Ален Панов: «Радію, якщо мій приклад надихає інших на гарні і значимі справи»

Ален Панов: «Радію, якщо мій приклад надихає інших на гарні і значимі справи»

Наприкінці грудня відзначають свято однієї з найактуальніших на сьогодні, у час тотальних конфліктів, професій – День працівників дипломатичної служби. Традиційно у цей час підсумки року підводить закарпатський осередок Спілки дипломатів України та його очільник, громадський діяч Ален Панов.

Упродовж вже не першого року Ален Панов є «законодавцем моди», втілюючи нові й нові проекти. Його наслідують навіть у окремих озвучених фразах, а архітектурні, культурні та освітні втілені ним проекти, обов’язково пов’язують з бажанням прийти до влади. Утім, він вкотре працює в «альтернативній реальності», демонструючи, що м’які владні крісла не потрібні людині, яка щиро прагне міняти світ навколо себе на краще, а не безвольно слідувати правилам і залежати від перепон, які тобі нав’язують у суспільстві.

Дипломатія сьогодні надзвичайно актуальна. Тероризм опанував інформаційний простір. Париж, події в Німеччині - що це означає і чого нам чекати? І чому не спрацьовує дипломатія домовленостей, у форматі запобігання конфліктам, терактам?

Перше – це трагедія для усіх людей, хто живе в цих країнах, та й, без перебільшення, для світової спільноти. Друге – потрібно розуміти, що це лише ілюстрація того, яким є світ сьогодні і демонстрація того, що може статися, коли ми не здатні вчасно реагувати на виклики. Фактично ми живемо у епоху чергового великого переселення народів. Згадуємо історію: V-VI століття – міграційна революція із етнічним забарвленням, XVI-XVII століття – чергова велика міграційна хвиля, пов’язана із релігійним фактором,  ХІХ-ХХ століття – переселення з економічних мотивів. У цих трьох прикладах є одне спільне – кожного разу люди шукали більш привабливе середовище для існування. Сьогодні маємо ХХІ століття, спостерігаємо чергову хвилю, яка містить у собі усі перераховані вище фактори. Питання в тому, наскільки Європа була готова до цього. З одного боку, вона декларує ідеї гуманізму і прихистку усіх стражденних, з іншого – люди, потрапляючи туди, часто опиняються у ролі зайвих у суспільстві, які живуть не у казці, а у гетто. Відповідно, це є сприятливе середовище для зрощування різного роду радикальних ідей.

Згадаймо приклад останніх «сирійських переселенців» - у контексті того, як західноєвропейські політики називали угорського прем’єра майже не людожером лише за те, що він відверто визнав неспроможність інтегрувати цих людей у сучасне угорське суспільство. Деякі з країн милостиво запрошували цих людей до себе, а тепер подивімося, що там відбувається сьогодні. Як на мене, така позиція цих країн є відверто блюзнірською.

Ми стоїмо на порозі глобальних перетворень, до яких, як мені здається, ми не готові. Потрібно терміново продукувати дієву модель нашої поведінки, інакше з Європою може статися те, що свого часу сталося з процвітаючою Римською імперією.

Яка тоді у цьому контексті мета нашої, української євроінтеграції?

Я взагалі критично сприймаю мислення лозунгами на кшталт «дайош євроінтеграцію!» або «вперед в СНГ» і тому подібне. Потрібно розуміти, що у глобальному світі кожна країна має бачити свою стратегію розвитку і свій прагматичний інтерес у взаємостосунках з іншими країнами. Будь-яка успішна держава повинна вирішити дві базові речі – створення справедливих правил гри та забезпечення справедливого розподілу матеріальних благ. Як це зроблено в переважній більшості європейських країн – особисто мені до вподоби. Тому, якщо ми говоримо про євроінтеграцію у цьому аспекті (тобто досягнення європейських стандартів життя), то це шлях правильний. Але якщо ми ставимо за самоціль саме вступ у якісь наднаціональні структури або організації, то це не є вже настільки безапеляційно правильно. На сьогодні Європейський Союз являє собою фактично конфедерацію. Історично так склалося, що у конфедерацій є два шляхи розвитку: перший – це поступова централізація і перетворення у федеративну державу; другий – це розпад. Сьогодні в Європі ми спостерігаємо явні відцентрові тенденції. Бачимо, що у багатьох країнах народ довіряє владу тим, кого звикли вважати євроскептиками. У цьому контексті чого лише вартий електоральний успіх Національного фронту Ле Пена в першому турі цьогорічних грудневих виборів у Франції.

