Анжела Бабкіна — відома на Закарпатті активістка та гендерна експертка. У 2014, через напад Росії на Донецьку та Луганську області, їй довелося покинути власний дім, та переїхати на Закарпаття. В Ужгороді Анжела знайшла роботу, адаптувалася до тутешнього життя й вже вісім років займається активною громадською діяльністю: заснувала громадську організацію «Закарпаття — Донбас», яка допомагає вимушеним переселенцям; реалізовує проєкти, які покликані поширити у суспільстві знання про гендерну рівність та фемінізм тощо.
Із початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну, Анжела почала допомагати людям, які приїжджають на Закарпаття, рятуючись від війни, але вже не лише із Донецької та Луганської областей, а й з Київщини, Сумщини та інших регіонів. В нашому інтерв’ю Анжела Бабкіна розповідає про те, що для неї було найважчим у переїзді в іншу область через війну з Росією; про допомогу жінкам переселенкам зараз; відмінність у ставленні до жінок на Закарпатті та Донеччині; злочини російських окупантів щодо жінок та прийняття страшної воєнної реальності.
- Анжело, розкажіть, будь ласка, що було найскладнішим для вас, як переселенки, тоді, у 2014-му, коли довелося покидати рідний дім та шукати прихисток в іншому місці?
- Найскладніше було прийняти реальність. Те, що сталося. Довелося кардинально змінювати своє життя. Часто кажуть, що багато людей переїжджають з місця на місце, вимушені щось змінювати. У США, наприклад, прийнято переїжджати раз на 8-10 років, змінювати штат, роботу, починати все чи не з початку. Але це інше. Цей досвід відмінний від мого, адже у випадку Америки, людина сама приймає рішення про переїзд, усвідомлено. Натомість у моєму випадку та людей, таких як я, — донеччан, луганчан, кримчан, які виїхали у 2014, переїжджати довелося через непереборну силу, — війну.
У той час я жила ніби в прострації. Було відчуття, що життя існує окремо від мене: йдеш по вулиці, музика грає, а ти думаєш про те, як там твій дім, як сусіди, які там залишилися. Відчувати все це і було найважче. Хотілося, щоби мене вщипнули, я прокинулася, і все було б як раніше, до Майдану, — розмірене життя, в якому ти знаєш, чого чекати завтра, плануєш відпустку, розумієш, що буде через 5 років, 10. А тут інакше.
Якщо ж говорити про матеріальні речі, то складно було шукати житло, роботу. Гроші швидко закінчувалися, адже не було стабільної роботи та зарплати. Крім цього, мені не виплатили гроші за кілька останніх місяців, які я відпрацювала в Центрі соціальних служб ще на Донеччині. За якийсь час до мого від’їзду у нас перестало працювати казначейство. Тобто зарплату нараховували, але ми її не отримали. Ці заборгованості є й досі. Те ж саме стосувалося і пенсій, й інших соціальних виплат. Зараз, до речі, краща ситуація. Людям, які перебувають в окупації, стараються виплачувати соціальну допомогу. Жінка, з якою я спілкувалася, наприклад, перебуває у Мелітополі, який зараз окупований. Вона отримує пенсію. Тобто держава трохи по-іншому підготувалася, задіяла якісь додаткові механізми й не закрила казначейство для того, щоби люди в окупації не знаходилися без грошей.
- В якому становищі, на вашу думку, опинилися жінки на Донеччині та Луганщині, коли почалося вторгнення Росії у 2014 році? Що було для них найважчим й чи були такі кричущі випадки знущання над жінками з боку окупантів, які ми фіксуємо на окупованих територіях зараз?
- Жінки вразливіші за чоловіків. Діти вразливіші за жінок. Звісно, що вони страждали. У містах і селах внаслідок вторгнення була зруйнована інфраструктура, не було комунікацій, — світла, газу. У магазинах не можна було придбати продукти. Це все, з чим стикаються люди в окупації і зараз. Мешканці міст, де тривали бойові дії, були вимушені готувати їжу на вогнищах біля своїх будинків. Неможливо було купити ліки.
Наприклад, моя сусідка хворіла на цукровий діабет. Їй було близько 50 років. Вона завжди була активна, працювала на городі, ніхто навіть не знав, що у неї є діабет. Вона вчасно приймала ліки, дбала про своє здоров’я. Проте в умовах окупації це стало неможливим. Коли почалася війна й обстріли, її діти поїхали до родичів у Росію, чоловік втік, а вона померла через те, що не мала ліків й не могла їх купити.
