Частинка Луганщини у Сваляві

Кадіївка - Старобільськ, Старобільськ - Свалява. Так коротко можна позначити географію 10-ти років життя Оксани Очкурової з часу початку війни. Колись ця привітна брюнетка розвивала українську культуру в Кадіївці (колишній Стаханов) на Луганщині. З 2014, коли місто перейшло під контроль угрупування «ЛНР», Оксана з родиною перебралася у Старобільськ. Налагодила життя, створила громадську організацію, почала діяти і…знову прийшли вороги. Старобільськ окупований. А Оксана та її організація цього разу опинилися у максимально віддаленій від фронту локації – закарпатській Сваляві. Вона й тут організувала роботу хабу, який перевезла із Старобільська. І не тільки постійно опікується переселенцями, але й привабила до свого осередку місцевих.

Оксана Очкурова керує громадською організацією “Центр спільного розвитку “Дієва громада”, їхній офіс-хаб розташований на одній з тихих вуличок Сваляви. Розпочинали тут роботу з гуманітарної допомоги жителям своєї Старобільської громади, які вимушено переселись на Закарпаття. Але цим не обмежилися: проводять численні акції, курси, тренінги, зустрічі, свята. Одним словом, підтримують усіляко своїх, але водночас захопили власною енергією й місцевих.

«У Старобільську ми мали хаб, але він був у нас не гуманітарний, а культурно-освітній. Починали з того, що допомагали людям, які залишались на окупованій території, проте мали намір виїхати. Хаб – це інструмент, за допомогою якого дуже добре можна і згуртовувати громаду, і втілювати різні проекти, і допомагати людям, – каже Оксана Очкурова, яка з колегами саме готується до акції до Дня захисту дітей. – Вже у Сваляві до нас в цій ініціативі долучилася Старобільська районна державна адміністрація, разом ми відкрили цей гуманітарний хаб, щоб допомагати людям із Луганської області. Ресурсу, щоб підтримати всіх переселенців, а їх приїжджало дуже багато, не було».  

Сама жінка потрапила у Сваляву через те, що їхала якнайдалі із Старобільська у дні повномасштабного вторгнення. «Наша діяльність була проукраїнською, у громаді займалися підтримкою, як переселенців, так і військових. Ми з ними дуже добре товаришували, і тому знали:  треба виїжджати максимально далеко від бойових дій,–  пригадує Оксана. –   Закарпаття обрали як найбільш безпечне, хоча тут ніколи не були. Виїжджала з двома дітьми, старший син – студент залишався на той час у Харкові. Спочатку їхали в Ужгород, але знайомі сказали, що тут нема де навіть квартиру зняти». 

Всі наші скарби, які ми збирали, залишились там

Знайомі запропонували родині перепочити у Сваляві, так вони залишилися на день-два, а потім і на довше. «Свалява мені нагадує чимось Старобільськ, теж районний центр. І по кількості населення, і по приватному сектору. Але люди сильно відрізняються у Закарпатській області. Тут більш відчутні родинні, релігійні традиції. Для закарпатців це дуже важливо, вони так шануються із покоління в покоління. Луганчани –  люди, які все ж відчули на собі вплив багатьох факторів. Це і зросійщення, яке пройшлося по Донбасу, Слобожанщині. Моє перше місто проживання – місто Стаханов, зараз це Кадіївка, шахтарське містечко. Старобільськ, куди я приїхала у 2014-му році з родиною, це вже Слобожанщина. Хоча українські традиції і мова українська там також зберігаються. Наприклад, в моєму рідному місті Стаханові (100 тис. населення) була лише одна школа, де навчання велося російською. Всі інші – українські. І коли мої діти вже підросли до шкільного віку, я обрала українську мову для навчання дітей як державну мову. Мова спілкування в побуті була російською. Це дійсно так». 

Різноманітність українців з різних регіонів, це не мінус, вважає луганчанка, яка вже частково стала закарпаткою. Так люди підсилюють один одного, додають нового. Щоправда ще треба тренуватися сприймати слівця закарпатського діалекту. Для кращого розуміння говірок обидвох областей у хабі навіть проводили батл мовних діалектів. Має Оксана рушник з традиційною вишивкою рідного регіону, який вдалося вивезти з Луганщини, передали дівчата із Старобільська. «Ми перший раз у 2014-му році втратили все, що у нас було. Потім втратили в 2022-му році. І зараз ті якісь крупиці, що залишаються, важливо зберігати.  Нашу ідентичність і приналежність до Луганщини, як до частини України, –  пояснює Оксана. –  Можливо щось зберігається ще в Стаханові, у бабусі. Але коли ми туди зможемо повернутися – невідомо. Тому і на День вишиванки, знаєте, така меланхолія буває: тут люди одягають речі кількох поколінь А всі наші скарби, які ми збирали, залишились там. Тому заново починаємо збирати.  Луганщина – це Україна, це не російські регіони».

