У Ставного є план. І не один

Щоб потрапити до Ставного – невеликого мальовничого гірського села неподалік Ужоцького перевалу, треба пройти блокпост за кілька кілометрів до центру громади. Прикордонники занотують ваші дані, оглянуть багажник авто, і можна їхати далі насолоджуватися краєвидами. Такі перевірки цілком зрозумілі: за кілька кілометрів кордон зі Словаччиною та Польщею, на території громади – Ужанський нацпарк, територія упритул з Львівщиною, залізниця, війна. 200 чоловіків зі Ставненської громади з населенням майже 7 тисяч пішло на війну. Дванадцять, на жаль, загинуло, одинадцять зникли безвісти, четверо в полоні, ще одного обміняли. 

Про це розповідає Іван Мандрик, голова громади, зустрічаючи у невеликому приміщенні сільради, яке я перед цим проїхала. Знаходжу будівлю після чіткого орієнтира – сільрада розташована біля «будинку з левами», де живе місцевий підприємець. Часом два будинки  плутають, жартує голова громади. І далі розповідає, як 12 сіл, що входять до складу Ставненської громади, справляються з викликами повномасштабної війни та вже готуються до труднощів поствоєнного періоду.

«Я зустрів повномасштабне вторгнення в потязі «Київ-Ужгород». У той день прилетів з Дубая, відвідував разом з іншими головами українських громад конференцію щодо втілення цифрової трансформації у початкових навчальних закладах. Був у групі й мер Куп'янська, який на другий день зрадив Україну, – пригадує Іван Мандрик. – На заході ми знайомилися із сучасними підходами цифровізації навчального процесу: електронні щоденники, відеокамери тощо. Щоб у батьків не виникало претензій до вчителів і навпаки. Дуже гарна ідея, але недешева. Якби ми мали потужний бюджет, я б всі школи цифровізував. Багато громад, які є самодостатніми, вже втілили це. Але щоб утримувати це все, потрібно 400-500 тис.грн. на чотири класи однієї школи. Плюс спеціальний щоденний супровід на перший рік». 

У перші дні війни люди йшли пішки десятки кілометрів

Цифровізацію з війною довелося відкласти, але за створення умов для якісного навчання у сільських школах, за словами голови, взялися до повномасштабного вторгнення. На сьогодні практично у всіх десяти навчальних закладах громади за три роки поміняли котли, економія витрат – 30%. «Тобто один новий котел за 200,000 грн. окупувався за один сезон», – пояснює голова громади. – У нас є досить широка мережа шкільних автобусів, за два роки ми два нові отримали, бо віддали при повномасштабному вторгненню три свої. І не зупиняли очне навчання за цей час, закупили генератори по школах, коли були дуже важкі блекаути. На початку було дуже тяжко, але тепер в нас в кожній школі тепло, навіть коли мінус у квітні. Пішли, наклали вогню і все працює. Бо найгірше, коли діти учаться онлайн, через комп'ютер все це не передаси. Я батько двох дітей, сам знаю. Частина дистанційного у нас була хіба під час карантину тиждень-два». 

Перші дні великої війни у громаді Іван Мандрик пригадує в деталях. Село неподалік КПП на українсько-словацькому кордоні: 

«Це був великий наплив людей, у нас недалеко кордон, перехід «Убля». Також 10-кілометрові черги були на межі Львівської і Закарпатської області. Люди, доїхавши до перевалу на попутках, далі йшли пішки. Я навіть сам підбирав людей, молода пара із Бучі, йшла пішки з перевалу, вони думали, що Великий Березний - це близенько. Я кажу: "Так ви не дійдете, ані за цілу ніч. Ходіть до мене, переночуєте, помиєтеся, поїсте, а я вас зранку відвезу". Так я їх і відвіз».

У перші дні ми зібрали нараду, визначили обов'язки кожного, і щодня відряджали один автобус від громади в Ужгород, де набирали мінімум 25-30 осіб приїжджих. Важко було тим родинам, які їхали разом із домашніми тваринами, бо їх розселяли у наших садочках, школах, де не було відповідних умов. На початку ми збирали хоча б матраци. Дуже багато волонтерські організації нам помагали із продуктами харчування, засобами гігієни. Потрохи ми облаштовували душі у садочках. Тепер вже там люди не живуть, але це пригодилося і нашим діткам". 

