Тут знають всіх учнів по іменах

У дворі Ужгородської гімназії (школи) №13 чемно прилягли на асфальт кілька песиків. Одна собака – Мася – місцева сторожиха. Її чотири роки тому залишили господарі, відтоді шкільне подвір’я стало рідним домом, який Мася відповідально оберігає. «Вона і на перервах допомагає зібрати учнів», – посміхається директорка гімназії Маріанна Савко. – Якщо продзвенить дзвінок, а учні не поспішають, за першою командою «Мася, перерва!», собака біжить нагадувати дітям «Урок почався». Решта тварин теж мають свою місію: вони приходять разом зі своїми власниками і чемно чекають їх біля школи. Дирекція вже у дворі може визначити по песиках, які з учнів на уроках.

Істинно ромською школою в Ужгороді вважається гімназія №14, відкрита ще за часів Чехословаччини у 1926 році на території компактного поселення. Гімназія №13, хоч і не має таких давніх традицій, теж «ромська», бо більшість учнів тут – діти саме цієї етнічної спільноти, родини яких оселилися на прилеглих до школи вулицях. Раніше приміщення, де зараз розташована гімназія, належало парафіяльній школі при церкві. За радянських часів тут навчалися діти школи №7. Коли у 1975 році збудували нове приміщення для сьомої школи, заклади розмежували: окремо сьома і окремо тринадцята школи. Ромські діти перейшли  саме у №13. Проєктна потужність закладу, за словами директорки, – 320 учнів. Раніше, коли ще використовувалося друге приміщення, яке зараз в аварійному стані з 2014 року, дітей було й більше – до 350.

«Так склалося, що більшість учнів у нас – роми, бо вони проживають на вулицях Ужанська, Малоужанська, Донська, Прикордонна, Тельмана та нових вулицях мікрорайону. Ми зараховуємо дітей відповідно до закріпленої за нашим закладом території обслуговування, яка щороку визначається рішенням виконавчого комітету, – розповідає Маріанна Савко. Сьогодні у нас навчається 237 учнів, з них 34 дитини перебувають на екстернатній формі навчання – це ті, які зараз проживають за кордоном. Раніше таких було більше, але частина вже вибула». 

Близько 20 дітей, за словами директорки тимчасово виїхали до батьків, відповідні заяви подали самі батьки. Серед них і родина переселенців з Харкова з трьома дітьми, яка тимчасово повернулася в рідне місто. В Ужгороді у них не склалося з житлом, винаймали квартиру, але їм повідомили, що потрібно звільнити житло, тому поїхали. Якщо до березня не зможуть в Харкові облаштуватися, знову повернуться. Взагалі за роки великої війни ужгородська школа №13 зазнала чимало викликів від спонтанних міграцій. Спочатку з лютого по серпень 2022 р. школа слугувала прихистком для переселенців, тоді їх було найбільше – 15. Зараз у школі троє дітей родини переселенців з Харкова, окрім іншої, що у Харкові тимчасово. Одна учениця зі Слов’янська переїхала до Львова, інша – перейшла до школи в Рівному. 

«Після початку повномасштабного вторгнення багато ромських сімей виїхали. І досі відчувається постійна міграція, сім’ї переїжджають з країни в країну. Є ті, хто вже не повернеться. Є учні, які продовжують навчання за кордоном, у тому числі в училищах. Є сім’ї, які приїжджають на місяць-два, оформлюють документи та знову виїжджають. Ми дуже відчуваємо цю міграцію», – каже Маріанна Савка.

І ще один факт, що ускладнює роботу вчителів та адміністрації: п’ятий рік поспіль у перший клас приводять від двох до п’яти дітей з однієї сім’ї, але різного віку. Іноді це підлітки 14–15 років, які приходять у перший клас. «До того вони були за кордоном. Документів про навчання не привозять, тому ми не знаємо, чи відвідували школу. Ті, хто мають документи, надають їх, але більшість — ні, – розповідає директорка. – Минулого року ми планували відкрити один перший клас, прийняли заяви відповідно до строків. Але в серпні побачили, що дітей приводять ще й ще, тому звернулися до міської ради з проханням відкрити ще один клас – і відкрили. Жодна з цих дітей не відвідувала дошкільний заклад. Вони не адаптовані до режиму, не звикли до графіка, не розуміють організації навчального процесу. Багато хто не розуміє української мови, бо вона для них не є рідною. До війни батьки могли подати документи до школи, потім виїхали, а тепер повернулися».

