Думали, що це якась афера або секта

У Нижньому Селищі на Хустщині вже понад рік працює проєкт, у якому переселенцям безкоштовно дають будинок, до речі, повністю відремонтований, роботу у громаді й ще психологічно підтримують. Щось тут не те, подумаєте ви. Так само вважав і один із героїв нашої історії, коли збирався за сотні кілометрів із прифронтового села у безпечне Нижнє Селище. Разом із родиною та худобою. Інша героїня взагалі не думала, їхала з дітьми якнайдалі від війни. У кожного склалася своя історія, гідна того, щоб її почула ширша аудиторія.

Його ініціатори називають цей проєкт моделлю інтеграції, вигідною усім: і новоприбулим, і громаді. Таким чином, село не стільки заповнить втрати від зменшення населення за останні роки, як вкладе у свій розвиток. Зробить це з користю та довготривалою перспективою. Інна Пригара з громадської організації «Закарпатська асоціація місцевого розвитку» розповідає, що з перших днів повномасштабної війни у селі відкрили прихисток, він приймає людей і досі. Проте з часом ініціативна група зрозуміла: людям потрібні не лише ліжко й дах, а перспектива залишитися.

«Ми почали звертатися до різноманітних фондів з ідеєю інтеграції внутрішньопереміщених осіб, але саме інтеграції, а не створення окремого гетто», — розповідає Інна Пригара. Головною метою було не формувати окремі поселення для ВПО, а включати людей у вже існуючу громаду, де їхніми сусідами будуть місцеві мешканці.

Проєкт підтримала благодійна організація Medico International, БФ «Комітет медичної допомоги Закарпаття», спільнота Pro Longo maï. За рахунок виділених коштів у Нижньому Селищі придбали 12 будинків і квартир. Їх передають родинам ВПО у безкоштовне користування. Перед тим ремонтують та облаштовують для комфортного життя родини. Умови участі, крім відповідального утримання житла, передбачають соціальну та економічну включеність: роботу в громаді, навчання дітей у місцевих закладах, підтримання житла. Родини не лише живуть у домівках, а й залучаються до розвитку громади.

 «У нас передбачено, що 50% дорослих членів родини мають працювати у громаді», — каже Інна Пригара.

Безкоштовне проживання і внески у спільну касу

Третій компонент проєкту — соціально-психологічна підтримка. «З нами працює психологиня, яка приїжджає щотижня з Ужгорода. Вона працює не стільки як психолог, як фахівець із інтеграції», — каже Інна Пригара. Її завдання — допомагати родинам адаптуватися до нового середовища, вирішувати конфлікти та фіксувати потреби. Окремо передбачені індивідуальні консультації за запитом, а також підтримка волонтерів, які працюють із високим емоційним навантаженням.

Але, незважаючи на те, що житло безкоштовне, вже самі мешканці вирішили створити ніби ОСББ. 

«Після шести місяців безкоштовного проживання кожна родина робить невеликий внесок у спільну касу», — розповідає вона. Цей фонд використовується для спільних ремонтів і аварійних випадків. 

«Якщо протече дах чи зламається котел, щоб одній родині не було складно одразу платити велику суму — це покривається із загальної каси», — додає Інна Пригара.

«Це є перше і досить важливе, тому що соціальне житло в Україні як конструкт ще не сформоване. Тобто ми мусимо передавати в користування будинок, щоб людина могла безкоштовно ним користуватися і не сплачувати за це податки, як у договорі позички на три роки. Тому є ще законодавчі нюанси, які нам, українцям, доведеться ще вирішувати для того, щоб соціальне житло було більш доступним і більш привабливим для ВПО».

Дуже багато родин потрапили в Нижнє Селище випадково, ще на початку повномасштабного вторгнення, коли жили у школах і садочках, і вони тут залишилися. «А потім, наприклад, ми бачили цікаві ініціативи, як «Агрономчики». Ми випадково побачили їхню Instagram-сторінку, вони переселенці із Запорізької області й шукають якісь можливості. Ми їм запропонували ідею з тепличками. І вони зацікавилися та вирішили переїхати», — каже Інна Пригара.

