Цукерки, театр і любов по-закарпатськи

8 березня 2022 року, селище Великий Бичків, хатина на околиці з ліжниками та засніженим подвір’ям. Ольга з сестрою трохи більше тижня живуть на Закарпатті. Сюди їм пощастило вибратися з охопленого вибухами Києва. Тиша та природа Рахівщини трохи заспокоюють, люди допомагають, все невідоме, але відчувається, що своє. 

Три з половиною роки потому: центр Хуста, простора сучасна студія. Тут діти займаються театральним мистецтвом, приїжджають навіть з іншого району. Ходять і дорослі. Місцеві та ті, хто як і Ольга знайшли за ці роки прихисток від війни на Закарпатті. Яскраві пуфи, веселі вазони на підвіконнику, за вікном – неймовірний гірський краєвид. На невеликому столику – дитячі малюнки, призи і відзнаки, серед них особливо дорога – 1 місце на всеукраїнському Фестивалі майстрів конферансу, 2017 рік. За півгодини Ольга Вакарова розпочне заняття театральної студії, за цей час ми маємо в розмові вмістити все її життя за останні 4 роки: від бомбардування Києва до бичківських цукерок та несподіваних поворотів долі.  

На поїзді писало: «Київ-Рахів»

Ольга 17 років жила в Києві, родом з Херсонської області, з маленького мальовничого села Першопокровка, наразі окупованого. Колись у Мелітополі закінчила училище культури, вже у Києві – Національну академію керівних кадрів культури і мистецтв. Понад 17 років жила у столиці, була ведучою фестивалів, концертів, корпоративів, весіль, режисеркою всеукраїнських заходів, співзасновницею і режисером-постановником Київського танцювального театру особистості “D-T.O.P.”

«Працювала ведучою дуже довгий час, вела все, що тільки можливо, – згадує досягнення столичного життя Ольга. – Коли почалася повномасштабна війна, ми з сестрою помучилися близько тижня. Ми жили на лівому березі Дніпра, я особисто бачила ракету, як вона пролітала над нашим домом, потім вдарила у Позняки. Тоді вже ми взяли валізи – рюкзаки з документами, навіть одягу не було – і поїхали». 

Дивом, згадує жінка, добралися до вокзалу, транспорт вже не ходив, ціни за таксі сягали 6,000 грн. Дійшли пішки. «На поїзді писало: «Київ-Рахів». Розуміли, що це Закарпаття, хоч в Рахові ніколи не були. Доїжджали хіба в Яремче, на Буковель. Подзвонили подрузі, вона каже: "Їдьте, супер, їдьте", – продовжує історію свого переселення Ольга. – До цього часу перед очима той весь хаос на вокзалі. Я у фільмах про Другу світову такого не бачила. Діти, тварини, плачуть, кричать. Всі хотіли вміститися, всі хотіли просто жити. Якось ми потрапили у поїзд, дуже довго їхали до Львова. Нам сказали вимкнути телефони. Було дуже темно, люди й на підлозі спали, і дітки маленькі, це була нереальна кількість людей. Вночі щось відбувалось, потім вже зрозуміла, що ми повертались, щоб не потрапити під обстріл. Поїзд покружляв, врешті ми доїхали до Львова, в результаті їхали два дні, всі в стресі, але добралися».

Як тоді закарпатці зустрічали евакуаційний потяг у Рахові, каже, буде пам’ятати до кінця життя. Волонтери стояли з табличками. Жінки підійшли до однієї з написом «Сніжана». Дівчина повела за собою, нагодувала, дала чаю. Частині приїжджих пропонували лишатися у місті, а частині їхати у Великий Бичків. «Це недалеко. Дуже гарне селище», – сказала Сніжана. Нам з сестрою було все одно, рідних ніде нема тут, і вона вирішила нашу долю: "Знаєте, їдьте в Бичків, вам там сподобається". Думаю, що вона була зв'язана з якимись вищими силами, бо дійсно нам там сподобалось. Доїхали ми туди вночі, у школу-інтернат, де приймали всіх переселенців», – каже Ольга. 

Жили дівчата в одній кімнатці ще з кількома жінками. Відразу почали допомагати по кухні і шукали окреме житло, бо ж працездатні. Два-три дні походили, попитали у людей. Навіть попри високі ціни, з орендою було складно. Люди селили родичів, друзів. 

