Був у пані Галини син, і був будинок

Галина Новікова-- з Кремінної, що на Луганщині. У неї там був будинок, за кілька місяців до повномасштабної війни родина його гарно відремонтувала. Будинку вже нема.

У пані Галини був син, який пішов на війну із Закарпаття, куди вони приїхали евакуаційним потягом разом з чоловіком. Сина вже нема, загинув, могила тепер на Закарпатті - у Поляні.

Пані Галина на Закарпатті раніше не була, але випадково сюди потрапила. Не знала, де виходити з евакуаційного потяга. Провідник сказав - в Ужгород, туди "всі блатні їдуть"

Пані Галина, щоб відновити душевну рівновагу та відволіктися від усіх негараздів відвідує заняття з арттерапії у хабі «Центру спільного розвитку «Дієва громада» для переселенців у Сваляві. У цьому закарпатському містечку вона живе у гуртожитку разом з чоловіком. Двоє пенсіонерів радіють, що є дах над головою. Але потрапили сюди вони не зразу.

 «Приїхали ми на Закарпаття з чоловіком і сином ще 26 березня 2022-го року. 23 березня нам у двір прилетів снаряд, ми у часному секторі жили, будинок наш зруйнувало. Не повністю, але частково. Треба було їхати. У березні ще холодно було. Проводили евакуацію, нас до Слов'янська вивезли автобусами. А звідти ми – сюди. У нас родичів нема нікого таких, сестра моя рідна, вона залишилася на окупованій території. Інші родичі в Росії. Нас привезли в Ужгород, ми спочатку жили там. А тоді у серпні треба ж було робити ремонт в школах, і нас перевезли в Поляну, в санаторій, на рік».

Із санаторію родині довелося з’їхати, бо там запровадили оплату 17 тис.грн за місяць. Таких грошей у пенсіонерів не було, то ж їх влаштували у гуртожиток.  Ще після приїзду на Закарпаття 38-річного сина жінки мобілізували, через півроку він загинув. Поховали у селі Поляна. Тож, коли постало питання переселення із санаторію, військкомат допоміг облаштуватися літньому подружжю у гуртожитку місцевого ліцею, повністю переобладнаного під потреби приїжджих.

«Оце ми тут так опинилися, а так ми не знаємо, де б ми були. На Луганщину не зможемо поїхати того, там окуповано до сих пір. Наша військова адміністрація – у Рівному сказала, що підшукає помешкання. Нам запропонували Синевир, але ми пояснили, що у Поляні син похований. То нам місце тут і знайшли. Спочатку у ліцеї жили, потім, коли відремонтували гуртожиток, переселилися. Тут багато і наших земляків, луганчан, переселенці з інших областей».

Пані Галина акуратно і швидко наносить пензликом фарбу на картину «за номерами». У хабі кажуть, що жінка малює їх найбільше та найшвидше. «Я працювала в поліграфії все своє життя, спочатку набірницею, тому і зір такий, бачите. Потім верстала газету місцеву. А тоді у нас звільнилося місце інженера-технолога, я закінчила курси і була технологом напевно років шість, чи може й сім, я не пам'ятаю. А тоді попали ми під скорочення і все, була я ще рік на біржі, а потім працювала на півставки на пошті сортувальницею. Так і до пенсії добула, - розповідає жінка.

 Як я сюди на художнє потрапила? Ми тут получали гуманітарку, а тоді ж читаємо, ага- курси будуть. Я тут і до психолога ходила, важко все це було усвідомити. Воно і зараз, звичайно, важко, не полегшало. Взнала, що можна картини малювати.  Думала ще: чи ходить чи не ходить. Але воно нічого так, заспокоює нерви, добре. Ти відволікаєшся, шукаєш потрібні номерочки, і в тебе все з голови уходе. Мені навіть краще тут, чим я до психолога ходила. Мені все забувається, але як вийду на 5 хв, все мене «накатує».  Ні пігулки, як то кажуть, ні умовляння, не беруть, а от художества помагають. Я й дома малюю». 

І  час за таким заняттям швидше пролітає, каже жінка. З чоловіком ходять і на ярмарки, і на концерти, були кінопокази для переселенців, то і там були. За ці два з половиною роки набули нових знайомих і в Ужгороді, і у Сваляві, в Поляні. Місцеві ставляться добре, пригадує, щоправда одного чоловіка напідпитку, нападав зі словами: «Що ви сюди приїхали, війну привезли, наших забирають, а в поховалися!». То пояснила: «Шановний, наш син загинув, а ми, кажу, тут і тепер на пенсії (вже по 70 років), осталися без нічого, так як ви так можете! Вже 22 чоловіків з нашого міста (Кремінної) загинуло хлопців, і всі по різних городах. Хто як поселився там і поховали: у Дніпрі, в Києві, в Житомирі, в Рівному», - тремтить голос у пані Галини.

Навіть виплат за загибель 38-річного сина на війні (у Запорізькій області два роки тому) батьки не отримали. «Написали мені, що він нарушив техніку безпеки чи з необережності, щось таке. Ми спілкуємося з мамами, то теж таке є, навіть в кого троє діток, не виплатили. Хай їм будуть гроші, як то кажуть жили бідно – проживемо.  Це нерви все, це дуже важко. Адвоката нам тут давали з Мукачева, комісія якась була. І ото нам тільки виплатили зарплату сина через півтора роки, яку він не получив до тих днів, поки був живий. Нічого є такі ж таблетки, виписує нам невропатолог, приймаємо і вранці, і вдень. І сюди на малювання йду, щоб заспокоїтися.  

Ми ж сюди коли приїхали, син на другий же день став на облік. Він не ховався, не ухилявся. Він не байдикував, помагав, наша була надія і опора і ми думали, що це все буде ж так, і для нього ж тільки все ж і робили. Ремонт зробили у жовтні, утеплили дім, поставили вікна, двері. Все, думаю, буде, молоді будуть жити.  Так все у нас було, дім був здоровий, а тепер нічого немає».

Чи маєте надію, що коли-небудь повернетесь, питаємо у пані Галини? «Надія в нас ця є, але як новини послухаєш так ото, хто його знає, як воно буде.  Хочеться додому, там все рідне, друзі, знайомі, хоча вже багатьох нема. Як наших кумів: пролетів снаряд і всіх убив в дворі.  

Нам тут дуже подобається, тільки якби цей клімат іще був трохи сухіший. У нас одна кімната, умивальник, туалет. На кухні можна все приготувати. Але я кожен день думаю про наш дім, про те, що ми собі планували", - каже пані Галина і сумно зітхає.