З Чернігівщини – на Закарпаття

Великі світлі коридори ще радянської будівлі, але з сучасним ремонтом. Дитячі малюнки на стінах, велике яскраве панно на скляному фрагменті, довідкова інформація про заняття гуртків. Це Великобичківський будинок культури, розташований у тихій вуличці селища.  Тут проходять місцеві свята та концерти, працюють гуртки – мистецькі та спортивні. Нас цього разу цікавить «Творча майстерня», якою керує Тетяна Павлова. Жінка зустрічає нас на вході та розповідає про те, як одного дня в її житті змінилося все і вона опинилася у закарпатському селищі на Рахівщині. 

Тетяна переїхала до Великого Бичкова з невеликого села на Чернігівщині на початку повномасштабного вторгнення, з того часу вона тут одна з тих, хто не тільки освоїлася в селищі, але й почала активно працювати, очолила Раду ВПО Великобичківської громади.

«У Бичків я приїхала 13 квітня 2022 року, з донькою, сама її виховую. Нас дуже гарно прийняли, поселили в садочку. На другий день одразу у нас було і ліжко, і допомога, ми дізналися про хаб, де видають одяг, отримали адресу ЦНАПу, куди можна звернутися за допомогою, –розповідає Тетяна у затишному, наповненому творчими роботами просторі. – Я знала, що їдемо на Закарпаття. У першу чергу я, як відповідальна мама, промоніторила, куди саме ми їдемо". 

Коли дізналася, що на географічній карті Великий Бичків настільки тісно межує з Румунією, зрозуміла, що можна їхати. Безпечно.

Працевлаштування хвилює найбільше і всіх

Найпершим, чим зайнялася Тетяна у громаді, – почала волонтерити у штабі видачі гуманітарного одягу, який був розміщений саме у будинку культури.  «Ми приходили, і просто з великих мішків, коробок діставали речі: сортували, відбирали, дитячі, чоловічі, жіночі, дорослі…І взагалі ходили, аби якось відволіктися і бути корисним, – пригадує Тетяна. – Через саму Великобичківську громаду пройшло дуже багато внутрішньопереміщених осіб. Частина з них виїхали за кордон, хтось повернувся додому, частина з них залишилася тут». Залишилася і Тетяна, спочатку з донькою жили у притулку, зараз жінка орендує будинок. У Великому Бичков це доступна опція, на відміну від Ужгорода, який входить у трійку міст України з найдорожчою нерухомістю.

Ще наприкінці літа 2025 у громаді проживало трохи більше, ніж 400 переселенців. Волонтери почали допомагати міжнародним місіям, зокрема «Людина в біді», «Проліска», «Червоний хрест», які активно працювали на території громади. У будинку культури облаштували ресурсну кімнату, а згодом навіть кінозал.

Тетяна, будівельниця за освітою, перекваліфікувалася, і, пройшовши навчання почала працювати з дітьми та керувати «Творчою майстернею». 

Працевлаштування – це одне з тих питань, яке найбільше турбує переселенців, і не тільки у Великому Бичкові. Річ у тім, що у громаду, яка знаходиться в гірській місцевості, прибули спеціалісти тих галузей, підприємств, яких тут просто не існує. 

"Але всі старались чимось зарадити. Є організації, які допомагають з пер кваліфікуванням, проходженням курсів, майстер-класів. Деякі працедавці, розуміють ситуацію і беруть людей без освіти на роботу. Мені, наприклад, допомогли пройти курси навчання», - каже Тетяна, яка до повномасштабного вторгнення працювала майстром з ремонтів. Теж своєрідне мистецтво, яке вимагає відповідальності, художнього смаку, творчості та майстерності.

Кінозал для громади

Саме про творчість майстерня, якою у Будинку культури керує жінка. «Це і відпочинок для дітей від школи, від повсякденного життя. Тут ми трошки відволікаємося з дітками, забуваємо про те, що відбувається ззовні. Малюємо, клеїмо, ліпимо, фарбуємо, майструємо. Граємо в ігри настільні. Дуже дітям подобається гратися в гру мого дитинства – Лото. Вони так радіють, змагаються, хто перший виставить ці бочечки. А також переглядаємо фільми. Завдяки співпраці з Червоним Хрестом маємо можливість дивитися з дітьми фільми, мультфільми», – Тетяна відкриває двері ще одного приміщення й ми потрапляємо в затишну простору кімнату з кольоровими шторами та подушками на диванах, тут тепло та якось геть по-домашньому, навпроти стіни прилаштовано проектор. Жінка розповідає, що діти приходять із задоволенням, адже в громаді немає кінотеатру і в найближчих селах також. «Сьогодні, до речі, буде показ фільму. Дітям дуже подобається. Вони відволікаються від школи, відкриваються, говорять, діляться своїми емоціями. Я ніколи не думала, що настільки може бути приємно співпрацювати з дітками», – каже Тетяна і пояснює, як і з чого облаштовувала цей міні кінозал.

До діалекту звикнути нелегко

Дітям набагато легше комунікувати і вживатися в громаді, ніж дорослим, додає творча керівниця. Але до всіх українців з інших регіонів України у закарпатському селищі ставляться з розумінням і підтримкою, адже ті втратили все, мусіли покинути власні будинки і знову обживатися в іншому місті, не маючи нічого. «Допомагає переселенцям управління соціального захисту Великобичківської громади, працівники завжди проконсультують, – додає Тетяна. – Суттєво зменшилася підтримка міжнародних благодійних організацій, а вона завжди потрібна: продуктовими наборами, теплим одягом, теплим взуттям особливо маломобільним, які не можуть самі себе забезпечити». 

До чого не може звикнути Тетяна – до діалекту. «Я завжди говорю, що ви не дивуйтеся, що я думаю, перекладаю. Бо наш говір Чернігівщини і говір Закарпаття зовсім різні. Але до цього можна звикнути, – сміється Тетяна і перелічує слова, які її дивували: торбонса, лойтра, рібізлі. – Зараз не згадаю всіх слів, але їх дійсно дуже багато. Якщо перепитати, люди пояснять, головне не соромиться. Наприклад, на «так» у Великому Бичкові кажуть: "йо". Так або не так, але йо!"

Тетяна ще розповідає трохи про інші гуртки, показує фотозони, які облаштовує. Каже, їй добре в Бичкові: 

«Подобається те, що я в Україні. Я знаю мову, знаю закони, знаю, куди звернутися за допомогою. Можу вільно пересуватися. Живу на своїй землі, хоч в іншому регіоні але на своїй землі, українській». 

Ірина Бреза,

фото: Аня Семенюк

Ця публікація була підготовлена ​​в рамках проекту «Посилення стійкості медіа в Україні», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обов'язково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.