Ранкова кава з Юрієм Андрашком

Шкіра як дзеркало організму, навіть - як психологічна категорія, - саме так ставиться до нашого найбільшого органу один з найвідоміших українських дерматовенерологів професор Юрій Андрашко, завідуючий кафедри шкірних та венерологічних хвороб УжНУ, Головний дерматовенеролог Закарпатської області. Його звання можна перераховувати ще довго, та, за традицією "Ранкової кави" на Zaholovok.com.ua, найкраще - почути думки. Для цього і кавуємо з нашим новим гостем.

Робити людей красивішими чи повертати їм втрачену через хвороби красу – схоже на роботу митця. Чи у медичному кабінеті над цим не задумовуються?

Ніколи так не формулював собі питання. Але мені важливо почути таку думку з приводу того, чим займаюся я безпосередньо і команда.

Питання загалом комплексне. Я собі дозволю трохи ширше на нього відповісти. Першим своїм завданням бачу - і в останні роки це бачення тільки посилюється - переконати людей, що вони красиві у тому, як їх створив Господь. І не мають почувати себе «ущербними», навіть якщо окрім форми носу, кольору очей, зросту їм зіслано (а на рівні «медичної мови» йдеться про генетичну інформацію) у тому числі схильність до того чи іншого захворювання. Пізніше під впливом певних чинників вона може реалізуватися. Нерідко це проявляється і на найбільшому, найважливішому і найскладнішому органі, яким є шкіра.

Іноді лікування слід починати з розмови про те, що, на жаль, шкіру не можна змінити. Тому треба розуміти, що певні речі будуть супроводжувати людину все життя. Головне, коли говоримо про якість життя – навчити позбутися тієї психоемоційної напруги, на скільки це можливо, той стрес, який людина переживає, споглядаючи проблеми на шкірі. Якщо це порочне коло не буде розірване, не будуть знайдені кроки, як домовитися зі своєю шкірою, то говорити про відновлення краси, як ви запитали, важко. Мистецтво лікування у дерматології полягає у створенні тривалої ремісії, як кінцевого результату. Шкіра не буде замінена, загострення або рецидиви неминучі. Але важливо, яким шляхом досягається ремісія. Ефективність і безпека є тими інь і янь, які у всіх питаннях життя повинні творити гармонію. Коли найдемо оптимальну комбінацію ефективності і безпеки, як досягнення результату лікування, тоді можна очікувати, що ремісія буде сталою. І фаховий лікар при цьому процесі, який буде отим митцем, особливо потрібний.

То все-таки працювати зі шкірою – мистецтво.

Я із задоволенням спілкуюся на тему медицини, а тим більше шкіри, саме через призму мистецьких категорій (чи алегорій, асоціацій), як і філософських. Ти не можеш бути науковцем, якщо не дивишся на життя по-філософськи або ти не є людиною, яка вірить.

У дерматології професійні вміння дуже схожі на мистецькі особливості. Як і кожен фотохудожник, якщо не є митцем, не відобразить на плівці особистість, так і тут повинне бути чітким та глибоким у прямому розумінні слова бачення проблеми, особливо у людей, які працюють з шкірою, впевненість у правильності дій, спрямованих на покращення стану шкіри.

Не можу не згадати тут висловлювання Володимира Смоланки, що хірург бачить не лише очима, а і руками. Це специфічне 3D. Звичайно, це так! Адже шкіра наділена рецепторними властивостями, яких не має жоден інший орган. Нею ми можемо осягнути образи, які навіть при візуальному огляді не до кінця розуміємо.

Медицина загалом – це справді мистецтво і тому людина, яка працює у дерматологічному напрямку, як і кожен фахівець, видозмінюється. Але якраз у передбаченому професією процесі трансформації особистості. У спілкуванні зі шкірою як об’єктом проблеми, щоб стати фахівцем, мінімум 10 років треба «працювати біля станка», активно практикувати як лікар, а не тільки, скажімо, як науковець, педагог і організатор. Лікар, який зупинився у професійному самовдосконаленні – завтра його просто немає, навіть якщо сьогодні його рівень – максимальний. Тому справжній лікар-професіонал – це завжди «граючий тренер».

А як Ви тренуєте мозок?

Насамперед продовжую щоденно спілкуватися з пацієнтами. Цю динаміку підтримую вже 23 роки. Як я казав, мінімально дерматолог повинен 10 років дивитися на проблеми шкіри, щоб сформувати для себе ту базу даних, яку буде використовувати як основну програму, звідки черпати правильну інформацію для постановки діагнозу. Обов’язково бачити та аналізувати слід не лише проблему, а і те, як вона вирішується під твоїм впливом. І таким чином, збагачувати досвід. Навіть неусвідомлено щоденна лікувальна робота дає колосальний досвід і коли перетинаєш позначку у 10 тисяч пролікованих хворих лише на псоріаз, то це і є той тренінг, про який запитуєте.