З Куп'янська до Нижнього Селища

34-річна Олена Жижура — мама трьох донечок. У Нижнє Селище переїхала з Куп’янського району Харківщини з чоловіком, мамою та двома дівчатками. Третя донечка народилася вже на Закарпатті.

«Ми виїжджали у 22-му році. Наше місто потрапило під окупацію. Мій брат — військовий, окупанти всіх перевіряли. І тому ми навіть не думали, ми ризикнули і виїхали у Сумську область, звідки мій чоловік, це також 10 км від кордону. Там було відносно тихо. Жили рік. Потім я завагітніла і другу донечку я поїхала народжувати в Німеччину, бо моя сестра звідти, вона з перших днів поїхала туди», — розповідає Олена Жижура. — Поїхала туди, бо був вибір: або в підвалі народжувати, або у сестри».

Чоловік Олени залишився на Сумщині, і, щоб не роз’єднувати родину, вона з двома доньками та мамою повернулася. «Коли у багатоповерхівку вже почали прилітати ракети, ми з дітьми усі разом поїхали до подруги в Харків. У неї також двоє дітей, але краще так було усім разом. Ти в першу чергу думаєш про дітей, про їхню безпеку. Харків — це таке тимчасове було рішення, ми там пересиділи. І в один чудовий момент я побачила анкету в одній із груп від Інни, що можна приїхати на Закарпаття. Це була якась така моя мрія, завжди хотіла там побувати», — згадує Олена.

«Але те, що можна безкоштовно жити, ще й на Закарпатті, це для мене було якимось нонсенсом. Чоловік казав: "Куди, зараз потрапиш у якусь секту, що ти там заповнюєш?". Але вирішила, що навіть якщо кудись попадемо, то ми будемо, у крайньому разі, у безпеці».

Ризиковано було і їхати, але ще більш небезпечно — залишатися у Харкові. Тож велика родина ризикнула. І, як каже Олена, жодного разу не пожалкувала.

«Це найкрутіше місце, круті люди. Я навіть у нас на сході не зустрічала таких людей», — із захватом каже Олена.
Спочатку родина жила у шелтері, потім перебралася у будинок зі своїм садом та городом. У Хусті народилася третя донечка. Старша донька ходить до школи, молодша — вдома. Мама Олени працює у школі прибиральницею. Чоловік влаштувався трактористом.

«Живемо, обживаємося. Це дійсно те місце, коли не хочеться кудись далі. Ми раніше кожного дня думали, куди нас ще доля заведе. Ми тут уже залишилися, знайшли свою точку кінцеву? Ми не можемо казати, що буде там далі, але зараз — це найкраще місце. І ми дуже вдячні всім тим людям, які дали нам домівку, безпеку мені, моїм дітям».

Дали хату з файним ремонтом

«Вони мені запропонували один файний дуже будиночок, — розповідає Дмитро Проскура. — Майже нічого в ньому робити не треба було. І зручно тим, що я з хліва вийшов, далі поле і знову поле. Є де розвернутися з худобою. Ми допомагали хлопцям, що робили ремонт, щоб скоротити час. За той час жили у квартирі. Як все завершили — перебралися у хату».
«Взагалі проєкт мене ще здивував у Запоріжжі. Коли ми приїхали на знайомство, побачили все на власні очі, почули, що вони хочуть змінити в селі і які пропозиції. Все звучало дуже красиво, але мене насторожувало. Я не вигравав жодного разу лотереї ніякої. Все заробляв тяжкою працею. А тут ви мені розповідаєте, що ось ми тобі дамо хату, ти живи із файним ремонтом».

Одні з умов, які ставили, згадує Дмитро, — треба «бути нормальною людиною».
«Не зробити з хати “бомжа”, дотримуватись порядку. Маю бути лояльним із сусідами, з односельцями, дитина має ходити до садочку, до місцевої школи. Офлайн — це мені подобається».