У громаді на початку оселилося близько 150 переселенців. Що чекати найближчим часом, тут не уявляли. То ж навіть почали садити картоплю (близько тонни) на трьох локаціях, щоб було що їсти. «Але потім, слава Богу, пройшло тих півроку, наші хлопці відвоювали Київ, схід України, вже Херсон посунули за рік. Тому люди повернулися, але є такі сім'ї, які залишилися у нас назавжди. Їм тут сподобалося і хтось знайшов роботу. Навіть близько 20 будинків вже купили, практично у кожному з 12-ти сіл є такі. Навіть на моїй вулиці  жінка купила будинок, напевно за ті кошти, що отримала за сина, який загинув. Люди стараються, роботу шукають. Частина живе у територіальному центрі (село Жорнава). Навіть вже діти народилися, це багатодітна сім'я, батько військовослужбовець, не демобілізувався навіть при тому, що має підстави», – продовжує Іван Мандрик.

У Жорнаві краще, ніж вдома

Тимчасовий прихисток у Жорнаві слугує домом для 25 переселенців. Окремі кімнати, спільна кухня, тут все облаштували для зручностей людей, яким поки нікуди повертатися. Тиша і спокій, гірське повітря, домашні коти і розмірене сільське життя. Ледь не санаторій. Частина мешканців тут вже кілька років. Серед них – 74-річний Олексій Єрещенко з харківської Салтівки. Коли почалася війна, чоловік ще місяць сидів під обстрілами один у своїй квартирі на 8-му поверсі на Салтівці. Жив один, вже тривалий час пересувається на інвалідному візку, через цукровий діабет в Олексія ампутовані обидві ноги. 

«24 лютого о 4-й ранку зателефонував син і каже: "Ну от і почалося — війна". Вони почали бити "Іскандерами" по околицях — було чутно вісім чи дев’ять вибухів. Місцеві думали, що бомбитимуть тільки заводи, а житловий масив не зачеплять. Але вже на наступний день почали бомбити Північну Салтівку, і все понеслося. Всі бігли в укриття, а я не мав можливості, бо ліфти відключили. Просидів рівно місяць. За той час уже навчився розрізняти, що й як — з чого стріляють, танки було чути вже на окружній. Зрозумів, що треба виїжджати, якщо хочу залишитися живим, –  ділиться спогадами Олексій. –  Вдалося викликати таксі, син посадив мене — я хотів їхати спочатку до Львова, але потяга не було. Стояв евакуаційний «Харків –Ужгород», перевозили безкоштовно. Син посадив мене у вагон, попрощався, і поїхав додому. Це було 27 березня 2022 року. Тоді Харків уже був оточений російськими військами по окружній».

Олексій багато років пропрацював в енергетичній сфері, мав колег по Україні, то ж запропонували кімнату у Львові або у колишній диспетчерській у Мукачеві, де зрештою він прожив два тижні.  А потім колишній колега, начальник диспетчерської служби, який співпрацював із волонтерами в Празі, організував переїзд Олексія закордон. Там його зустріли волонтери, допомогли з реєстрацією, візою. У Празі чоловік прожив весь травень і червень. А потім людей зі столиці почали переселяти, Прага була переповнена. Олексій потрапив на південь Моравії, біля Брно — у будинок для літніх людей. 

«Жив із Юрою, львів’янином, у якого був інсульт — частковий параліч, але пересувався. Там ми прожили рік до червня 2023-го. У мене почалися проблеми — треба було нові протези. У Чехії все це складно: бракує лікарів, великі черги, дороге лікування, - пригадує Олексій. -  Я вирішив повернутися в Харків. 

Там звернувся в Український інститут протезування. Він був трохи зруйнований, фахівці виїхали. Але Саша, фахівець, залишився в Харкові. Мені видали все: вісім протезів, зокрема два — для купання. Я казав: "Може, не треба", а лікарка наполягла: "Робіть, бо завтра можуть скасувати програму". Все видали безкоштовно. Я підрахував — це десь на 180 000 грн».