«От ми йшли вулицею і побачили жіночку з велосипедом. Запитали її, хатину може хто здає, розказали про себе. Вона так перейнялася нашою долею, що подзвонила своїй однокласниці в Італію. Виявилося, з її оселі через два дні з’їжджають теж переселенці. Так ми з Валентиною Павлівною, яка нам дуже допомогла, дай Боже їй здоров'я, приїхали в ту хатинку. На краю села, в горах. Всередині яскраві ліжники, навколо мальовничо, ще сніг лежав. Скажу чесно, іноді я думаю, можливо, мене хтось знімає, нарешті моє акторство. Бо я не вірила, що це зі мною це все відбувається. По-перше, стан шоку, по-друге, такі нереальні сюжети, які сам не організуєш», – Ольга прокручує спогади, видається, що закарпатський прийом все ж залишиться найсильнішим позитивним спогадом за ці роки. 

«Біциглі – це для мене вже любов»

Заселилися жінки 8-го березня. Чудова Валентина Петрівна, як її називає Ольга, допомогла і з роботою. У сільському магазині на той час шукали продавчиню, попередня виїхала до Чехії. Сестра Ольги була зайнята віддалено в IT-компанії, сама ж вона, яка не дуже любила операції з грошима, пішла за прилавок. Підрахунки не стали проблемою, але місцевий діалект!

«Я почала продавати – і не розуміла покупців, закарпатську не чула раніше, а в кожному селі ще свої діалекти. Просила повторити. Пригадую казали щось про біциглі. То тепер я дуже розумна вже, вимовити чітко поки не виходить, але розумію стовідсотково. Можу перекладачкою бути із закарпатської. І біциглі (велосипед) – це для мене вже любов», – вимовляє із задоволенням місцеве словечко киянка з Херсонщини. 

Цукерки Ольга не дуже любить, але довелося всі перепробувати, щоб якісно розрекламувати. Для кращого збуту підключала весь свій театральний та режисерський хист. Попродавала все. Водночас Ольга почала шукати у Бичкові фінтес-клуб, треба було позбуватися стресу. Адже постійно залишалася на зв’язку з усіма родичами та частиною друзів з території, яка перебувала під окупацією (частина Запорізької та Херсонської областей). За рекомендацією записалася у місцевий зал до фітнестренерки Оксани. А невдовзі почала орендувати там вільні години у приміщенні для свого творчого гуртка. «Оксана і сама запропонувала, ще й рекламу зробила. Вже через 5 днів до мене прийшло 30 дітей. Це було більше, ніж у Києві, – сміється Ольга. –  Паралельно і цукерки продавала, і на спорт ходила, і вела свою творчу лабораторію. Згодом я вже орендувала невелику студію. З цукерками довелося завершити, не встигала. Двічі на тиждень їздила ще у Кобилецьку Поляну, село неподалік, теж проводила дітям акторську майстерність. Вписалася в ту нішу, яку мені хотілось,– творчу, почала допомагати з благодійними ярмарками». 

Він працював експедитором і був з прекрасного міста Хуст

Так Ольга прожила рік і 3 місяці. Сестра за той час повернулася у Київ. А у неї було відчуття, що ні, не хоче вона їхати. Як щось не піде, завжди може сісти у потяг до столиці Інтуїція, каже Ольга, її не підвела. Саме на цукерках вона зустріла «кохання свого життя». Не в європейських столицях, не на курортах, не в Києві, а в закарпатському Бичкові.

«Він працював експедитором, привозив товар і був з прекрасного міста Хуст. Це справді солодке кохання, з цукерками. Хоча, якщо чесно, не планувала нічого такого, тим паче, вийти заміж десь тут на Закарпатті. В моїй картинці світу точно цього не було. Я здивувалася сама, що закохалася, – усміхається Ольга – Я люблю грамотних людей, працюю зі словом, дикцією, вимовою. І він дуже грамотно писав у наших переписках. Говорив зі мною чисто українською, хоч я і не змушувала. Казав, що так хоче шліфувати українську. Коли забувався, переходив на діалект 😊. Так ми зустрічалися півроку, розписалися і я переїхала в Хуст. Зразу вирішила влитися в творчу сферу. Знайшла роботу на радіо, пропрацювала там чотири місяці. Теж свій якийсь гештальт закрила. Це було моє давнє бажання, але в Києві не вдалося через брак часу». 

