Євген і Наталія Цодікові одні з перших переселенців зі Сходу на Закарпаття. Приїхали в область у травні 2014-го. Спочатку до знайомих, але до тодішнього дому так і не повернулася: зараз для них Ужгород потрохи стає рідним.
«Приїхали ми на травневі свята минулого року. Хотіли просто подивитися Західну Україну і залишилися. Маршрут був таким: Київ-Ужгород-Вінниця і – назад в Луганськ. Але, якраз коли доїхали до Закарпаття, повертатися додому вже було небезпечно. Родичів у нас тут нема, був тільки знайомий батюшка Олександр Панасенко. Але і він вже поїхав звідси, а ми от залишилися»,– згадує Наталія. Вона – кандидат педагогічних наук, викладала у Луганському національному університеті імені Шевченка. Євген мав невеликий бізнес: продавав аксесуари для автомобілів.
«В університеті я викладала українською. Дитина у нас взагалі самостійно перейшла на українську. Коли приїхали в Ужгород і вже прийняли рішення тут таки залишатися, якось прогулювалися набережною і зайшли до третьої школи. Хотіли спитати, чи є місця, чи приймають. І вийшли звідти уже з учнем. Ну а вона виявилася з російською мовою навчання. Тому Денис знову перелаштувався на російську», – розповідає Наталія.
Щодо того, як звикалось до нового міста, Цодікові кажуть: Все нормально. Якось ми потрапляли тільки до гарних людей, потім зв’язалися з волонтерським середовищем Галини Ярцевої, тісно з ними співпрацювали, Денис плів браслети для військових», – згадує Наталія.
«І народжували ми тут. І все було дуже добре», – додає вона. Про Ужгород родина Цодікових відкликається дуже добре. Вони вже встигли полюбити місто.
«Ужгород дуже відрізняється від Сходу України. Мене до цих пір дивує, його темп. Зранку в кав’ярні – купа людей, водії паркують машини, п’ють каву. І все це неспішно», – каже Наталія і зізнається, що сама дуже любить каву.
Коли родина тільки вирішила залишитися на Закарпатті, реально відчутної допомоги, кажуть, від держави не було: «Кооринаційний штаб був створений, люди, ніби, працювали, але що вони робили – невідомо. І до цих пір, в принципі, ситуація не змінилася», – каже Наталія Цодікова.
Негатив, за словами Євгена, частіше буває у Фейсбуці: «А что вы тут начинаете? Мы тоже живем на съемных квартирах… И начинается… Просто люди всегда путают теплое с мягким. Одно дело жить в съемной квартире там, где есть родные, близкие, знакомые, друзья, где родился и вырос. И другое дело – когда ты оставляешь город, где прошла вся твоя жизнь, и приезжаешь с деньгами только на минимальные расходы. И надо все заново искать. И работу, и жилье… Все! Я вообще не знаю, как мы просуществовали этот год. Люди знаковые в жизни появлялись. Если бы не они, я не знаю…», – зізнається чоловік.
Услід за Цодіковими до Ужгорода переїхали і кілька друзів родини. Щоправда, значно пізніше. Крім «луганських» друзів, сім'я тепер має і «ужгородських». Наталя розповідає, що зараз у неї є подруга, яка стала майже сестрою: «Вона просто настільки близька мені стала! Як сестра рідна. До моїх пологів ми спілкувалися два рази. Вона живе неподалік пологового будинку і мені туди постійно приносила гостинці. Сама маючи маленьку дитину, мені готувала. Це було щось неймовірне. Я просто плакала. Не розуміла: як таке може бути? Тепер є такі друзі. Неймовірні люди», – розчулюється жінка.
«Закарпаття нас обрало, ми переїхали Карпати і – залишилися, - згадує Наталія Цодікова.— Точно знаю, я не повернуся до Луганська, думаю, що ми лишимося тут. Труднощі безперечно є». Наталія каже, що перестала боятися щось змінювати у своєму житті, не шкодує за минулим і живе сьогоденням. Проблема пошуку житла для сім’ї Цодікових не така стресова, як для більшості переселенців. Переїжджали за цей час один раз. Але постійно тримає в напрузі один факт: чи вистачить щомісяця грошей заплатити за оренду і чи суму не збільшать.
Аня Семенюк