Через тривалу відсутність (понад 2 тижні) у Чехії, Олексій втратив пільгу на безкоштовне соціальне житло. Трохи побув у Харкові, А  як почали знову обстрілювати — зібрав речі та поїхав потягом до Ужгорода. «В Ужгороді мені пощастило — зустріли добрі люди. Анжела Бабкіна із Євгеном, з якими познайомився у волонтерському центрі допомогли з поселенням і відвезли власною машиною. На вокзалі в Ужгороді дуже сподобалося — начальник і черговий дуже чуйні. Побачили, що інвалід — одразу організували вантажників, ліфти, допомогли занести речі». 

Тут, у цьому місці, добре, каже Олексій, люди доброзичливі, але деякі робили зауваження щодо російської. «Мені вже самому неприємно, намагаюся говорити українською, хоча повільно, добираю слова. Та розумію і можу», – додає він і каже, що планує дожити до 100 років попри цукровий діабет. Олексій, до речі, народився на Сахаліні, туди переїхали з Кубані його батьки на заробітки. 

Робота у гірському селі є, і власну справу відкрити допоможуть

Природа, можливість оселитися у громаді – не єдині переваги у час війни для тих, хто шукає, де захистити себе від фізичної небезпеки. Тут пропонують і роботу, хоча здавалося б, село гірське, промисловості немає, а 80% території – національний парк. 

«Та роботу у нас лиш лінивий не знайде. Тепер взагалі її багато. Є і пекарня, і деревообробна промисловість, релоковане підприємство, де виготовляють палички, щоб каву помішувати. І залізниця має вакансії. Ми також із службою зайнятості організовуємо зустрічі. Хто не хоче працювати, то тому хоч би і десять робіт. Але ще і мобілізація, то досить важко то йде. 

У нашій маленькій громаді (зараз 6800 населення) 200 мобілізованих. Одного полоненого з Верховини Бистрої поміняли. Він залишився вже тут прикордонником. Колись тут народився, потім з жінкою жив в Маріуполі, де й потрапив у полон. Є хлопець, який, на жаль, з перших днів у полоні, морський піхотинець. А з минулого року ще двоє чоловіків: тесть і батько з інтервалом тиждень потрапили у полон. 

У нас багато військових, бо на нашій території маємо дві прикордонні застави, де споконвіку люди служили і до повномасштабного вторгнення, плюс поліція тощо. У нас більшість гори і всі підприємства хочуть великі цехи, і великі площі. В нас між горами це і встановити не можна. Також маємо певні обмеження, тому що наша громада на 80% є територією Ужанського національного парку. І частка Нацпарку буде збільшуватися», –  пояснює голова та додає про потенційні напрямки: туризм, створення екоферм, розвиток сільського господарства. Каже, сам любить фізичну роботу більше, ніж паперову. До того, як очолити громаду, їздив на заробітки. Брав літню відпустку на 45 днів на основній роботі заробляв за цей час по три заробітні платні начальника залізничної станції. 

 «Ми готові йти з на зустріч з усіма, хто б хотів тут щось розводити. Маємо дуже багато вільних земель, які заростають чагарниками. Люди чим далі, тим переходять до стандарту: зайшов в супермаркет, купив і пішов, розумієте? –  скаржиться він. –  Вже господарством займаються може максимум 20%. Коли я був дитиною, на моїй вулиці було 35 корів. А тепер п'ять. Хтось виїхав, хтось знайшов собі гідну заробітну плату. Адже господарство - це все фізична робота». Якби кожна людина працювала, як традиційно це роблять на заробітках каже голова громади, заробляли б стільки з як закордоном. Робота знайдеться для всіх, запевняє голова, і справу власну допоможуть відкрити, тільки були люди й поверталися у село. Наразі демографічна ситуація, крім того, що чимало захисників на війні, не тішить. За чотири роки тут померло 500 осіб, тільки близько сотні народилося. 