Подібні злочини до тих, які російські окупанти вчинили у Бучі, Бородянці та інших містечках на Київщині, були і в 2014 році на Донеччині та Луганщині. Тоді на смітниках знаходили оголених та зґвалтованих дівчат. Але ці події так гучно не висвітлювалися медіа. Про це говорили значно менше ніж зараз.
Наприклад, ще на початку окупації, у 2014 році, у Жданівці бойовик зґвалтував та задушив молоду дівчину. Їй ще не було 18, вона навчалася в школі. Йшла на побачення до хлопця й коли проходила повз сквер, на неї з кущів напали. Її батьки з’ясували, хто саме це зробив. Але коли вони звернулися до правоохоронців, їм сказали, що в чоловіка, який скоїв злочин, цілий букет хвороб, — ВІЛ, гонорея, туберкульоз. Мовляв, не треба його чіпати, бо він і так багато не проживе, тому нехай він уже довоює. Ось така безкарність була. Я, на щастя, не була довгий час в окупації. Виїхала в період активних бойових дій. Можливо, там відбувалося щось ще страшніше. Але я бачила бойовиків, всі вони були брудні, переповнені люттю. Зґвалтування для них, ймовірно, просто ставало актом помсти.
У нашому Шахтарському районі багато людей зникало ще в період Євромайдану, коли відбувалися мітинги. Дівчат просили на них не ходити, адже невідомо, що там могло б з ними статися. Жінки з дітьми, які все ж ходили на мирні протести, тікали під час розгонів, які влаштовували тітушки, привезені із Ростовської області.
- Чи складно було евакуюватися тоді й чи простіше було евакуюватися жінкам ніж чоловікам?
- Евакуацію, як таку, тоді ніхто не проводив. Маю на увазі центральну евакуацію з боку держави. Принаймні, її не було у моєму Шахтарському районі. Коли розпочалися події у Слов’янську, наш район Донеччини, який межує з Росією, і наші села, зокрема, Дмитрівка, Маринівка, дуже потерпали від обстрілів. І до мене, як до директорки Центру соціальних служб, періодично зверталися із проханнями допомоги в евакуації. Ми вивозили людей із тих сіл до Шахтарську і селили в гуртожитку. Не можна сказати, що це було саме евакуацією, бо в Шахтарську вже теж починалися бойові дії.
Також я намагалася допомогти з евакуацією багатодітній родині, зв’язалася з Фондом Ріната Ахметовоа, представники якого скрізь заявляли, що займаються евакуацією мирних мешканців. Однак Фонд не вивіз цю родину. Вони сказали, що не поїдуть лише за десятьма людьми. Зрештою, та родина евакуйовувалася самотужки. Вони переїхали в Дебальцево і у 2015 році знову були в небезпеці. Можливо, офіційна евакуація була в інших частинах Луганщини чи Донеччини. Але загалом держава тоді була не готова до того, що відбулося.
- Люди, які виїжджали у 2014 році, куди переважно їхали, — в українські міста чи таки в Росію?
- Це залежало від багатьох факторів. Наприклад, від того, коли людина виїжджала. Хтось їхав до родичів, бо їхати в нікуди, не маючи збережень, дуже важко. А родичі могли бути і в Росії. Декому виїхати в Росію було безпечніше виключно з географічних причин.
- Чи багато людей на Донеччині, за вашими спостереженнями, тоді мали проукраїнські погляди?
- Моя «бульбашка» — проукраїнська. Я і більшість моїх знайомих мали чітку позицію щодо того, що відбувалося в Україні. Ми ті, хто в’язали жовто-блакитні стрічки на сумки, намагалися щось зробити для того, щоби зупинити війну. Якщо говорити про загальну картину, то, на мій погляд, ще до початку бойових дій люди були налаштовані нейтрально. Вони жили своїм життям, саджали городи і тут щось стається. Але коли почалися обстріли, на дорогах з’явилися блокпости, інстинкт самовиживання запрацював.
- Коли ви приїхали на Закарпаття, що дивувало вас тут в контексті ставлення до жінки та її ролі?
- Жінки скрізь жінки. Що на Донеччині, що на Закарпатті. Внаслідок гендерної соціалізації у нас виникає бажання робити себе привабливими. Що цікаво, на Донеччині, за моїми спостереженнями, більше жінок ходили на підборах, ніж тут. Закарпатки обирають більш зручне взуття.
