Ранкова кава з Олександром Гаврошем

вт, 12/03/2013 - 16:46

Олександр Гаврош, як то у народі кажуть, постать знакова для Закарпаття. Відомий журналіст, епатажний поет, знаний письменник та драматург не бачить обмежень для життя чи творчості. Проте непохитний у своїх переконаннях. Був час, коли Сашко схвилював «Фалічними знаками» місцеву громаду, потім подивував творами для дітей, захопив історичними дослідженнями.

Зараз переконує, що з головою поринув у серйозне письменництво. Багато думає, менше говорить. Але колишніх журналістів, як і оперативників, не буває. Особливо таких як Гаврош. Вони просто трансформуються у популярних авторів, відомих дослідників, мислителів і філософів…

Довіряєш тому, що написане?

Все, що написане, стає документом. Хай навіть документом часу. Але я довіряю текстам не всіх авторів. Для цього треба протягом тривалого часу переконуватися у правдивості викладеного. Довіряю таким журналістам, як Ярослав Галас чи Олександр Ворошилов. Думаю, що вони завжди відштовхуються від факту, перевіряють його з різних джерел.

А кому не довіряєш?

Петровцію. Неодноразово «ловив» його в текстах на неправді. Наприклад, що він -- племінник Федора Потушняка. Але це була рекламна пауза. (Сміється)

Як щодо власних текстів?

Своїм текстам довіряю. Звичайно, намагаюся збирати інформацію з різних джерел. Але не завжди це вдається. Особливо у нашому такому далеко невідкритому інформаційному просторі. Тобі можуть не дати навіть звичайної інформації, сказати, що її нема, вона -- не готова, ми самі опублікуємо пізніше і т.д. Сто різних способів не казати правду.

Можеш порівняти: раніше легше було добути інформацію чи зараз?

Нині журналістика - це вже для мене, як хобі. Власне, пишу те, про що хочеться сказати. У Толстого є така стаття «Не можу мовчати!». От щось приблизно таке.

Журналістика нині справді кардинально змінилася, стала куцою, чисто інформаційною. Незабаром будуть вже тільки одні заголовки.

У закарпатському інформаційному просторі мало знайдеш статей, які спонукають думати. Навіть «Старий замок», одна з тих газет, що друкувала розлогі публікації на інтелектуальні теми, змінила концепцію, орієнтуючись на дрібні матеріали. Простір інтелектуальної журналістики невпинно скорочується. І не тільки через те, що знищена система гонорарів, але й тому, що газети не хочуть давати статті більшого обсягу. Для таких людей, як я - це трагедія. Адже в інформаційному жанрі ти ніколи проблему не висвітлиш повноцінно, даючи її ретроспективу і перспективу. На моє щастя, я ще займаюся літературою. А хто цього не має? Де він має застосувати свою інтелектуальну потребу?

І де застосовують?

За моїм спостереженням люди просто вимиваються із журналістики. Мукачево мало блискучого репортера Олексу Лівінського, який виїхав до Праги, іноді щось пише. Ярослав Світлик поїхав на заробітки будівельником до Москви. Олександр Сочка став народним депутатом. А колись це був журналіст, що подавав великі надії у ніші економічної журналістики, яка в Закарпатті взагалі нерозвинена.

У цьому я бачу велику прикрість. Бо журналістика - це робота, яка вимагає чимало: широкого інтелекту, блискуче володіння словом, уміння спілкуватися та добувати інформацію, навіть характеру! Далеко не кожен на це спроможний. Тому в нас і така слабка журналістика. Одиниці стають постатями.

Хоча до такої ситуації призводить, можливо, і загальний розвиток. Відбувається атомізація суспільства. Буде на Закарпатті 150 сайтів і кожен матиме свою нішу. Але чи вони впливатимуть на щось? Іде розпилення зусиль, грошей, впливу. Владі у цій ситуації буде простіше. На кожну статтю вона подаватиме контрстаттю і відповідатиме на закиди, що це думка кількох людей.

