Один з найбільш перекладених українських письменників і один з найглибших мислителів “сучукрліту” Юрко Іздрик з Калуша неодноразово бував в Ужгороді. Під час одного з його візитів ми поговорили з цим максимально дискусійним митцем-постмодерністом про ряд тем, які цікавлять його самого – життя і смерть, щастя і біль, чоловіка і жінку, його крайню збірку есе “Summa” і, звичайно, каву. Автор, здається пише для одного-єдиного читача на світі, але саме тому цікавий для всіх.
Символічно, що в Ужгороді Ви презентувалися у «Небі». Взагалі світ рівноцінно ділять на небо, землю і підземелля. Які у Вас взаємини з цими трьома частинами?
Якнайтісніші. І, що радує, що контакти з небом стають не скажу, що частішими, але дедалі глибшими і конструктивнішими. Я навчився користати це у своїх приватних цілях.
Клас! А земля, підземелля?
Це звичний ареал, особливо підземелля. У певному сенсі андеграунд – це моя природня сфера життя, якось так склалося, що, мабуть, можна так визначити.
Це у творчому смислі чи повсякденному?
Радше у сенсі максимально можливої ізоляції від соціуму. Те, що я залишив для себе – соціальні мережі і дуже нечасті зустрічі з читачами. Все решта - ні.
Тобто Ви письменник втечі?
Я людина втечі. Втеча як життєва стратегія, я собі так подумав, що це, мабуть мій шлях. Це втеча, яка не має кінцевої мети призначення. Тобто втеча з будь-якого місця, в якому ти опинився у цей момент.
І як воно почувається у такому стані?
Найперше слово, яке приходить на думку – мобільно! І це, мабуть, те, що дозволяє мені підтримувати певний життєвий тонус. Бо інакше таке усамітнене, замкнене вдома життя призводило б мабуть до якихось девіацій і утруднювало б контакти, навіть ті нечасті, які я собі дозволяю.
Зараз Ви тікаєте від сюжетної прози до філософської. А яке основне питання Вашої філософії?
Я собі ставлю постійно одне і те саме запитання – воно приватне і не повинно би цікавити нікого більше. Це питання, хто я такий. І оскільки я – не стала константа, а певна сума нашої пам’яті, яка, до того ж, постійно підретушовується, плюс новий досвід, який здобувається щомиті, то на запитання «хто такий я» намагаюся дати відповідь постійно. І у своїх перших прозових творах і теперішній «Summa». Відповідь на запитання нікого не буде цікавити, але, можливо, цікаві самі способи, якими я ці питання формулюю, якими реагую на постійну присутність цього запитання. Бо я думаю, що будь-яка людина, яка хоч трохи думає і хоч трохи має самоусвідомлення, рано чи пізно, перед цим питанням опиняється.
Я намагаюся у теперішньому письмі повернутися до простого художнього висловлювання, себто постмодернізм з його цитуванням, безперервним відсиланням…
Тобто вже і від постмодернізму втеча кудись інде?
Я б назвав це не втечею, а радше напівосмисленим вибором. Я бачу, що нове покоління читачів, яке з’явилося (у мене принаймні), віковим діапазоном від 20 до 27 років – це люди з абсолютно іншою концептуальною компетентністю, і яким би хвацьким цитування не було, але я бачу, що вони до цього не готові, тобто мені потрібно щоразу посилатися на джерела. Я не можу дозволити собі легку постмодерну гру з цитатами, бо кожну цитату треба щоразу обумовлювати і так далі.
До того, події, які відбуваються в Україні, те, що після Майдану почало зрушуватися трохи, самі форми, яких набуває суспільне життя, потребують все-таки того простого висловлювання: що думаю, те і кажу. Це мені видається зараз доречним і правильним. Як підтвердження, наприклад, один з віршиків у мене закінчується так: «Живи повільно, не вмирай молодим». Тобто таки не втримався від парацитати. І у коментарях я бачу, що хтось це сприйняв як мою поетичну полеміку з Жаданом, приписуючи йому фразу «Live fast die young». І що тут? Робити екскурс в історію музики, і розказувати, як цей слоган з’явився і що він означає?.. Це ціла лекція. А коли тобі йдеться про те, щоб висловити якусь емоцію чи передати якийсь образ, чи обриси цього образу, а чи передати (що трапляється рідко, але все-таки трапляється) якусь ідею, думку, то просте висловлювання зараз працює краще, ніж модерне. Тому що змінилася ситуація, змінилася рецепція читача і, можливо, загально прийнята тенденція читання.
І ось для текстуальної компетентності читача Ви укладаєте словники різноманітні. Що Вам самому дає така лексикологічна робота?
