Липка, яку продали посеред дороги

Дмитро Проскура збирався за 1200 кілометрів від села, в якому жив більше двох років, – Комишувахи. Тут стало геть небезпечно, неподалік — лінія фронту, щоденні безперервні обстріли. Корів, яких встиг придбати крім будинку, довелося продати. Залишилася Липка, її привіз сюди ще з Малої Токмачки, села, вже вщент зруйнованого, але не захопленого росіянами. Там пропало все господарство, над яким працював роками, загинула вся живність, крім Липки.

Дмитро з родиною їхав на Закарпаття, у Нижнє Селище. Дізнався, що там шукають людей, які б працювали з кіньми, худобою, розвивали сільське господарство. Дають безкоштовно хату з ремонтом і допомагають. «Звучить дуже гарно, але насторожує, – думав Дмитро. Я не вигравав жодного разу лотереї. Все, що заробив, – тяжкою працею». Все ж вирішив спробувати, гірше, вже не буде. Спакував родину, корову, коней і вирушив у триденну подорож.

Посеред дороги, в Олександрії, Липку довелося продати. Гарна була корова, з телички виростив, але тільна, таку відстань не переживе. Ще й машина зламалася. Кобила Лея та лошам ще якось дотягнуть, це частина родини, як без них.

На паркані невеликої доглянутої хатини на в'їзді до Нижнього Селища висить непримітна табличка «Молоко, творог, вершки, масло. Дмитро і номер тел.». Тут вже три місяці живе Дмитро із Запоріжжя з родиною. А ще 3 корови, два теля, 2 коня і лоша…

«Є в нього конь, корови. А так приємно, коли корови ричуть. Ниє кому робити: молоді пішли в Чехію, в Мадярщину, в Польщу, а старі не бірують, – бабця Нуця, сусідка за кілька хат не може натішитися новим сусідом. – Пару місяців як прийшов. І кожний тиждень носить мені молоко. У нього дуже добре молоко. Дуже порядний чоловік, ще і роботящий. Коби ся прижив».

З молодших класів займався господарством: кози, поросята, курочки

Дмитро опинився на Закарпатті на запрошення «Закарпатської асоціації місцевого розвитку». Ще рік тому організація започаткувала новий проєкт і шукала охочих, хто б працював з кіньми та був корисним для усієї громади. «Ми вважаємо, що є дуже багато традиційних ремесел, які потребують підтримки, відновлення, якоїсь ревіталізації. У нашої команди виникла ідея, підтримати когось із фермерів, хто був би готовий робити традиційні роботи з конями: орати, садити, сіяти, косити, возити, тягати дрова з лісу і так далі», – розказує Інна Пригара, яка підводить нас до будинку Дмитра. 

Ідею з Нижнього Селища схвалила колега з Франції, кооперативу Лонгомай, жінка сама займалася конями. Проект затвердили і почали пошук цілу родину, яка б переїхала, любила цей напрямок і розумілася на ньому. Довго ніхто не відгукувався, але тут трапився Дмитро та його щире захоплення домашніми тваринами, багаторічний досвід господарювання та відданість цій справі.  

 «Корови пасуться, кобилу відвезли на побачення, – зустрічає усміхнений Дмитро. – Тут метрів 300 пройтися і пасовище». Доки йдемо знайомитися з коровами, чоловік розповідає про захоплення змалечку: 

Я з дитинства, жили ми в Оріхові, дуже люблю господарство: козенята, поросята, курочки, все інше. З молодших класів займався всім тим. Як у будь-якій багатодітній родині кожен мав свої обов'язки. Хтось на кухні посуд миє, хтось там на подвір'ї гребе. У нашій сім'ї було так організовано. А мені подобалося господарство, я дбав про нього. Батьки схвалювали і таким чином я прив'язав своє життя до живності. 

"З 6-7 класу я почав займатися декоративними птицями. Завів павичів, фазанів, багато різновидності декоративних курей. Мав 6-7 видів курей, 7-8 порід голубів. Ще були в'єтнамські свині, корейські свині, папуги-кенери, папуги нерозлучники. Інкубатор склепав, зробив, як зумів. Як починався сезон виставок і ярмарок по Україні з кінця серпня і до березня, то ми з хлопцями їздили по тих ярмарках, заробляли гроші. Я реалізовував ту птицю, яку виростив за сезон. Паралельно, звісно, в мене була корова, свині". 

У перший рік війни загинула майже вся худоба 

Після одруження Дмитро переїхав у Малу Токмачку і поступово «нарощував потужності»: корів стало 15, а ще були коні, свині, бджоли, аж до 50-ти вуликів. У перший рік війни він те все втратив. Від вибухів загинули бджоли, за ними почали вимирати корови, свині. Залишилася одна всього корова Липка. А в селі – кілька жителів і військові. Дмитро переїхав в Комишуваху.

Там купили будинок з дружиною, почали заново господарство. За два роки я знову розширився. Вдруге позичив кошти, щоб закупити худобу, мав 32 голови крупної рогатої худоби, яких потім довелося вкотре здавати, продавати, щоб не повторити попередню історію.

"Будучи вже в Комишувасі, все одно їздив у Малу Токмачку, волонтерив, там було багато моїх друзів військових. Якось потрапив під обстріл, потім в лікарню. І ту корову, яку я одну врятував, віддав знайомому фермеру, він її півроку просто тримав, годував. Я кажу: "Перетримай, бо то файна корова, я не хочу її втрачати. Вилікуюсь, все одно буду докуповувати корів". Так і сталося, почав купувати телят, бичків, корів", -- згадує Дмитро. 