Він приїхав із жінкою і дитиною, а також привезли далекого родича дружини. Підтримують його тривалий час: він одинокий, мама загинула від поранення. Чоловік допомагає Дмитру по господарству. З родиною прибули кобила з лошам — частина улюбленого господарства, яке не кидають.

«Проїздом на Закарпатті я бував, але особисто ніколи не зупинявся. У перший рік війни мої батьки з Оріхова з молодшими дітьми (я з багатодітної родини, де 10 дітей) виїхали в Ужгород. Спочатку їх вивезли евакуаційним автобусом до школи, потім до садочку. Їм було дуже тяжко, оскільки вони із собою майже нічого не взяли. Місяці 3–4 вони жили по садочках, школах. Всі п’ятеро дітей, четверо з них — школярі, працювали де-небудь. Найтяжче це було для мами. І тому вони назбирали кошти і вирішили десь шукати житло, знайшли змогу переїхати до Ужгорода, спочатку були у Мукачеві. Зараз вони знімають квартиру. Я до них приїжджав, але взагалі не люблю міста. Люблю села. Дуже надихаюся природою, пейзажами, красою, тваринами, людьми, що саме живуть у селах».

Старший брат Дмитра живе в Івано-Франківській області. Менший — із сім’єю в Польщі. Дві сестри з дітьми — у Запоріжжі.
У першому шлюбі у Дмитра залишилося четверо дітей.
«Дружина перед війною, за рік до війни, покинула мене і поїхала до мами. Я поїхав у Польщу, щоб поміняти на деякий час оточення, хоча добре заробляв і в Україні», – згадує Дмитро.
Згодом він познайомився з другою дружиною, яка приїхала у Польщу, працювали разом. Жінка повернулася в Україну, Дмитро планував добути контракт, але почалася війна. Із другом вирішили їхати додому.
Три доби добиралися до Запоріжжя, бо тоді вже перестали ходити всі автобуси, рейси. Приїхали, друга взяли у військо, його — ні.

Почав господарство на новому місці 

«Бігали по полях, по степах кинуті корови. І мені ото сусіди одну корову були віддали. А я приїхав із Польщі, якісь були гроші з собою. Кажу: "Поїхали, куплю ще корів". І ми поїхали за 45 км, там Юлівка — село, я побачив: на OLX продаються дві корови. Люди за дешевину продавали корів, бо тікали, я людям платив більше. Не 5 тисячок на м’ясо, як м’ясники дають, я брав за 15 тисяч. Це теж недорого було», — пригадує Дмитро.

Таким чином набрав корів і почав господарство. Люди лишали й іншу живність. У кожному дворі були кури, качки, гуси. Дмитро з дружиною готували птицю для військових.
«Курей рубали ми вдень і вночі, під кулями. У мене вже пальці пухли від тих кур. Хлопці дзвонять, кажуть: "Треба, каже, штук 5–10 кур". Сидимо з Аліною патраємо і вдень, і вночі тих качок».
Своє захоплення господарством, тваринництвом чоловік привіз і на Закарпаття. Тут теж закупив корів, почав виробляти молочну продукцію. І це організував буквально за три місяці перебування у новому середовищі.

Спочатку покупців не було, але…
«Я написав трафарет на воротях: "Молоко, творог, сметана". Ну, люди під’їжджали, запитували, цікавились, але ніхто не брав. Потім якось взяла одна жіночка. І почалося. Вийшло, що сарафанне радіо працює краще, ніж білборд і реклама. Люди нові, нові, нові приходять, значить, все нормально», — радіє Дмитро і йде годувати своїх корів.

Зараз ГО «Закарпатська асоціація місцевого розвитку» у процесі пошуку ще двох родин, які зможуть переїхати в Нижнє Селище у межах цього проєкту. Перевага, звісно, надаватиметься родинам, які готові жити в селі, працювати тут і бути щасливими в Нижньому Селищі.
Знаєте таких — дайте знати.

Текст: Ірина Бреза

Фото: Аня Семенюк