Коли громада об’єднала сім дотаційних сільських рад, заборгованість по зарплаті складала понад 1 млн. 600 тис.грн. Кошти знайшли за рахунок двох сільрад і почали активно працювати з грантами. Майже кожен відділ залучений до міжнародних та всеукраїнських проектів. Організації «Людина в біді», «Неємія», благодійний фонд Stabilization Support Services, ЮНІСЕФ, агентство ООН Україні у справах біженців, «Людина в біді», «Посмішка» допомагали Ставненській громаді. Таким чином відремонтували два укриття у Ставненській і Волосянській школах: проведено світло, тепло, вентиляція, ігрова частина для дітей. Під час повітряних тривог є інтернет. За допомогою ЮНІСЕФ громада виграла потужний грант на капітальний ремонт садочка, об’єкт практично вже на стадії завершення. «Це був 18-мільйонний проект двоповерховий садок, повністю дах, вікна, двері. 80% ми вже зробили, решта знайдемо десь кошти. Відкрили  громадський центр за підтримки УВКБ ООН, дали так само своє співфінансування.  Наразі маємо чотири мікрогранти від  Франкфуртського зоологічного товариства. Це, зокрема, облаштування оглядового майданчика в селі Ужок, туристичної стежки до найстаріших дубів України. Завдяки Франкфуртському зоологічному товариству ми купили 50 різнокольорових контейнерів, встановили у школах, де проводиться робота щодо сортування сміття тощо. Тепер у нас є спільний проект із Краєм Височина. Це поточний ремонт даху, встановлення пандусу, заміна вікон Верховино-Бистрянської школи, – розповідає Іван Мандрик.

Ще б соціальне таксі

Минулого року соціальні працівниці отримали особистий транспорт…триколісні велосипеди з місткими кошиками, куди можна покласти необхідні речі та продукти, і педалювати по рівній головній дорозі до підопічних. Адже обслуговувати треба кілька сіл. «У нас зараз, слава Богу, зроблені дороги, більш-менш нормальні. І наші соціальні працівники, які отримали ці велосипеди, дуже задоволені. Бо можуть не три-чотири рази їздити в магазин, а за один раз загрузили продукти харчування, які у центрі села скуповують і везуть в різні кінці села», – коментує Людмила Ганькулич, начальниця відділу соціального забезпечення. Сьогодні – один з активних прийомних днів соціального відділу, то ж вже з 9.00 тут люди із зверненнями про допомогу від малозабезпечених сімей, допомогу при народження, пільги, субсидії, допомогу багатодітним. «У нас у громаді 101 багатодітна, де загалом 396 дітей. Переважно по троє. Але є 5-6. Зараз тенденція пішла, у кого було двоє дітей, народжують третю. Війна то забирає, то додає. На жаль, вони тут народжують, реєструють дітей, але виїжджають за кордон. Є навпаки такі, де чоловік родини закордоном, народжується третя дитина і батько повертається додому». 

Соціальні працівники Центру надання соціальних послуг громади обслуговують людей похилого віку, привозять їм продукти харчування, прибирають, допомагають по хазяйству. «У нас створений соціальний паспорт громади, де ми зробили оцінку потреб цілої громади. Є дуже багато сімей, які перебувають у складних життєвих обставинах. Відкритий центр життєстійкості, приїжджає з Ужгорода психолог. У нас в Закарпатті взагалі соціальна сфера розвивається і старається бути найкращою, – хвалить свій напрямок роботи Людмила Ганькулич і додає. –  У громаді діє програма для військових: одноразову матеріальну допомогу – 10 000 грн  раз у році отримують сім'ї загиблих, зниклих безвісті, полонених. Від  15,000 грн можуть отримати особи з інвалідністю внаслідок війни. Військовослужбовці, які перебувають у зоні бойових дій, коли приїздять у відпустку, можуть звернутися до нас і отримати 10,000 грн на машину дров. Або їхні сім’ї. Це все з бюджету громади. Ми прийняли рішення в колективі і сесія депутати депутатський корпус нас підтримали. На жаль, не можемо знайти в колектив психолога, бо немає в нас в громаді, тому приїжджає з Ужгорода». 

Минулого року громаду відібрали у проект «Жінки. Мир. Безпека». Завдяки цьому зробили аудит безпеки громади, визначили локацію, куди люди ходять по бездоріжжю без освітлення на залізничну зупинку «Ужок». Подали заявку на фінансування. 