Часто батьки не подають документи вчасно. Буває, що чекають, поки підросте молодша дитина, щоб разом віддати обох до школи. Раніше адміністрація школи керувалася інструкцією обліку дітей шкільного віку і контролювали процес: знали, в якій сім’ї коли дитина має йти до школи. Тепер цього обов’язку немає. 

Школа №13 є загальноосвітньою з українською мовою навчання. Ромську тут не вивчають. «Пробували свого часу факультативно, але ромська мова досі не кодифікована. Буквар, виданий ще у 1997 році Михайлом Козимиренком, ми переглядали, хотіли використовувати, роздати дітям, але він нам не підходить. Через діалект. Коли читаємо з учнями, вони половину слів не розуміють. Тому сенсу немає. Пробували також елементи історії, культури, побуту трохи, але згодом і це припинили. Зараз навчання ведеться виключно українською мовою. Усіма підручниками забезпечені, – пояснює Маріанна Савко. Функцію навчання ромських дітей рідної мови і традицій виконують ромські громадські організації. На літній період благодійний фонд «Благо» проводить підготовку дітей до школи, але цього недостатньо, кажуть педагоги. Режим має бути таким, як у школі — з 8:30, а не з 12:00, щоб діти звикли. «Ми створили групу продовженого дня, але не завжди можемо дітей зацікавити. Бувають складні сімейні ситуації: з однієї сім’ї п’ятеро дітей, мама переїхала до іншого мікрорайону з двома молодшими, трьох старших залишила бабусі. Діти іноді не знають, куди йти після школи: до мами чи до бабусі», – каже директорка. Взаємодія з батьками – ще одне випробування для шкільної адміністрації. –З батьками ми працюємо по-різному. Проводимо заходи не лише формально, а й поза межами закладу: на їхній території, у церквах, через медіаторів. Робота щоденна. У нас немає жодного вчителя чи адміністратора, який не знав би, де проживає кожна дитина. Ми можемо іноді забути прізвище, але ім’я – ніколи. До дітей звертаємося на ім’я. У нас не «Вербіч Адам», а Адам, Марія, Аарон.

У школі працює 20 учителів. Багато молодих виїхали за кордон, знайти нових складно. Зараз у співпраці з ЮНІСЕФ та громадською організацією «НІКА» у школі планують додаткові заняття для надолуження освітніх втрат. Є умова – залучення інших учителів. Але знайти педагогів, які працюватимуть з ромськими дітьми, дуже складно. Психолога та соціального педагога у школі шукають роками. Лише нещодавно вдалося віднайти психолога, який проводить корекційні заняття для дітей з особливими освітніми потребами в межах інклюзії.

Але є і такі, що працюють тут понад 10, 20 років. Серед них – Світлана Гулянич, заступниця директорки з навчально-виховної роботи. Попри труднощі, постійні переїзди чи виїзди учнів, тут радіють за успіхи кожного. Вже третій рік поспіль учні школи отримують призові місця у Всеукраїнському творчому конкурсі "Барви жовтня"(номінація «Художнє читання»). Раніше двоє хлопчиків, а цього року – перемогла дівчинка Єва, два другі місця та одне третє місце».

«Зараз ми також готуємося до конкурсу, сподіваємося на переможні місця. Колись до конкурсів, у нас у місті були різні поетичні марафони, до дня народження Тараса Шевченка чи Лесі Українки. Наші учні декламували вірші на площі Театральній разом з усіма учнями міста. Через те, що нашим складніше дається читання, то вирішили так конкурсом підняти престиж, – доповнює колегу Ірина Вайдич, заступниця директорки з позакласної роботи,  вчительки української мови та літератури. – Ми щороку пишемо і Всеукраїнський диктант національної єдності, але нашим учням написати грамотно твір набагато важче, ніж, наприклад, вивчити вірш. Тому у конкурсі художнього читання є результат, і ще й у хлопців, які, як правило, не хочуть щось таке вчити. Але ми їх зацікавлюємо: можемо виходити за межі навчального закладу, знімати у різних локаціях, заодно прогулятися, екскурсію провести». Щотижня у школі відбуваються заходи екологічного спрямування. Цим займаються  представники Інституту еколого-релігійних студій (IERS), учні ходять і в Ботанічний сад, беруть участь у майстер-класах, тощо, дітям подобається.