Мені пощастило, що я живу не у віддаленому селі, а в обласному центрі. Тут знайшла багато однодумиць, перейнялася ідеями фемінізму та гендерної рівності більше ніж переймалася цим на Донеччині. Я працювала з питаннями гендеру, але, можливо, не так глибоко розуміла проблему, як це змогла донести до мене тутешня гендерна експертка Маріанна Колодій.
Жінок скрізь цікавлять одні й ті ж проблеми, — що на Донеччині, що на Закарпатті. Я тут живу 8 років, й переймаюся проблемами з якими стикаються закарпатські жінки. Зокрема, тут немає Центру, де могли б перебувати жінки, які постраждали від насильства. На Донеччині таке було ще до російського вторгнення. Для мене дивно, що тут його досі немає. Разом із активістками ми лобіюємо питання відкриття такого центру.
- Чи є відчуття, що ставлення в західних областях України до жінки все ж патріархальніше?
- Саме на Закарпатті я почула висловлювання про те, що є люди, а є жони. Ця позиція, яка безумовно принижує жінок, мене вжахнула, — у мене волосся стало дибки. Можливо, для когось це просто смішний вираз, але мені зовсім не смішно. Тому що люди — це, в тому числі, і жінки. І вони мають із чоловіками рівні права. Принаймні, на папері. І коли місцеві високопосадовці дозволяють собі так жартувати, я цього не розумію і вважаю неприпустимим.
Також у закарпатських селах популярна формула трьох «К», — Kinder, Küche, Kirche, — діти, кухня, церква. Йдеться про усталений німецькомовний вислів, що описує основні історичні уявлення про соціальну роль жінок в консервативній системі цінностей. Вираз мав на увазі обмеження інтересів жінки лише трьома сферами: вихованням дітей, готуванням їжі та відвідуванням церкви. Деякі родини на Закарпатті досі живіть за цим правилом.
Але на Донеччині, попри те, що чимало жінок гарували на заводах разом із чоловіками, також така модель була поширена. Адже жінкам, повертаючись з роботи додому, доводилося знову працювати, проте вже безоплатно. Йдеться про догляд за домом та дітьми, приготування їжі, роботу на городі.
Проте у Шахтарському районі, наприклад, доступ жінок до адміністративного управління був більшим. У місцевих радах було набагато більше депутаток, ніж на Закарпатті. У нас також були мерки. На Закарпатті ж досі немає жодної.
З мого досвіду, ставлення до жінок в Україні все ж всюди схоже. Якось у Шахтарську, на старій роботі, мене покликали на комісію, яка розподіляла премії. Одна із членкинь комісії говорила, що фахівцю-чоловіку потрібно дати премію 75%, а жінці буде досить 40, адже йому ще годувати сім’ю, а в неї ж є чоловік. Я тоді заступилася за жінку, бо бачила, як вона багато працює, й на премію, як на мене, вона заслуговувала. Але ця фраза про годувальника насправді нічим не відрізняється від вислову «жони та й люди», адже несе у собі майже той самий сенс.
- Яка ситуація в Ужгороді із переселенками? З якими труднощами вони стикаються, приїхавши сюди?
- Раніше в Ужгороді легше було працювати із переселенцями, бо їх було близько двох всього. За останніми даними, зараз в Ужгороді перебуває близько 60 тисяч офіційно зареєстрованих вимушено переселених осіб. Неофіційні дані будуть ще вищі.
Зараз наша організація працює на задоволення гуманітарних потреб. Також ми консультуємо людей щодо відновлення документів, які вони втратили під час евакуації; допомагаємо людям з інвалідністю.
Найчастіша проблема переселенців — пошук житла. Вона була актуальною і в 2014 році, а зараз, з урахуванням того, що людей побільшало, стала ще гострішою. Інше питання — це робота. З нею на Закарпатті й до війни була не найкраща ситуація. Жінкам тут складно знайти роботу, особливо через те, що їхній досвід роботи, наприклад, на заводах, зовсім не релевантний тут. Також жінкам доводиться дбати про дітей, й через це пошук роботи також ускладнюється. А ціни на житло, зокрема, ростуть.