У Кадіївці Оксана працювала в Палаці культури, каже, всі свята і репертуар під час них були українськими. Не відчувалося, що громада прагне Росії. «Такого не було. Я вже потім, знаєте, так міркувала, якісь політичні продавлювали цю тему: поряд з жовто-блакитними прапорами висіли ці червоні. Тоді це не звертали на це увагу. Вже потім, коли я передивлялась фотографії, бачила їх. До 2014-го року не звертали увагу, адже все українською начебто. А ці прапори мене тригернули». 

Тож переселившись у Старобільськ у 2014 Оксана з однодумцями взялася за активності. «Нам казали, що ми розбурхали місто. Здавалося, що люди не любили його. Жили, але не любили. І для нас було це так дивно. Ми пройнялися цим містом перш за все за те, що воно не прийняло руський мир, що відстояли себе. І ми змусили людей полюбити Старобільськ, переоцінити ставлення до нього. Почалися фестивалі, толоки, які взагалі стали мейнстрімом. Спочатку нас питали: хто ви, волонтери, нащо це вам? Якось так не дуже сприймали. А потім вже місто було поділене на локації. Кожна ініціативна група прибирала, змагалися, це стало вже модним, –  продовжує Оксана. –  Ядром нашої організації були переселенки. Ми – сім дівчат – створили громадську організацію. Потім доєдналися місцеві. За чим я сумувала, коли в 2022-му році, що люди роз'їхалися, хтось по Україні, хтось за межами і навряд чи буде повертатися вже. Ресурс людей дуже важко втрачати».  

Робити все, що ти можеш сьогодні і зараз

Наступне переселення ще більш активізувало Оксану та її колег, що буде далі –  не загадують. Діють тут і зараз, підтримують один одного, об’єднуються з місцевими. «Після 2015- 16-го років сумували за своїм рідним місцем, за своїм будинком А потім вирішили, що життя йде, воно ж нас не чекає. Тому треба жити сьогодні і зараз, бути потрібними сьогодні і зараз, робити все, що ти можеш сьогодні і зараз. А вже як буде майбутнє, тоді то будемо вирішувати, як буде там, – пояснює керівниця організації. –  У моєму рідному місті житло лишилося. У Старобільську - це під великим питанням, житло потрапило під націоналізацію. Моя мама, на жаль, не змогла пережити все це. Ми її вивезли, але вона у 2023-му році померла. Літнім людям дуже важко це все усвідомлювати і переживати». 

Перший рік «Дієва громада» працювала тільки із своїми луганськими переселенцями, потім підтяглися за допомогою інші. Врешті ті, хто потребував помочі, самі ставали ресурсом для інших. Хтось залишався проводити майстер-класи робить, викладати англійську, займатися соціальним напрямком.  До гуманітарного хабу у Сваляві їдуть з різних куточків Закарпаття, на різні заняття приходять не тільки місцеві, але й із сіл району. 

«З цього року вже багато місцевих. Знаєте, вони нас вже признали, бо цікаво, корисно і йдуть. Раніше, можливо, якісь побоювання були, – каже Оксана Очкурова. – Почалося, мабуть, з дитячих свят, які ми організовували. Потім підтяглися і дорослі на різні освітні заходи, англійська у нас є. З початку навчального року плануємо подовжити ці заняття, тому що користуються попитом. Проводили в рамках одного з проектів і арт-терапію. Закупили картини, ідея була в тому, що жінки малюють, між собою спілкуються, звучить приємна музика і це така годинка релаксу». 

Один з напрямків хабу – профорієнтаційний. Тут навчають, як підготувати резюме, де знайти роботу, як заснувати власний бізнес, відшукати ресурси тощо. Надають і соціальну, і психологічну допомогу, підшукають тимчасове житло. У Сваляві облаштовані місця тимчасового проживання, також за підтримки благодійної організації Caritas побудовано модульні будиночки, де живуть переселенці. Але здебільшого люди, за словами Оксани Очкурової, орендують житло, бо знаходять роботу та забезпечують себе самі. 

На питання, як вдається так триматися, незалежно від обставин, ще й згуртовувати інших, керівниця «Дієвої громади» відповідає: «Ті люди, які приїхали, вони шукають собі подібних. І ми з багатьма луганчанами спілкуємось, і дуже добре, що є у нас такі хаби. І для наших людей – це місце сили. Це можливість зібратися, щось згадати, про щось помріяти і, момент збереження, тому що ми між собою спілкуємось, підсилюємо один одного.

А ще продовжують ті культурницькі проекти, які почали ще в Старобільську, зокрема артрезиденції. Тоді на Луганщину приїжджали художники, створювали картини, яких сьогодні збереглися тільки фото. У 2022-му художників-східняків запросили вже на Закарпаття, провели аукціон нових картин, а гроші спрямували на військо. «Дасть Бог закінчиться війна, будемо відроджувати. Ми і зараз це робимо, але будемо на повну силу, тому що головне – це в душі зберегти свої своє коріння і свою приналежність», – додає Оксана Очкурова і біжить за тортом, за кілька хвилин розпочинається дитяче свято.