У школі хотіли б покращити матеріальну базу, але бракує коштів. І не тільки. Минулого року закупили ігровий комплекс вартістю і гумове покриття (40 м.кв) на суму понад 100000 грн. Планували встановити. Однак через мобілізацію бригади відмовилися виконувати роботи, тому завершити облаштування ми не змогли. Частину робіт пообіцяв допомогти виконати ЮНІСЕФ, але 100% гарантії нема. На цей рік у бюджеті міста, у фонді соціального розвитку, передбачено будівництво для школи спортивного майданчика зі штучним покриттям. Крім того, виготовили проєктно-кошторисну документацію на заміну даху. «Наприклад, будівництво спортивного майданчика коштує від 3,2–3,4 до 4 млн грн. Заміна даху – від 2 до 4 млн грн. Таких коштів ми не маємо. Ми також планували, за наявності фінансування з іншого джерела, створити ресурсну кімнату та нову бібліотеку, оскільки нинішня перебуває в аварійному стані. Медичний кабінет доведеться переносити, бо в теперішньому приміщенні немає проточної води. Якби знайшлися спонсори й була можливість повністю знести аварійну будівлю (зараз не використовується) та розпочати від укриття до зведення хоча б двох нових приміщень, ми могли б відкрити стаціонарне дошкільне відділення. Тоді діти із садочка переходили б у наш заклад», - каже директорка.

Цього року у школі планували запровадити кілька стипендій для дівчат, які вступлять до училища після 9 класу, щоб стимулювати продовжувати освіту. Але за 3 місяці до завершення навчального року вони вийшли заміж. Тепер дирекція просить їх хоча б раз на тиждень приходити, щоб завершити навчання й отримати документ про освіту. «До училища вони вже не підуть, бо чоловіки не дозволяють. Є випадок, коли чоловік спочатку дозволив дружині відвідувати школу, а потім заборонив, бо в класі навчаються хлопці. Ми ж не можемо розділяти класи за статтю, – пояснює певні особливості родинних традицій ромів директорка школи. – На жаль, простежується тенденція ранніх шлюбів, інколи з 14 років. Після підвищення соціальних виплат на дітей такі випадки почастішали. Це помітно не лише в Ужгороді, а й у районі. Серед наших випускниць є ті, хто має по дев’ять або більше дітей. Згодом ці матері приводять одразу кількох дітей до першого класу, і всі вони різного рівня підготовки. Частина дітей у 16–17 років іде працювати або їде на заробітки, бо потрібно утримувати сім’ю. Часто батьки залучають дітей до роботи. Я неодноразово говорила з батьками, що дитина не повинна рубати дрова — це обов’язок дорослого. Проте для них це норма: вони вважають, що діти мають працювати на сім’ю. Старші дівчата доглядають молодших братів і сестер, на навчання часу не дуже вистачає».

У школі можуть похвалитися й протилежним досвідом. Сюди повернулася працювати одна з їхніх ж випускниць: влаштувалася вчителькою молодших класів. 

Тим часом закінчується перерва, галас за вікном стихає, діти розходяться по класах. У сусідньому якраз проходить урок, який проводить Тетяна Рипкович, вчителька образотворчого мистецтва. Учні старанно малюють натюрморт та слухають поради педагога. Інтер’єр класу оформлений відповідно: роботи дітей, багато кольору та фантазії. Ще кілька десятків малюнків вчителі демонструють у коридорах школи. Творчість тут давно вийшла за межі класних кімнат. Зовнішні стіни шкільних приміщень розмальовували теж школярі з вчителькою. І перемоги у мистецьких конкурсах на рахунку школярів ужгородської школи №13. 

Ірина Бреза,

фото авторки

Ця публікація була підготовлена ​​в рамках проекту «Посилення стійкості медіа в Україні», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обов'язково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.