Керівниця соціального напрямку ще має одну мету-бажання: 

« Я би дуже хотіла, щоби в нас відкрилося  своє стаціонарне відділення для людей похилого віку. Бо ми направляємо своїх у Костринську громаду (село Люта), у будинок для похилого віку, там мало місць для всіх, хто потребують таких послуг. Також дуже добре, якби в громаді було соціальне таксі. Діти повиїжджали, батьки залишилися самі. По дому ще можуть поратися. А якщо їм треба десь в лікарню чи в Пенсійний фонд у Березний, то що?»

От коли закінчиться війна...

А що з туристами в цей непростий час, багато громада мабуть не заробить, питаємо голову. «Невелика частина туристів є. Намагаємося якось так скажемо «просвердлити» той перехід «Лубня-Волосате». Тема вічна, але ми зробили за ці три роки більше, ніж інша (польська) сторона за три роки. У нас є детальний план, який пройшов громадське обговорення, на паперах все готове, тільки воля держави і ми його відкриваємо. Навіть зарядні станції для електромобілів або електросамокатів у нас для цього є. Чекаємо. І дуже багато проектів у нас є розроблених наперед. Маємо проектно-кошторисну документацію десь на чотири-п'ять об'єктів з різних сфер. Наприклад, у селі Жорнава, -- на капітальний ремонт притулку для літніх людей, яких хочемо забрати з Лютої. Це база територіального центру. Там є вільні приміщення, які потребують капітального ремонту. Ми облаштовували центр для ВПО, підсипали дорогу, зробили вікна, мінімальний косметичний ремонт, аби було тепло, - перераховує Іван Мандрик. – Завершили будівництво Центру безпеки. Пожежно-рятувальна на відстані від нашої громади щонайменше за 40 км є. Коштів утримувати цілий парк ми не маємо, але сформували добровільну пожежну дружину, під яку ми зробили два гаражі, кімнати відпочинку. І тепер маємо вакансію на поліцейського громади. Центр безпеки – це не лише це гасіння пожеж. Це і забезпечення людей великою драбиною, комусь води підвезти, комусь викачати колодязь, почистити, така різнопланова функція цього центру безпеки. Завдяки депутатам облради, нардепам ми отримали пожежну машину».  

От закінчиться війна, про що всі мріють, як буде жити громада, що робитиме голова? 

«Заведу собі на напевно, якось фермерське господарство. І буду сам працювати на себе, бо живемо в такому екологічному краї! Я сам взагалі  інженер за освітою, працював на залізниці більше 11 років, пройшов від простого монтера до начальника станції «Волосянка-Щербин», –  на мить уявляє мирне життя Іван Мандрик і додає. 

–  Найбільша робота буде з адаптацією наших захисників, які повернуться. Неодноразово від громади їздимо допомагати на схід, будувати фортифікаційні бліндажі, робимо все, що скажуть. Але бути там раз у два місяці, по два тижні й бути постійно під вибухами – різні речі. Коли ми вперше поїхали (група 60 осіб)  і вперше почули ці прильоти, хлопці переставали говорити. Дехто готовий був все робити, лиш аби не брали на поле. У кожного по-різному. А коли повернеться майже 200 людей. Чи готова буде громада? Тому роботи дуже багато. Плюс ті, котрі з травмами, ампутаціями».  

Що ви не очікували на посаді голови громади, коли йшли на цю неспокійну роботу, питаю на завершення розмови. Іван Мандрик поспішає на наступну зустріч. З тортом і квітами йде вітати маму військовослужбовця, така у громаді склалася традиція. 

«Не очікував, що прийде коронавірус. Я за два тижні до того приїхав з Чехії простим робочим, який не хотів працювати закордоном, хотів на своїй землі та щось змінювати. У принципі, що змінилося за ті три роки, я задоволений», – додає Іван Мандрик і ми робимо фото на згадку.

Ірина Бреза для zaholovok.com.ua

Фото авторки

Читайте також Як правильно зробити бізнес на вівцях, а репутацію - на ефективному керівництві  "Синевирське диво" під час війни