади про краєвиди, гріють зроблені знімки - поїздка вдалася. «Я ж міг пригнати 3-4 джипи і вивезти вас із комфортом, – підморгує голова райради. - Але хотів, щоб ви відчули на собі усе, що відчувають ці люди, які щодня збирають на полонині яфину, аж допоки не зберуть її всю».
Перечинці чекають на туристів
За словами Михайла Барника, Перечищина має величезний туристичний потенціал, однак він використовується далеко не сповна. «У нашому районі відомі один-два туристичних об'єкти, однак, як ви змогли сьогодні пересвідчитися, можливостей у нас набагато більше! Ті ж гірські Лікіцари чи Вільшанки - просто ідеальні місця для розвитку зеленого туризму. Повірте, що як гості нашого краю, і навіть самі закарпатці будуть вражені тутешньою природою та автентикою. А про Полонину Руну й годі говорити. Таких краєвидів як тут, треба ще у всьому світі пошукати!", - каже Михайло Барник.
Олександр Попович
Ужгород-полонина Руна
Більше фото – у розділі «Фоторепортаж»
Частина ПЕРША
Частина ДРУГА