Дезінтеграція Європи вигідна багатьом ключовим світовим гравцям. Зрозуміло, що і Франція, і ФРН, і Великобританія залишаться потужними гравцями навіть при гіпотетичному розпаді ЄС. Однак, якщо всі вони разом будуть творити єдиний злагоджений наднаціональний механізм, то навряд чи це сподобається США, Китаю, Росії тощо. Тому сьогоднішні наші рухи  у напрямку євроінтеграції, мені нагадують прихід гостя на весілля у понеділок, коли решта гостей відгостилися вже від суботи і починають розходитися.

Але ж ми так любимо говорити, що ми - європейці за ментальністю… Як бути з цими надіями? І чи очікують нас там сьогодні, чи відкрите перед Україною віконце насправді вже закривається?

Україна дійсно мала шанс протягом короткого терміну часу почати вливатися у велику європейську родину. Як на мене, вона цей час згаяла. Сьогодні українська тематика є не в тренді. Достатньо лише подивитися заголовки західних новинних агенцій. Так, мені здається, що вікно знаходиться у фазі зачинення. Про зовнішні атрибути у вигляді безвізового в’їзду у часі, коли Європа активно обговорює «малий шенген» і відновлення контролю на кордонах, навряд чи можна говорити серйозно. Сьогодні маємо всі шанси інтегруватися в Європу нових реалій, які є далекими від тих, що ми очікували.

А щодо ментальності ще складніше. З одного боку, Греція і Фінляндія, Великобританія і Чехія – це не одне й те ж саме. З іншого – у них всіх майже однакові базові моральні, правові, соціальні засади побудови суспільства. Як мені здається, сьогодні переважна більшість українського суспільства ці принципи не сповідує. Приведу лише один приклад: уявімо собі, що у сусідній Ніредьгазі вам запропонували 5 тисяч форинтів, щоб ви проголосували на виборах за певного кандидата або політичну силу.

І взагалі, тема нашої європейськості мені нагадує старий і трохи неполіткоректний анекдот, коли чукча придбав автомобіль і його друзі запитали, якого він кольору. Пояснюючи, він запитав їх навзаєм, чи були вони в Санкт-Петербурзі і чи бачили білі ночі. Один з друзів відповів ствердно. Тоді чукча сказав, що його автомобіль точно такого ж кольору, але темно-зелений. От це і ми так з нашою європейською ментальністю…

Якщо не «на захід», то як тоді бути? На Сході – війна.

В історії важко зустріти приклад війни, яка б рано чи пізно не завершувалася миром. Це аксіома, яку потрібно розуміти. Інакше після Столітньої війни, Імперії Наполеона та двох світових воєн, більшість країн Європи ворогували б поміж собою і сьогодні. До миру, який обов’язково настане, маємо готуватися заздалегідь, для того, щоб максимально врахувати свої національні інтереси. Для себе ми маємо з’ясувати, що є нашою кінцевою метою, що для нас є принципово, а де ми можемо піти на компроміс. При цьому, на моє переконання, слід намагатися вести прямий діалог з Росією, оминаючи, по можливості, послуги посередників, які сьогодні є доволі дорогими для українського суспільства. Тим паче, що деякі з них своє «завдання» вже виконали – перетворили на ворогів сусідні народи, які є мають довгу спільну історію та є близькими за духом. Можливо, комусь здасться, що це звучить не патріотично, але це правдивий і прагматичний підхід. Переконаний, що патріотизм – це не лише вишиванка та прапорець і наклейка «ПТН-ПНХ» на автомобілі зі словацьким номером.

Яку спільну історію маєш на увазі – кількарічне гноблення Росією України? 

Ні. Маю на увазі різні її сторінки. Передусім історію Русі, де, якщо  пригадати, Київ займав лідируючу позицію. Та і в Радянському Союзі Україна  не пасла задніх. Звичайно були і негативні сторінки – тисячоліття не складаються лише з радісних подій. Виходячи з цього, не дуже розумію, чому ми так легко віддаємо ексклюзив на спільну історію росіянам. Чому не беремо за приклад французів, німців і італійців, які побудували власні держави на теренах Франкської імперії, і сьогодні спільно «експлуатують» її минуле на благо всіх.

А як допомога Заходу, реформи, які тут повинні відбутися на західний манер?