Порівняно з радянською добою ми втратили головне -- вплив. На кожну публікацію, тим більше критичну, тоді була реакція влади. Ясно, що таких матеріалів не було багато, їх було важко пробити. Але якщо вони виходили, то були наслідки. От написав я статтю «Окупаційна влада Закарпаття» про портрети угорських окупантів, яких вивісили в Закарпатській облдержадміністрації. В цивілізованій країні це викликало би відставку всіх причетних до цього осіб. У нас зробили вигляд, що нічого не помітили. Хіба така влада заслуговує на повагу?

Розмова журналістів із нинішньою владою -- це розмова глухого з німим. Це один із тих мінусів, чому не хочеться займатися журналістикою. Бо нагадує биття головою об стіну. Візьмімо приклад із площею перед Закарпатською ОДА. Уявімо, що мер якогось французького міста, вирішив змінити центральну площу, але громадськість виступила проти. Які будуть його дії? Правильно, будь-які речі, що торкаються життя всього міста має приймати консенсусом вся громада. А якщо нема консенсусу, ти нема про що говорити.

Чесно кажучи, за Ужгород мені прикро. В Західній Україні такого запущеного обласного центру я не бачив. Просто не розумію, чому тут найбрудніше? Чому найжахливіші дороги, нема освітлення? Чому у всіх обласних центрах цілодобове водопостачання, а в Ужгороді – ні? При цьому Закарпатська область має найбільше водного ресурсу в Україні!

Коли кажуть, що Ужгород -- гарне місто, я ніяковію. Європою тут не пахне. І головне, що загиджують його, крадуть люки, витоптують машинами газони під вікнами -- самі ужгородці. Нема слів, одні вигуки!

Ти часто закидаєш, що Ужгород - це провінція. То чому звідси не виїжджаєш?

А хіба не провінція? Закарпаття завжди було околицею – в Австро-Угорщині, Чехословаччині. Угорщині, СРСР. Це наше місце в системі координат. Ми завжди скраю. А не їду, тому що застарий.

А якби був трохи молодший?

Згадується анекдот. Два хробаки вилізають із купи гною. Один питає: «Тату, а чому ми живемо у гної? Невже нема кращого світу? А старий одказує: «Є таке поняття, синку – Батьківщина!».

Ось такі двоякі почуття борються і всередині мене. З одного боку, лаю, а з іншого – хвалю, пропагую, пишу про свій край.

Адже виріс тут, сформувався, обріс родиною. Це мій масштаб існування: найменший обласний центр України. Київ, скажімо, мене втомлює. В Одесі жив майже рік і з великою радістю звідтіля виїжджав. Це не мій масштаб, не мої запити. Тому, наприклад, Петро Мідянка чи Василь Кузан живуть у селі. Це дуже важливо: жити у тому масштабі, який для тебе є природним.

Я черпаю звідси свої теми. Більшість моїх книжок написані про Закарпаття. Адже це -- Клондайк із погляду творчості. Тому воно так і літературно вибухає останнім часом на всю Україну. Той же Мідянка чи Дочинець. Хоча з мовного погляду вони пишуть заскладно для пересічного українця.

А ти як пишеш?

А я пишу, мабуть, запросто.

Зате тебе прочитає більше людей.

Можливо. Але вважається, що справжній письменник має писати один абзац на кількох сторінках. Як Достоєвський чи Забужко. Хоча Чехов чи Стефаник писали короткими реченнями. Я належу до тих, що пишуть ясно. Люблю фразу: «Хто ясно мислить, то й ясно пише».

Уявляєш, що в голові прозаїка відбувається? 20-30-40 героїв і кожен живе своїм життям! І часто вони тебе навіть не слухаються! :)

Твоя особистість не розмножується?

Аякже! Коли пишеш, воно все в голові сидить. Приходиш додому, дружина питає: у тебе щось сталося? Погані новини? Ні, одказую, просто думаю про свій твір. Мовчу і ходжу по хаті з дивним поглядом. Це ж творчі люди, їх треба розуміти, підтримувати, плекати, навіть шкодувати.

А про що ти би ніколи не писав?

Я не пишу про кримінал. Взяв собі таке правило, коли працював журналістом. Мені не подобається сучасне смакування «чорнухи». ТСН уже розшифровують як «Тільки Страшні Новини». Наші газети під рубрику «Кримінал» відводять сторінку, а про культуру взагалі забувають.