Зараз більшість моїх знайомих –  це ВПО

Серед тих, хто шукав допомогу для переселенців, а потім сам став ресурсом для організації та підтримки інших -- Юля Павлюк. У Сваляву жінка з родиною приїхала у квітні 2022-го з Мирнограда, що на Донеччині. «У Сваляву потрапили випадково, шукали безпечне місце, до того на Закарпатті ніколи не були, хоча подорожували багато. Спочатку зупинились в одному готелі, потім у притулку «Водограй», далі вже місцеві допомогли знайти тут житло. Майже безкоштовно, скажімо так. На фоні того, що в Ужгороді були шалені ціни. Приїхала із батьками та сином. Чоловік на той час ще залишався в Донецькій області. Він ветеран, зараз вже теж з нами», – пригадує  Юля і каже, що відразу підписалася на місцеві телеграм-канали, переглядала оголошення. Так побачила, що «Дієва громада» проводить різноманітні заходи. «Наприклад, мої батьки відвідували заняття з надання першої допомоги. Син ходив на дитячі заходи. Тут завжди було затишно, тихо, спокійно. Я брала участь в багатьох заходах. Я  вчителька за освітою, працюю понад 20 років, і завжди була в громадській діяльності. Потім побачила, що за проектами їм потрібен фахівець: педагог або соціальна працівниця. Подала резюме, це був 2023 рік, листопад. Тобто півтора роки я просто була відвідувачкою, а потім ми почали співпрацювати. Зараз я тут викладаю англійську», – пояснює жінка.

Син Юлі після приїзду пішов у 9-ий клас місцевої школи. Минулого року закінчив 11-ий і вступив у Горлівський інститут іноземних мов, зараз розташований у Дніпрі. Хлопець пройшов також на бюджет і в УжНУ, але обрав виш-переселенець через бажану спеціальність, якої у місцевому університету не було.

Юля каже, до Сваляви звикла. Власне вона з родиною вже є місцевими мешканцями. Купили тут житло, прописалися. «Так, нам довелось продати машину, яку ми тільки придбали перед повномасштабний вторгненням. Та добре, що вона була ціла. Є ж пріоритети: якщо немає житла, то нащо та машина? Отак складається. Хоча ніколи ми не планували виїжджати зі свого рідного міста. У нас все було розписано, повністю. Я взагалі вважала, що живу у маленькому містечку (у Мирнограді 55 тис. населення). Залишаємось, живемо тут. Зараз загадувати взагалі неможливо. Якщо й маєш десь житло, воно тебе не прив'язує, як виявилось. До війни ми і світом подорожували. От на Закарпатті не були. Не знаю, чого не доїхали. А тут отак вийшло». 

Олександра Воробйова – із Сваляви, приєдналася до організації після курсу PR-менеджменту і зв'язками з громадою. Навчання пропонували переселенцям, але з можливістю долучитися місцевим мешканцям. «Я пройшла цей курс, а потім побачила оголошення, що їм потрібен комунікаційний менеджер. Вирішила спробувати, хоча це зовсім не мій фах. Записалася на співбесіду, але на посаду не потрапила, бо якраз тоді запустився проект Центру підтримки розвитку сім'ї. Тож стала менеджером цього центру. Вже два з половиною роки  працюю тут, інколи на волонтерських засадах», – розповідає Олександра. Каже, що щиро співчуває тим, кому довелося кину все і їхати і невідомість. – Втратити свій дім, де ти роками жив, побут, комфорт. Раз – і ти не маєш нічого. Мене вражає мужність і сила людей, які приїхали. Незважаючи на всі ті складні обставини, багато хто може просто зламатися і не витримати. Зараз більшість моїх знайомих –  це ВПО. Вони стараються допомогти так само людям, які потребують цього і не лише ВПО, а й нашим місцевим. Тому я дуже рада, що я маю зараз таких знайомих, також намагаюся якось їх підтримати.  А пані Оксана, вона дуже добра. У нас були різні ситуації, незважаючи на то, в якій би ти скрутній ситуації не опинився, але завжди йде на  поміч тому, кому ця допомога потрібна». 

Дівчата завершують приготування до дитячого свята і спускаються у затишний дворик хабу. Там вже формуються команди для першої гри-квесту. Довкола - всі свої, і не важливо, яке місто вони вважають рідним.

Ірина Бреза для zaholovok.com.ua

Фото авторки

Читайте надихаючу історію про невелику закарпатську громаду: У Ставного є план. І не один. Як жити під час війни у селі і бачити перспективи

І ще про "Синевирське диво" під час війни