Також зараз держава ніби спонукає сім’ї з Київщини та Сумщини, — регіонів, які вважаються звільненими, повертатися в їхні міста та села. Цим людям перестали виплачувати гроші як переселенцям, але поки робити це, як на мене, ще небезпечно. Я розумію, що в державі не вистачає коштів, але це неправильно із позиції людяності та захисту. Це також проблема і для дітей, і для жінок, що вони повертаються у міста, де ще не відновили інфраструктуру. Тим паче, що там відбувалися замінування, а розмінування — тривалий процес, який ще до кінця не завершився.
- Чи стикаються жінки-переселенки в Ужгороді із тиском щодо того, що приїхали сюди, рятуючи себе та свою родину? Зараз в локальних групах у соцмережах, на жаль, з’являється чимало гейту у бік переселенців.
- Нам треба робити так, як буде краще для нашої сім’ї й для нас. Але часто ми стикаємося зі стигматизацією чи осудом наших рішень. Завжди знайдуться люди, яким буде все не так. Якщо ти залишила лежачу маму у місті, де зараз небезпечно, бо не можеш її вивезти, але рятувала дітей, тебе назвуть поганою. Якщо ж залишишся з мамою, і не вивезеш дітей, теж будеш поганою. Тому нам завжди треба орієнтуватися на себе.
- Наскільки переселенки можуть соціалізуватися на Закарпатті? Наскільки готові налагоджувати комунікацію із місцевими жінками?
- Не можна казати про всіх. Є такі, які дуже швидко це роблять, а є такі, які навпаки в собі закриваються. Я знаю жінок, які одразу по приїзду бігали і шукали чим вони можуть допомогти бійцям та бійчиням на фронті, плели сітки. Ходили чистити картоплю у «Дельфін», де годують гарячою їжею переселенців. Той, хто хоче себе реалізувати, знайде як це зробити. Громадські організації, які виїжджають з окупованої території, також намагаються по-трохи відновлювати свою роботу вже тут.
- Чи стикалися ви із ситуаціями із торгівлею людьми? Адже ми знаємо, що жінки, які виїжджають за кордон зараз, не застраховані від цього.
- На щастя, я не знаю про такі випадки. Із тими, кого я переправляла в інші країни, стараюся тримати зв’язок. І вони виїжджали не по одній, це теж дуже важливо. Але я розумію, що все може бути.
- Чого найбільше потребують зараз евакуйовані жінки в Ужгороді? Які ініціативи громадянського суспільства були б для них корисними?
- В першу чергу влада має забезпечити їм проживання на безпечній локації. Це має бути якесь місце, де б їм не набридали представники міжнародних організацій, які хочуть у них взяти інтерв’ю. Інколи люди не готові говорити та розповідати свої історії, і це нормально. Також місце для проживання має бути комфортним. Тобто йдеться не про нічліжку у школах та спортивних залах. Люди виїхали із міст, де тривають запеклі бої, вони мають мати можливість жити в безпеці, митися у ванній і спати не на підлозі. А потім, звісно, їм буде потрібна і психологічна допомога.
- А в контексті соціалізації, що б могли зробити, зокрема, громадські організації для цих жінок?
- Певний час людям треба просто спати і їсти. А далі можна було б організувати для них якісь групи самопідтримки, де ці жінки могли б спілкуватися із місцевими мешканками, ділитися своїм досвідом.
- А що допомагало саме вам у 2014?
- Мені тоді, як переселенці, дуже подобалися організовані екскурсії містом. Це була певна релаксація, зміна обстановки. Під час екскурсій ти не думаєш якийсь час про те, як зараз живуть люди, які залишилися у твоєму місті, навпаки — ти йдеш і дивишся на прекрасні вулиці, слухаєш екскурсовода, насолоджуєшся життям.
Також мені подобалися майстер-класи для дітей, які проводили волонтери. Це, у свою чергу, допомагало і жінкам, адже щаслива дитина — щаслива мама. Загалом я вважаю, що потрібно просто робити щось, що ти можеш і вмієш, і пропонувати це тим, хто приїхав.
А ще важливо, коли люди, які виїхали з пекла, починають пити каву на набережній та посміхатися, не ображати їх. Мовляв, як вони посміли, коли в країні війна.
Матеріал створено за підтримки ГО «Жінки в медіа» та Українського Жіночого Фонду. Відповідальність за зміст інформації несе авторка. Представлена інформація не завжди відображає погляди УЖФ.
Ольга Беца-Білоусенко