А якщо подумати, то який сенс писати про те, що когось зарізали, задавили? Коли можна написати про вічні цінності, що залишаться цікавими і через рік, два, десять. Існує чимало непересічних людей, з якими за життя не зробили жодного інтерв’ю. Їх є сотні! Але чомусь сучасна журналістика спрямована на неприємні речі. Те, що глибоке, воно, як правило, непомітне. А крикливе, пустопорожнє, дріб’язкове – на передньому плані.

У тебе такий вражаючий список досягнень: публікації, книжки для дорослих та дітей, п’єси... Що важливіше: слава чи гроші?

Та нема ні слави, ні грошей! :)

Ти ж популярний письменник!

Я все ще молодий письменник. І, може, і в 70 років буду казати, що молодий. Бо я весь час вчуся. Не можу сказати, що я вже щось умію, як у журналістиці, де можу писати в будь-якому жанрі. Власне, цим мені й літературна творчість подобається, що я не знаю, якою буде наступна книжка. Я просто творю. І творю у своє задоволення.

Зараз над чим працюєш?

Є пропозиція Дніпропетровського театру, в якому поставили мою п’єсу «Ромео та Жасмин», до 200-річчя народження Тараса Шевченка поставити п’єсу про Кобзаря. Головний режисер Анатолій Канцедайло запропонував це мені. Він читав мій кіносценарій про Шевченка, йому він сподобався. Готуюся до цієї п’єси вже півтори роки, вивчаю Шевченка, начитуюсь. Моя кімната завалена книжками, дружина втомилася вже про це сваритися. Навіть до ліжка треба перебиратися через книжки. Все розкладено купками по темах…

Де шукаєш інформацію про Шевченка. Це якісь невідкриті джерела?

Працюю як бульдозер, підбираючи все, що може пригодитися. Мене цікавить не весь Шевченко, а період 1846-47 років. Про Шевченко чимало написано художніх творів, але жоден не став загальнонаціональним явищем. На кшталт фільму Мілоша Формана «Амадеус» про Моцарта. А фільм поставлений за п’єсою Пітера Шафера. Написав же чоловік такий твір! Треба і нам щось таке створити. Видатні люди завжди притягуватимуть увагу. Зараз багато дивлюся біографічних фільмів. Які це все-таки люди непрості, зі складною долею.

А в тебе легка письменницька доля?

Мені гріх нарікатися. Кажуть, що письменник - це людина, яка багато думає. Я справді більше часу проживаю у думках, ніж у реальному світі. Письменник потребує усамітнення. Я радий, що маю таку можливість.

Раніше ти не був таким самітником.

Чим далі, тим більше стаєш відлюдьком. Глибина потребує максимального занурення. .

Може настати момент, що ти не вийдеш звідти. Або вийдеш, а оточення не зрозуміє?

Цілком можливо. Подивись на наших інтелектуалів, хіба вони не диваки? Сергій Федака, Петро Мідянка, Мирослав Дочинець. Чи Дочинця десь ще можна побачити, окрім його презентацій? Прозу на сотню сторінок, легко не народиш.

Але ж ти писав і вірші. Пригадую збірки еротичної поезії «Фалічні знаки», «Тіло лучниці»…

Я вже цю сторінку перегорнув. Починалося все з поезії, емоцій, а закінчується, як завжди, роздумами. :)

Еротика вже не цікавить?

Все, що міг, я вже висловив. Радий, що і це було. Поезія – це великий плюс на зустрічах, адже прозу не будеш зачитувати. А так прочитав кілька віршів – і люди відчувають твій ритм, стиль, філософію. Відбувається доторк до творчості.

Твій син читає еротичні вірші, написані батьком?

Поки що не проявляє інтересу. Він тільки закінчує школу. Хоча були разом на виставі «Обережно, жінки!», де головний герой, місцевий Донжуан, кожну жінку зустрічає віршем. А вірші чомусь взяли мої. Вистава гарно сприймається, з гумором.

Тож Данило після прем’єри мені каже: «Ну, ти, тату, й вірші пишеш!» :)

А інші твої книжки читає?

Читав дитячі повісті. Думаю, що до інших доросте. Зараз стільки дітям задають вчитися, що він часу зовсім не має.

А ким він хоче стати?