Черговий раз згадаю, що Захід є дуже практичним у зовнішній політиці і чітко боронить свої інтереси. Вважаю, що маємо йти шляхом створення самодостатньої країни, яка мала би зайняти вагоме місце у системі світового порядку. Не бачу принципової різниці у тому, що за часів Януковича у нас ніби керували агенти Москви, а зараз ніби керують агенти Вашингтону, Брюсселю або інших світових центрів. Хіба що люди почали жити у 3,5 рази гірше у доларовому еквіваленті, а ціла купа урядовців є іноземцями.  Важливо бути партнером з цими країнами, а не їх васалом.

Поки ми не порозуміємо, що право будувати країну – це великий подарунок, і не будемо виходити з принципу, що спасіння потопаючих є справою рук самих потопаючих, то завжди будемо на когось озиратися і когось доганяти. 

На рахунок реформ: вони не є самоціллю. Це лише один з інструментів того, як побудувати «правильну країну». Сьогодні це більше нагадує маркетинговий хід, аніж системне бачення того, що має бути завтра, післязавтра і через кілька років.

На ініційовані Тобою заходи в Ужгороді завітали міністри Клімкін і Квіт, та навіть імператорські нащадки Габсбургів. Ти видав дві фундаментальні книги. І все це за 2015 рік. Суспільна думка пророкувала Тобі амбіції посісти крісло мера, а Ти навіть на вибори не пішов. Чому так?

Посада мера, як і будь-яка інша, не виступає для мене кінцевою метою. Це засіб, який має слугувати тому, щоб наш Ужгород повернув собі статус класного міста, де ми отримуємо кайф від того, що ми в ньому живемо. Міста, яке подобається нашим гостям. Міста, яке має важливе значення на карті Європи. У актуальних політичних правилах гри я не побачив можливості досягти саме такого результату. Сьогодні у владу прагнуть потрапити або ті, хто має на меті щось заробити, або ті, у кого у дитинстві було мало іграшок, внаслідок чого у них сформувалося безліч комплексів. Ніколи не розглядав міську владу як джерело для сімейного заробітку, з іншого боку з іграшками в дитинстві у мене було все гаразд. Бути диригентом оркестру клептоманів, до того ж залежних від політичних партій, що знаходяться далеко від Ужгорода, і яким чужі його проблеми – це заняття не для мене.  

Державний режим України – демократія. Демократія – це влада більшості. Просто при формуванні влади у США, йде боротьба за виборця шляхом конкуренції програм, ідей тощо. В Україні йде конкуренція поміж тими, хто більш ефективно налагодить мережевий маркетинг і скупку голосів електорату. П’ятсот гривень – це ноу-хау української демократії. На яке жодним чином не реагує Європа, демонструючи політику подвійних стандартів. В цьому аспекті ясьогодніне представляю більшості, а отже і не маю претендувати на керівництво міською громадою.

Утім, під час кампанії можна було чітко простежити, що Твої ідеї застосовували інші, копіювали навіть окремі фрази чи методи. Тебе не дратує така позиція «законодавця моди»?

Майже 20 років, окрім решти занять, працюю вчителем у різних навчальних закладах і дуже люблю цю роботу. Місією вчителя є виховання особистості. У цьому аспекті радію, якщо мій приклад може надихнути хоча б одну особу на гарний і значимий вчинок. Дратують лише випадки, коли хтось намагається «гарною обгорткою» прикрити свої недостойні вчинки, щоб сподобатися людям. Як правило, така діяльність є шкідливою для суспільства, а отже і радіти тут нема чому.

Таким чином, місто Тебе взагалі більше не цікавить і Ти припиняєш планувати та реалізовувати тут свої міські проекти?   

Абсолютно навпаки. Щиро вірю, що основою майбутнього є формування здорового громадянського суспільства. Спочатку маємо змінити суспільство, яке з часом саме сформує дієздатну і відповідальну владу. У цьому форматі живу і функціоную сьогодні. Вважаю, що саме у цій якості можна досягти реальних результатів і принести користь як місту, так і власній родині. Сьогодні працюємо над втіленням чергового проекту, який за задумом має стати панорамно утворюючим у місті і зробити його обличчя більш атрактивним. Робота тривала, років на п’ять, але маю впевненість, що вона того варта.

Ганна Твердохліб

 

 

Loading...
Зображення користувача шоні.

што за дурацька манера тикати респондентові?

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
CAPTCHA
Питання для відсіювання автоматичного коментування.
Введіть відповідь на питання