З одного боку, це вправляння у стилістиці. Це перше завдання, яке завше стоїть перед письменником. Бо він перш за все не мислитель, не філософ, не науковець. І це інерція постмодерності. Сама їх, словників, форма вимагає лаконічності, і це теж вправляння. У той же час це щось на кшталт пазлів, з яких можна вибудовувати дуже складні картинки. Або й простіші. Дуже зручний конструктивний елемент. Це надає книжці і легкості, і чіткіше фрагментує внутрішню структуру.
У цих словниках багато гендерної лексики. Ви трактуєте жінку як інобуття чоловіка, що це для Вас?
З жінкою дуже складно. У «Summi» є декілька дефініцій, які одна одну…
Заперечують.
…Так, мало не заперечують. Тут історія така, що, на мій чоловічий розум, жінка – істота майже інопланетна. Настільки велика різниця у тому, як працює її мозок, у способі організації інформації, реляції з дійсністю, чоловік – істота більш ієрархічна, яка потребує цілісного світогляду і тд.
Як аналоговий комп’ютер і цифровий.
Так, приблизно. Жінка у тому сенсі вона теж якось включена у суспільство, але чоловік у суспільстві завше шанує, цінує і вираховує ієрархію, йому це важливо. А жінці не так важлива ієрархія, як вміння адекватно відреагувати на ситуацію. В основі лежить ця біологічна здатність берегти і передавати життя. Те, чого чоловік позбавлений цілком. І в цьому сенсі, якщо найвищою цінністю вважати життя і все, що йому сприяє, то зрозуміло, що жінка ставиться на п’єдестал, а чоловік залишається додатком до неї, девайсом.
Справа у тому, що це вічне здивування і наближення. «Summa» створювалася разом чоловіком і жінкою, і є моменти, коли це дуже помітно – чоловічний світогляд (його потреба цілісної ієрархічної картини) і жінка, якій достатньо опанувати якийсь фрагмент дійсності, а все решта буде колись-там іншим разом, коли воно там опиниться, зараз їй про це не йдеться. Це страшенно цікаво. Попри те, що я сексист впринципі і далекий від політкоректності, але перед жінкою схиляю голову і знімаю капелюх. Дивовижна істота.
А чи є мрія про свій головний твір, який писатиметься усе життя?
Ні, нема мрії такої.
Тобто Майстра і Маргариту не хочете?
Якщо ще й йдеться про рівень «Майстра і Маргарити», то точно ні. Це не найкраща книжка з тих, які я читав за своє життя. Тут йдеться ось про що. Чому людина займається писанням? Бо отримує якось від цього задоволення. Людина (до речі, це визначення, якого нема в «Summi») – це взагалі, як на мене, біохімічна машина, яка працює на кайфі. В якій би ситуації вона не опинилася, у в’язниці, засланні, екстремальних умовах, хай навіть у приниженні, людина мусить цей рівень кайфу… ну, словом, це дуже довга історія, коротше кажучи, але приблизно зрозуміло, про що йдеться. Я в якийсь момент відчув, що це задоволення приходить на момент народження, вигадування тексту, тобто у момент вербалізації. І не конче переносити цей вербальний конструкт, який виник у тебе в голові, на папір. Бо це є ще інший вид діяльності, там є теж свої творчі моменти, свої нюанси і таємниці. Але, будучи людиною лінивою, я вирішив зупинятися на цій стадії отримання кайфу від вербалізації і вже записувати нічого не потрібно. Врешті-решт, певною мірою, «Summa» теж є наслідком такого підходу, бо навряд чи я сам сидів би і записував свої думки та рефлексії, а присутність людини, яка відразу на це зреагує, змусить тебе певним чином редагувати, і не лише висловлювання, а і думки ( чи додумувати їх до кінця - це трохи інший спосіб письма. Бо врешті все закінчилося книжкою, друкованими знаками.
Назвою «Summa» ця книжка теж претендує на певну збірку щонайменше життєвого досвіду. Якби мені бракувало самоіронії, я б може на повному серйозі взявся за книжку, де б виклав найпотаємніші і найвиплаканіші уявлення про світ. Але таких людей, як я, були легіони і легіони. І що мої уявлення про світ нічим не цікавіші, ніж уявлення інших людей. І ці приватні уявлення навряд чи комусь знадобляться. Тому писати таку справжню «сумму» не взявся б ніколи, не дай Бог, забракло б поважності і пафосу для цього. А от в такій напівігровій формі, коли дуже важливими є власне дистанційні моменти, які в цю книжку ніяк не потрапляють – зближення людей, вміння зав’язати контакти, спроби адекватно передавати інформацію в обидва боки, спілкування не лише на семантичному, а й на емоційному рівні, на енергетичній хімії і так далі – все це так само дуже цікаво…
Тобто у «Summi» більше лишилося між рядками?
Думаю, так. Я коли цю книжку потримав у руках вже, то зрозумів, що насправді це лише конспект до тієї глобальної ідеї, яка у нас з Євгенією Нестерович виникла, коли ми з лише думали братися за «Summu». Імовірно, ми ще продовжуватимемо роботу, бо такі екзистенційні моменти притягують, так би мовити просять продовження. За цим, очевидно, народяться, якісь нові текстові книги.