Програмістом. Він -- серйозна людина, на відміну від нас із дружиною, гуманітаріїв. Має математичний склад розуму. Йому легко даються точні науки. Ще й спортсмен, ходив на бокс, тепер – у «качалку». Одне слово, гармонійно розвинена особистість.

Не хочеш його зробити героєм книжки?

Зараз уже пізно. Треба було для дитячої. Але героїв мені вистачає і без нього.

Ти їх вигадуєш чи береш із життя?

Я про сучасність досить мало писав. Відкривав історичні постаті: Іван Сила, розбійник Пинтя. Хотілося розповісти про них. Хоча більшість великих письменників -- Бальзак, Діккенс, Достоєвський, Гоголь, Коцюбинський, Стефаник писали про сучасність. Завдяки ним маємо уявлення про минуле.

А що на Закарпатті можна сказати про 90-ті роки? А це ж час епохальних змін! А гідних творів про це нема. Ми живемо у цікавий час, треба все фіксувати.

Читала у Вікіпедії, що твоя творчість, зокрема збірка «Фалічні знаки» надихнули волинську поетесу на творчість. Часто надихаєш людей?

Я це сам із здивуванням читав. Добре, що коли творчість когось на щось надихає. Мене теж багато чого надихає. :)

Наприклад.

От прочитав щось - і у тебе прояснилося у голові, ти розв’язав проблему, над якою довго бився. Свого часу на написання «Фалічних знаків» мене великою мірою підштовхнула творчість Василя Кузана. Хоча він не писав подібних віршів. Але його метод мене надихнув.

Ти cпівпрацював у збірці «Тіло лучниці» з художником Войтовичем? Чи підтримуєте стосунки?

Ми навіть зробили наступний проект «Ліжко надії». Це приклад того, як мала б видаватися поезія: у співпраці поета і художника. Проект вже готовий, але настала фінансова криза, видавництво «Піраміда» заморозило його . Директор запевняє, що видадуть. Але якщо ще рік провисить, то слід шукати іншого видавця.

Поезію треба підтримувати, бо чим далі, тим вужчає коло її поціновувачів. Зараз вже практикують відеопоезію, поезію видають із живописом, читають поезію під музику. Це ті шляхи, які можуть розширювати коло її сприйняття.

Ти сприймаєш сучасні підходи до спілкування з читачем? Зокрема соцмережі. Користуєшся? Живеш у них?

Я завів сторінку у ФБ. Соцмережі - це нове явище, велика частина життя молоді проходить там. Для старшої генерації, як я, нелегко входити до цього середовища. Я почав на ФБ вивішувати деякі речі. Це гарна трибуна. Там можна подати щось коротке, фото, відео. Нема, щоправда, на це часу. Деколи хочеться взагалі місяць не мати інтернету. Але мусиш щось писати, друкувати, щоби заробляти гонорар. Я належу до кількох письменників на Закарпатті, які живуть із власної творчості.

Можна вижити?

Скромно -- можна. Але письменники ніколи жирно й не жили. Якби мене цікавили гроші, я б знайшов значно легші шляхи для заробітку. Працював би якимось піар-менеджером. Але вважаю, що людині достатньо того, що вона має. Найбільша для мене цінність - це акт творіння, можливість думати, творити, відкривати щось для себе.

Якщо не у піарі, то ким би ти себе ще бачив?

Після школи довго розмірковував: іти на журналістику чи на історичний факультет. Історію люблю, тому і в журналістиці багато пишу на історичні теми.

Чи можна в історії докопатися до правди?

Якщо через 300 років хтось буде читати джерела Партії регіонів, то останні вибори будуть визнані найдемократичнішими, а якщо -- джерела опозиції, то -- навпаки. А коли джерела будуть знищені, то до фактів не докопається ніхто. Скласти об’єктивно пазли в історії дуже важко. Але все ж цього варто прагнути.

Історична правда – це умовне поняття, своєрідний консенсус, який приймає суспільство.

Що для тебе -- щастя? Чи задумувався ти над цим коли-небудь?

Моментами я щасливий. Особливо, коли вдається розв’язати творчу проблему, коли напишу щось таке гарне, що самому подобається. Чим далі, тим більше життя зациклюється на творчості. Може тому, що я не починав з літератури.

Які риси тобі подобаються у людях, які – ні? Чи окремо у чоловіках і жінках.