Завдяки роботі на радіо Ольга познайомилась з людьми, які здавали чудове приміщення. Так з’явилася «Творча лабораторія», якою режисерка з Києва керує у Хусті вже два роки. Основні «клієнти» – діти, одна дівчинка їздить аж з Тячівського району. З виставою «Маленькі жінки» студія цієї зими виграла перше місце у своїй категорії на конкурсі у Львові. 

Крім групових Ольга проводить й індивідуальні заняття, працює з дикцією, вимовою. Проходила курси з психології, в тому числі й дитячої. Бо переконана: доки не зрозумієш, що діється в голові,  голос не з'явиться. «І не буде так таким потужним, таким м'язистим не буде. Війна впливає на всіх. Через дітей це проходить, батьків. У кожної другої дитини батько на війні чи інший родич, чи вже хтось помер. І вони це все переживають, розповідають. Для мене біль, коли крадуть дитинство. Мені б хотілось, щоб вони бігали вулицею, сміялися і не вила сирена, яка досі мене лякає. Я розумію, що тут безпечно, що ми сильні й в нас було щасливе дитинство. А от за дітей я переживаю», – фото радісних студійців позаду Ольги доповнюють її слова. Тим часом у двері хтось стукає. Це прийшла Настя, яка зразу жваво стрибає на яскраві пуфи. Дівчинка за хвилину вже розповідає скоромовки, демонструючи студійні досягнення. Каже. Хоче стати акторкою, а тут у «Творчій лабораторії» цьому вчать. 

Де б я не була, я творитиму

«Не знаю, що буде далі, але точно знаю одне: усі діти, які зараз приходять до мене або колись ходили — не випадкові у моєму житті. Вони мали тут з’явитися, і я мала з’явитися у їхньому. Саме завдяки цим дітям я отримала безцінний життєвий досвід. Вони неймовірні: прості, щирі. Мені дуже подобається дитяча прямолінійність і внутрішній запал. Вони захотіли — і роблять. Захотіли дуріти — їх уже не спиниш. Іноді нам, дорослим, теж варто дозволяти собі бути трохи дітьми: трішки шаленими, трохи розслабленими, навіть говорити неприємні речі, але так, щоб не образити», – каже Ольга.

Зараз основний фокус у студії Ольги  саме на дітях. Але до неї приходять і дорослі. Найстаршій учениці — 65 років, вона відвідує заняття з ораторського мистецтва. «І для мене це теж руйнує шаблони: для закарпатської жінки це справжній подвиг, – каже керівниця «Творчої лабораторії». Колись вона була впевнена, що точно не житиме в цій частині України. А тепер живе. І навіть чоловіка тут знайшла. 

«Мабуть, це й була перша причина, чому мене сюди привела війна», – жартує Ольга. – Я уважно спостерігала за своїми відчуттями. Коли переїхала до Бичкова, це була справжня трансформація. Хоч я і родом із зовсім маленького села, у кілька разів меншого, ніж Бичків (там десь до тисячі жителів), усе життя мене тягнуло до руху, знань, яскравих людей. У Києві в мене було все: студія, друзі, чітко вибудуване життя. Але саме в Бичкові зі мною сталися внутрішні зміни. Я почала глибше дивитися в себе, переосмислювати речі, над якими раніше навіть не задумувалася. Для душі мені тут добре. Але я розумію — це ще не остаточне місце, де я житиму. Одне знаю точно: де б я не була, я творитиму. Усе, що маю: знання, досвід, світло я хочу віддавати людям».

Вона не одна у своїх намірах, каже Ольга. Більшість з приїжджих, за її словами, неймовірні, працьовиті, світлі: «Багато хто відкрив тут свій бізнес, цікавий і корисний. Вони приносять новий подих, нову енергію. А місцеві дали нам нове життя. І та хатка з ліжниками, і баба Мотря напроти, яка приносила нам продукцію, щоб ми з голоду не померли (на її думку). Фітнес-тренерка Оксана стала кумою і найкращою подругою. Її «айно («так» по-закарпатськи) - це все". Це ж треба ще сказати з цим акцентом, знаєте, з оцією подачею. Мені здається, що це як енергія якоїсь італійської жінки, оце "Айно!", І ці всі люди, які з'явилися і допомагали, я буду їм вдячна за це. Є багато різних людей, але більше все одно добрих і щирих ". 

До студії починає заходити більше дітей. Жвавий Ваня – з Луганська, серйозний Женя,– хустський парубок, усміхнена Магдалина, ще кілька школярів. І Ольга поспішає у свою творити у свою театральну лабораторію.