Липку єдину привіз із Малої Токмачки. І планував забрати на Закарпаття, проте не склалося

На пасовищі варто Дмитру гукнути корів поіменно, за хвилину вони вже біжать до нього як песики до господаря.

"Я ж прийшов не за графіком, вони не знали, що я зараз буду. Взагалі завжди по годинах орієнтуються: коли доїтися, коли їм смаколики дають, вони біжать. Я вже приходжу, вони переважно тут чекають мене. А оце зараз десь по кущах ходять", –пояснює Дмитро показує великий штам солі – це «мінерали» для корів. «Вітаміни» - довкола у соковитій траві, дикорослих кущиках. У затінку стоїть стара ванна з водою – імпровізований водопій для тварин.

Теличка за 120 тис.грн. і молоко безкоштовно

Цих корів чоловік придбав вже на Закарпатті. Малина, найстарша, бурокарпатської породи, їй приблизно 10-12 років. «Вона файно дає молоко, у неї найліпша жирність. Лагідна і ніжна, – гладить корівку Дмитро і переходить до іншої. – Ця тікає, Вона начебто не агресує, але просто уникає. Корова тільна, очікуємо двійню. Ґазда казав, що вона водить по двоє телят, там де я купував її». 

«Наприклад, я цю корову купив за 45 000. А за цього маленького бичка я заплатив 60000. Така теличка коштує 120000. Якщо корова, то буде всі 200 У них висока жирність, висока щільність молока. А найголовніше, що цінується саме в цих коровах, що мають ген, який відповідає за безлактозність. Ті, хто мають алергію на лактозу, можуть пити це молоко. Смак схожий на пломбір», – продовжує Дмитро, відчувається, що тварини для нього – рідні душі. Чоловік може розповідати про ці «сімейні» історії безперервно і з ґрунтовним розумінням справи.

Тут, у Нижньому Селищі Дмитро налагодив виробництво кисломолочної продукції. Займався цим і на сході. У Малій Токмачці за час великої війни все переважно роздавав, не було можливостей тривалого зберігання через проблеми з електрикою, обстрілами. 

 Тримали в підвальних приміщеннях,  навіть в колодязь опускали то все на мотузках, щоб там була стабільна температура прохолодна. Робив сири, ряжанку. Хлопці (військові) всі знали, бо там із цивільних тільки я один тримав худобу. Та й цивільних майже не було. Коли почалася війна, то десь залишилося, може, чоловік 80 з 3500. Але хлопці були настільки щирі, що вони мені все одно тикали гроші. Потім вже почалися гуманітарки, там волонтери щось привозили

 "У мене у Малій Токмачці була корова рекордсменка, найбільше молока давала, 38 л молока (зазвичай 20-25 літрів). Я її піймав на луках, ходила бродячою, була поранена. Вилікував, дізнавався, чия. Зрозумів, що вже тих людей і близько немає. Потім коли корова вже у нас жила, два поранення, двічі тварині пробивало шию наскрізь. І вона виживала, не втрачала молоко. Я навіть не зразу і побачив, що вона поранена. А там була наскрізна дірка, уламок пройшов навиліт», – розповідає Дмитро.

Коні як частина родини

Сам Дмитро не раз потрапляв під обстріли, має контузію, 40% тіла обгоріло два з половиною роки тому, коли допомагав рятувати військових.  « Я їхав на малу Токмачку, назустріч мені -- хлопці на пікапі. Їх догнав дрон, загорілася автівка. Водій зупинив моє авто: "Допоможи хлопців витягнути, хлопці поранені і автівка горить". Я почав допомагати, ламав всередині машину, бо її закрутило. На мені спалахнув синтетичний одяг. І завдяки сирій погоді і тому, що я зміг упасти в болото і качатися, врятувався. Мене повезли в опіковий, два місяці лікувався. А ще снаряд якось прилетів неподалік. Розірвався і уламок потрапив під скроню, я з ним залишився на все життя», – розповідає чоловік про «дарунки» війни. 

Де ж таки коні, завдяки яким Дмитро опинився на Закарпатті? Пасуться неподалік. У Нижнє Селище він привіз своїх: кобилу Лею з лошам Гаспаром, вже тут купив мерина Буяна.

«Це теж частина моєї сім'ї, я коней дуже люблю. У мене був там і жеребець, якого я теж на півдорозі продав. А Лейлі ми врятували життя. Викупили її, можна сказати, з рабства. Я найняв коневозку, кобила вже була лежачою, не могла стояти на ногах. Сама шкіра та кістки. Ми з дружиною її вилікували, підняли на ноги і до неї дуже прикипіли, – розповідає Дмитро. – Тяжку працю Лейла не виконує, це породиста кобила і належить до породи верхових коней, для гірської місцевості не дуже підходить. Але у парі з Буяном вони і дітей катають, і верхи на них можна пройтися».  

Буян працює, у цьому році сіяв, виконував багато всякої роботи, навіть у лісі. Дмитро теж працює, хоче збільшувати свою ферму, має плани і на коней, і на корів. От тільки Липка залишилася в Олександрії.

Текст: Ірина Бреза

Фото: Аня Семенюк