У жінках і чоловіках мені подобаються однакові риси: коли людина глибока, має щось за душею, не поверхова, коли пережила щось, переосмислила. Таких людей відчуваєш зразу. Вони стримані, помірковані, їх життя чогось навчило. Від таких людей письменник може багато почерпнути.

У людських стосунках подобається, коли людина розумна, надійна, дотепна, оптимістична, енергійна. Подобається, мабуть, те, що є у собі.

Ти себе любиш?

Це неприродно, коли людина себе не любить. Від цього люди самі нещасні і роблять нещасними інших. Людський мозок так сконструйований, що він мусить цю оболонку любити, це його територія. Він її має впорядковувати, удосконалювати.

Але я далекий від думки про власну досконалість, самозакоханість. Весь час треба ставити себе поруч з великими людьми, справами, вчинками, і тоді будеш відчувати свій масштаб.

Хто твої читачі? Ти сам займаєшся маркетингом?

Я не займаюся маркетингом взагалі. У світі промоцією займаються видавництва чи літагенти.

На жаль, ситуація в Україні така, що письменники живуть самі по собі, а їхні книжки – самі по собі. У мене досить щаслива доля: мої книжки видаються у відомих видавництвах, мають певний резонанс. За рік-два у мене не залишиться рукописів. От цього року можуть вийти 5 книжок. Принаймні, підписані угоди.

Але я не дуже люблю публічно виступати, їздити у тури. Надаю перевагу більш камерним товариствам, вибраному колу осіб. Хоча розумію, що це -- мінус. Але письменник повинен перш за все писати.

Твої книги перекладені кількома мовами. Ти видаєшся закордоном?

Не книги, а окремі твори. Зараз виходить, до речі, збірник оповідань німецькою мовою про дітей заробітчан «Мама по скайпу». Тему запропонували німці, а дитячі українські письменники написали про це новели. Там є і моє оповідання про долю закарпатця, досить резонансну свого часу судову справу. Книжку презентуватимуть у Ляйпцігу на відомому книжковому ярмарку. Також перекладена німецькою мовою п’єса «Ромео і Жасмин», вона була учасником міжнародного фестивалю у Вісбадені минулого року. Люблю цю п’єсу, вважаю, що це -- гідний твір.

Володієш іноземними мовами?

Це болюче питання. Можу читати і спілкуватися словацькою, чеською, польською. Звісно, знаю російську та білоруську.

А неслов’янськими мовами?

Це великий мінус. Але як знайти час і можливість для цього? От який стимул вивчити у 42 роки нову мову?

Наприклад, щоби спілкуватися з видавцями з Німеччини. Ти сам перекладаєш що-небудь?

Я вже давно хочу зайнятися перекладом із ближчих мов. Вважаю, що це для письменника, як тренування для спортсмена. Але зовсім не маю часу. Я переклав п’єсу Євгенія Шварца «Снігова королева», що йде у нашому муздрамтеатрі. Тепер пропонують перекласти ще п’єсу для лялькового театру.

Які складнощі перекладу?

Переклад - це класна штука. Бо структура мови (хоча ми прекрасно російську знаємо і розуміємо) інакша. Плин мови -- інакший.

Угорську розумієш? По-батькові ти ж Дюлович.

Нем тудом модьорул :) У Порошкові мадярів не було ніколи. Дід служив в угорській армії, дітей було багато, то й назвав мого батька Дюсієм. Тоді, мабуть, це було популярне ім’я. Хоча всі його здебільшого називали Юрком.

Які твої улюблені письменники?

О, їх багато! Я всіх люблю :). Кожен письменник – це цілий світ, особливий, неповторний. Важко сказати, хто кращий: Гоголь чи Достоєвський?

А з сучасних?

Нині я занурився у минулу епоху, середину ХІХ століття. В Україні чимало гарних письменників, радіє душа за молоду закарпатську генерацію. Україна вже знає про Андрія Любку, Леся Белея, Оксану Луцишину, Ірисю Ликович тощо.

Як проходить день у письменника? Твій розпорядок дня.