Схоже, Вам близький Сократ. Це так?
Я би мав якось швидко і гладко відповісти і закрити це питання, але… я нічого не знаю про Сократа.
На відміну від Бойченка, який про нього цілу дисертацію написав.
Ну, на відміну від Бойченка і, думаю, багатьох інших освічених людей.
Багато думок – це фактично те, що у нього було.
Я ж кажу, головне давати собі справу у тому, що те, що ти для себе придумав, до тебе придумали вже мільйони разів мільйони інших людей.
Серед екстремальних станів, які Вам цікаві, один із найекстремальніших – це смерть. Тема смерті у Вашій творчості яке місце займає?
Дедалі важливіше. Але смерть все-таки залишається категорією абстрактною, допоки так би мовити з нею не стикнешся впритул. Абсурдно звучить. Але я жартую з колегами, що чую дихання смерті в потилицю і воно щораз пристрасніше.
Те, що я добре знаю, що дуже близько як до народження, так і до смерті – це біль. Відібрати у людини можна все. Останнє, що вона буде мати – це біль. Біль як основа самоідентифікації і біль як межова, остання позиція твого «я», це твоя власна вже смерть. Ці речі мені дуже цікаві, але, знову ж, це настільки інтимні речі… Коли смерть тобі дихає пристрасно в потилицю, то це не значить, що вона те саме робить з іншими. І тому тобі треба з нею розбиратися індивідуально.
Тоді чим Вам близький і далекий Леопольд Захер-Мазох?
Радше далекий, ніж близький. Але тут ідеться може не про світоглядні позиції і не про його відомі всім особливості. Про літературу для мене завше – це про те, що книжка незалежно від автора, жанру, теми і часу написання – це набір знаків, символів, значень, які я сприймаю дуже фізіологічно. Тому півсторінки тексту зазвичай вистачає, щоб вирішити, чи я читатиму книжку далі. І Захер-Мазох власне не увійшов до тих, кого я зумів прочитати більше.
Ваші тексти справді дуже фізіологічні, там багато запахів, смакових відчуттів, звідки це?
Ну як звідки? Запахи і смакові відчуття супроводжують нас постійно.
Але не всі письменники на них звертають увагу.
Для мене трохи несподіванка, що мене сприймають не так само, які інших. Думаю, це наслідок того, що для мене проблема, хто я є, моя ідентифікація, абсолютно не вирішувана (вона ні в кого не вирішиться) за межами тіла. Бо тіло як фізичний і біологічний носій свідомості і врешті-решт того ж таки «я» постійно змінюється. Я не можу про своє тіло сказати, що це є я, бо це невловиме «я». Більше того, це страшенний диктатор, постійно диктує моєму «я» принаймні чи йому кудись іти, чи йому лягати спати, чи їсти. Я вже не говорю про якісь гормональні атаки, допустим викид тестостерону змушує мене думати тільки про секс, а викид адреналіну змушує мане або нападати, або втікати і так далі. Мої стосунки з тілом теж певною мірою є стосунками з інопланетною істотою, я ніяк не можу з цим примиритися і звикнути до цього. Можливо, тому і в текстах це знаходить відображення.
Зараз нас оточують запахи кави. А чи можна каву курити? Скажімо, через кальян чи у сумішах?
Я пробував різні способи. Все, що можна курити, я спробував. І можу Вам достатньо аргументовано сказати, що ні кава, ані чай не надають смаку курінню, краще їх вживати орально.
А орально каву Ви вживаєте?
Так, хоч, звичайно, не є кавоманом. Ні залежним від кокаїну. Тобто п’ю, бо мені подобається цей смак. Був довгий період, коли він мені не подобався, тоді пив чай. Але так як каву – з молоком.
Чим вона Вам різниться від інших напоїв?
Я ж виріс в міфології кави. Кава – це щось таке… Це тема окремого інтерв’ю. Кава не є продуктом харчування, це і символ, і маркер, що завгодно, і допінг якоюсь мірою. У кожному разі, як і куріння, приготування кави – це для мене ритуал. Для нього потрібно дуже багато часу, дуже багато різних деталей, атмосфера і так далі. Те, що зараз мода просто взяти насипати собі кави і залити її кип’ятком – це не можна. Не тому, що це не смачно чи що. Просто тому, що це не кава.
Сергій Федака, спеціально для Zaholovok.com.ua
Фото: Ірина Бреза
P.S.
Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, а віднедавна все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава». Щотижня читайте нові розмови. Усього з кількох запитань (частина – із знаменитої анкети Марселя Пруста), тільки щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві. Чекаємо Ваших пропозицій щодо осіб, яких Ви хотіли б "почути" за "ранковою кавою".
Ваш Zaholovok.com.ua
Партнер рубрики "Ранкова кава":
