Рік, який розпочався в Україні, слід вже наперед поєднати з словом «криза», яка, окрім обрисів політико-управлінського колапсу, набула характеру суспільного ментального протистояння: поділ відбувається за критерієм підтримки існуючого стану речей та його несприйняття – рішучого чи пасивного. У пресі, соціальних мережах можна зустріти безліч прогнозів розвитку політичних процесів упродовж наступних 365 днів, які, в цілому, можна звести до обговорення внутрішньополітичних питань і зовнішніх викликів.
Прогнози у політичній системі, яка функціонує на основі неформальних практик і вибіркового правосуддя, а не всезагальних правових норм, тіньової економіки, а не вільної конкуренції є справою невдячною, оскільки єдиною моделлю, яку можна використати, є теорія коаліцій, тобто врахування компромісних інтересів гравців, які мають найбільший сумарний обсяг ресурсів. В умовах, коли економічний інтерес та важелі впливу в Україні мають принаймні два гравці – так званий «західний» і Росія у ситуаційному союзництві з Китаєм, – великі українські власники розклали потенційні вигоди від співробітництва у різні «кошики», а українська політика є відображенням цих бізнес-запитів внести інтригу у коаліційні ігри може лише новий непередбачуваний гравець. Якщо упродовж майже всього 2013 р. таким актором у геополітичних та внутрішніх іграх вважали найближче оточення Президента В.Януковича, то упродовж минулого місяця непередбачувана для бізнес-еліти громадянська активність багатьох українців у різноманітних формах – від стояння на Майдані до економічного міні-бойкоту – змушує брати до увагу інтереси цього колективного гравця, інтереси якого не піддаються точному раціональному розрахунку.
Можна зустріти багато різних припущень про те, що змушує людей вже другий місяць демонструвати протест проти системи, які варіюють від ігор у оточенні Президента, технологій США, гри «м’язами» опозицією, і до усвідомлення українцями потреби укладення нового суспільного договору не з цією владою, і не за цими правилами.
Водночас, монополію на використання виключно теорії ігор для аналізу майбутнього України має, на нашу думку, порушити інтелігенція, яка у 2014 р. повинна скористатися шансом пояснити події, що відбуваються, на основі етичного виміру і, водночас, сформувати моральні смисли, що мають спрямовувати громадянську і політичну поведінку небайдужих людей. Адже саме в часи суспільних криз особливо гострою є потреба формулювання об’єднуючих ідей та гасел, які не мають присмаку політичної кон’юктури, є важливими для громадян і Сходу і Заходу, не сприймаються такі, що є привнесеними «з Москви» чи «з Брюселя». Для інтелігенції другорядними мають бути питання про персоналії кандидатур на політичні посади, розміщення єврооблігацій, ціни на газ, митні збори, течії у провладних і опозиційних середовищах. Як було виголошено наприкінці 2011 р. в Українській хартії вільної людини, прийнятій групою інтелектуалів «Перше грудня»: «Ми будуємо те, що уявляємо, а отже, від глибини, масштабу і творчого хисту нашої уяви залежить наше майбутнє». Саме представникам творчих професій належить іманентна свобода думки, нонконформізм, які є основними «акумуляторами» ідей, натхнення з яких черпають практики.
У сучасних українських умовах досі панує класична аномія, яку може пояснити будь-який студент-першокурсник – старі норми ВЖЕ не діють, нові – ЩЕ не встановлені – і, на жаль, цей стан вже критично довго триває. Сформулювати нові базові правила співжиття особи, суспільства і держави – ось, що є нагальним завданням інтелігенції: наукової і творчої.
Українська інтелігенція початку ХХІ століття, як на нашу думку, сильно відрізняється від своїх історичних попередників, і саме в цьому полягає її сила. По-перше, інтелігенція не є месіанською, як це було упродовж ХХ століття (апогей – Олена Теліга, застрелена в Бабиному Яру в 1942 році чи Василь Стус, закатований в радянських таборах). Кожен з сучасників є поміркованим скептиком, що чітко розуміє всі недоліки своєї держави, не ідеалізуючи і не сакралізуючи її. Проте, він не тільки скептик, але й прагматик. Він розуміє, що змінюватися потрібно не заради незрозумілої метафізичної мети, а тому, що так як є – некомфортно, невигідно та недієво. По-друге, сучасний інтелігент має вірне уявлення, а «як є» – у Європі, Росії чи в Америці, – він насолоджується свободою пересування, проте обирає Україну постійним місцем перебування. Якщо раніше інтелігенція мала лише два шляхи – еміграція або життя за залізною завісою, – то тепер, попри візові перепони – світ значно доступніший, а, отже, ближчий.
Проте, вічне питання про «конформізм-нонконформізм» інтелігенції залишається відкритим. У її середовищі завжди існують спокуси публічно оспівувати існуючий стан, навіть, якщо інтелект і уява протестують проти цього. Водночас, незважаючи на всі позірні кар’єрні незручності, завжди існує можливість змалювати картину, сформулювати гасла, ідеї про те, яким має бути суспільство і держава, чи якийсь менший «мікрокосм», де би діяли принципи всезагального блага, був досягнутий максимальний баланс між політикою і мораллю. При тім, завжди також є шанс використовувати ці смисли в своїй щоденній практичній діяльності.
Гадаємо, що саме такий виклик приніс для української інтелігенції рік, який розпочався. Те, як вона цим шансом скористається, визначатиме її право користатися статусом морального авторитету або ж залишитися для решти громадян пристосуванським, а, отже, зайвим з точки зору суспільного розвитку прошарком. Тим більше, що інтереси і, навіть, фантазія політиків з обох сторін Майдану не заглядають далі 2015 року. Ніша для соціального проектування є відкритою.
Мирослава Лендьел,
Доктор політичних наук, директор Інституту Центральної Європи,
Антоніна Стряпко,
Кандидат політичних наук, вчений секретар Інституту Центральної Європи
Газета "Фест"