Гм… На щастя, мене не будить будильник. Тому часто прокидаюся від того, що мої вже встали і голосно щось з’ясовують. Або кішка може пробудити, за що голосно їй «дякую». Сідаю за комп’ютер. Читаю новини, займаюся дрібною журналістською роботою, розсилаю щось, пишу.

Потім роблю зарядку, коли встигаю. Бо завдяки нашому меру і його брехливій обіцянці, гаряча вода у нас досі по графіку. Мушу встигнути до 9-ї години зробити зарядку, щоб помитися. Тож часто вибираю: бути чистим або спортивним. Снідаю, йду до майстерні або «робітні», як би назвав Франко.

У мене є можливість мати свій простір, де закриваюся від впливів ззовні. Там працюю до вечора. Якщо є якась культурна подія у місті, то вибираюся швидше. Якщо ні - працюю до 19.00-20.00. Там маю ще одну бібліотеку, комп’ютер і ліжко, якому приділяю багато уваги :). Ось так проходить мій будень. Поняття вихідного не існує. Іноді кудись їжджу, то вибиваюся із режиму. Основний свій час я проводжу на самоті.

Твоя сім’я підтримує такий графік?

Вони зранку питають, коли я вже нарешті піду :). У нас у сім’ї всі трудоголіки. Дружина - мистецтвознавець. Нещодавно почала займатися ще й журналістикою. Малий інтенсивно готується до вступу. Троє людей у квартирі, і всі хочуть , аби їм не заважали. Тому, як тільки хтось зникає, двом іншим стає легше.

Ти десь використовував історією своєї сім’ї?

Багато письменників писали про своє життя. Адже це матеріал, який письменник знає найкраще. Нещодавно видавництво «Темпора» проводило конкурс репортажистики «Самовидець». Туди потрапив і мій репортаж «Стрий і старий». Якраз там я розповідаю історію свого батька, коли він вступав до Стрийського технікуму.

А з дружити ти героїню не списував?

Я ще молодий письменник. Не встиг.

Зараз же модно працювати не на робочому місці. Займатися фрілансерством.

Це був би ідеальний варіант для журналістів. Але це у нас не оплачується.

Ти оптиміст?

Аякже! Я людина, що себе внутрішньо гармонізує. Як казав Фелікс Кривін, всі кепські думки та емоції до мене приходять ззовні. Почув погану новину - ти вже подавлений. Але проходить час і з тебе все сходить, як із гуски -- вода.

Мене рятує творчість. Я весь час заглиблююся в якийсь матеріал. А щоб зануритися, ти маєш створити відповідну ситуацію. Начитатися.

Тобі достатньо начитатися? Чи ще треба щось?

Я би із задоволенням прожив рік у часи Шевченка.

Яких би історичних особистостей ти би хотів зустріти?

Та всіх. Хоча не знаю, подивився останнім часом багато біографічних фільмів. Ці всі люди, м’яко кажучи, напівбожевільні. Але зате -- генії.

Цікаво зустріти тих, що недавно жили. Зокрема, познайомився би з Миколою Матолою, такий був цікавий поет в Ужгороді Я щасливий, що багатьох видатних закарпатців знав особисто, навіть мав можливість поспілкуватися, взяти інтерв’ю. Того ж єпископа Маргітича, академіка Олексу Мишанича, Івана Чендея…

Наприклад, зараз хочу познайомитися з Казиміром Гурницьким, людиною з прецікавою біографією, поляком, який став українським поетом. Ця людина могла бути брендом, ще одним «обличчям» Закарпаття.

Щоби ти сказав Богу, якби його зустрів?

Не знаю… Може, взагалі би промовчав. Бог і так усе знає.

А ти боїшся чогось?

Чимало проблем від того, що люди мають загострене почуття страху. А страх народжується тому, що ми не можемо нічого спрогнозувати. Не знаємо, що буде через рік-два. Коли я пішов у фрілансерство, починав жити з гонорарів, то міг серед ночі прокинутися і думати: а що буде, якщо, не приведи Господи, зі мною щось трапиться. Але я зрозумів, що Бог так вибудовує ситуацію, що коли в тебе щось втрачається, то щось обов’язково знаходиться інше. І я цю ситуацію просто відпустив.

Я живу, не думаючи забагато про те, що станеться, якщо.. Живу реальністю. Це, думаю, мене рятує від багато чого. Адже чимало письменників і до мого віку не доживали. Треба тішитися, що ти вже й стільки прожив.

У тебе в березні день народження. Ти святкуєш його? Перейдемо від письменництва до світського життя.

Колись я любив збирати вдома коло своїх знайомих. Це були незабутні вечірки з дуже цікавими людьми. Але з часом все більше поринаєш у творчість, зациклюєшся на своїх проектах, закриваєшся. З’являються інші інтереси.

Ти себе уявляєш у 70 років?

Хотілося б себе уявити… Буду, мабуть, ще більше закритим. Селінджер, який написав «Над прірвою у житі», взагалі не підпускав до хати нікого. Кажуть, що з рушниці стріляв по журналістах.

Які риси тобі найбільше подобаються у собі?

Ще одна рекламна пауза! :) Думаю, що найбільше мені подобається бажання докопатися до глибини. Вважаю, що я -- не порожній чоловік Тобто, щось було в цьому житті, інтрига, таємниця, глибина, прожитий досвід. У житті ні про що не шкодую. Були різні колізії, я дуже радий, що їх мав. Це і творить глибину.

У людей, у яких все гладко виходить, котрі легко живуть, не повно відчувається цей світ. Достоєвський, перед тим, як написати кращі романи, просидів 9 місяців у камері-одиночці, перед дулами рушниць йому зачитали смертний вирок, 4 роки пробув на каторзі з кайданами на ногах, два роки відслужив рядовим, як Шевченко. Він стільки перестраждав, що йому не треба було вигадувати героїв своїх романів. Все, що нам посилає життя, нам потрібне. Просто треба зрозуміти для чого.

Ти багато говориш про думання.

Письменник завжди думає. Думання - це ж приємна і корисна річ. Мені подобається думка мого професора Львівського університету Володимира Здоровеги (нині, на жаль, уже покійного): «Журналістика-- це важка розумова праця». Чи багато наших журналістів теж так вважає?

Каву чого не п’єш? Чи маєш якісь інші стимулятори? Вони тобі взагалі потрібні?

У цьому плані я -- нетиповий письменник. Каву я не п’ю, вона на мене засильно діє, можу потім не спати. У мене й так голова іскрить. :) З роками дедалі більше байдужію до алкоголю, а цигарки взагалі ніколи не курив.

З мене всі дивуються, коли кудись приїжджаю. Як -- із Закарпаття і не п’є каву? Зате дружина чимало кави п’є.

Як себе мобілізуєш до роботи?

Маю свій творчий простір, робітню. У ній вже є певна атмосфера. Приходжу, попив чайку, походив, взяв якусь гарну книжку, увійшов в атмосферу. Створюю сам собі настрій. Якщо робота не йде, полежу на диванчику, почитаю. Читання – це теж робота письменника. Тепер розумію, чому для художників важливо мати свою майстерню.

Скільки книжок ти вже написав?

Вийшло друком дванадцять. Це різноманітні, але цікаві проекти. Ще десять рукописів готові до друку.

Були такі твори що ти написав, а вони не вийшли?

Зацікавлення викликають практично всі. Чим далі, тим легше з надрукуванням. Треба тільки писати.

Чому такий у тебе незвичний імідж? Маю на увазі – косичку.

Так ся стало. Моя зачіска природно трансформувалася, поки не набула сьогоднішнього вигляду. Я про це багато не думав. Але з роками вона стала атрибутом авторського іміджу. Як-от вуса Кузана, борода Федаки чи кульчик у вусі Любки. Моя косичка вже з’являється в ілюстраціях моїх дитячих книжок. І це мене лякає. :) Мій зовнішній вигляд занадто мало займає мою уяву. Тому цим особливо не переймаюся. Письменника треба знати по книжках, а не по іміджу.

Ірина Бреза, спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото: Володимир Твердохліб

P.S.

Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, а віднедавна все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава». Щотижня читайте нові розмови. Усього з кількох запитань (частина – із знаменитої анкети Марселя Пруста), тільки щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві. Чекаємо Ваших пропозицій щодо осіб, яких Ви хотіли б "почути" за "ранковою кавою".

Ваш Zaholovok.com.ua

Партнер рубрики «Ранкова кава» - ужгородське кафе «Какао»