Водночас нульовим був би результат, якби паралельно і органічно не поєднувати клініку та науку. Так би мовити, науково-клінічний тренінг.

Треную мозок і тим, що регулярно беру участь у переважній більшості європейських та світових наукових конгресах та симпозіумах, є співорганізатором цілого ряду з них. А там ого скільки тренування для мозку!

Тоді як даєте мозку відпочити?

Найголовніше – почуваю себе щасливою людиною, тому не перенапружений. У мене є базовий рівень комфорту. Стараюся так регулювати своє життя, щоб не потрапляти, на скільки це можливо, у стресові ситуації. Можу від деяких речей просто відмовитися, щоб не виходити із зони комфорту та внутрішньої самодостатності. Це головне. Бо якщо постійно собі створювати, а потім боротися з проблемами, то для чого тоді життя? Маю чудовий і надійний тил, у сімейному розумінні цього слова, як і у дружньому.

Наступне – банальні речі. Переключаю один вид мозкової діяльності на інший – почитати, подивитися, послухати. Дуже люблю подорожувати, особливо з сім’єю. Як вже казав, постійно «мною носить» на конгреси. Хочу бачити нове, максимально отримати інформаційне, естетичне, мистецьке задоволення. Напевно, у цьому і можна частково вважати зміст дорослого життя. Коли є час і можливість – дивитися світ. Нічого нового цим не кажу, але, мабуть, тому це і справжнє, для багатьох зрозуміле – якомога більше побачити, частіше «міняти картинку», не дублювати одне й те саме.

Ви згадували про психологічний аспект роботи дерматолога. На скільки важко «полюбити власну шкіру» людям, які стикаються з її хворобами? 

З цього починається одужання. Психологія тут дуже важлива і тому так багато «народних» порад – потріть яблуком чи ще чимось, та ще й під час зростаючого місяця тощо. Тому що дуже важливо саме повірити у результат.

У Європі активно діє Асоціація психодерматалогів, з якою фахівці клініки тісно співпрацюють. Наші лікарі стажуються, зокрема, у Бельгії з проблем психодерматології. Важливо, коли у клініці є фахівці, які можуть доповнити знання один одного. А тим більше у медицині, коли слід високоспеціалізовано надавати допомогу людям. Часом потрібні консультації більшої кількості фахівців, ніж одного лікаря, навіть якщо Ви звертаєтеся до професора. Так от щодо психології, без відвертого і щирого спілкування з пацієнтом важко домогтися результату.

Якщо порівнювати дерево і людину, то кора, у розумінні друїдів – «ростущая душа». Шкіра теж постійно росте і змінюється, частково також є душею. Тому однозначно психологічні аспекти в дерматології є важливі у сенсі дати можливість полюбити власну шкіру, навіть коли вона проблемна. Водночас, лікуючи, важливо розуміти, що шкіра також є емоційною складовою організму, як не дивно. Не дарма існує класичне поняття – що шкіра – дзеркало організму.

Які жінки для Вас – красиві?

Серйозне запитання, тим більше від жінки (усміхається, - авт.).

Я розумію чітко: народився для того, щоб любити жінку. Це головна місія чоловіка. Якщо любов не дана мужчині, то все інше, чого він досяг, не рахується для мене.

Красива жінка – жінка, з якою не скучно, яка «не скучна» сама по собі – це головне. І взагалі, мужчина має відчути абсолютну красу жінки через повну гармонію у сприйнятті на рівні усіх рецепторів. Першим починає працювати зоровий, а потім… Краса, її усвідомлення, розуміння і сприйняття – це момент абсолютно не разовий, шкіра і тут – тактильно і чуттєво – активно виходить на головний план. Не можна зробити висновок «по картинці», потрібно добре відчути усі складові об’єкта.

Які риси цінуєте у чоловіках?

Надійність. Але надійність, яка не є просто терміном і поняттям, а надійність людини, яка вірна своїм принципам. І задекларованих озвучених принципів дотримується у процесі життя. Оце важливо. А якщо принципи змінюються чи під них підтасовується та ж сама нібито надійність, то це вже видозмінена надійність, для мене вона просто, так би мовити, «кон’юнктурна».

Якщо б зникли усі хвороби, у якій сфері Ви б себе реалізовували?

І це дуже хороше запитання. Дякую, що ставите їх лікарю, який усвідомлює свою «лікарскість». Студентам я часто розповідаю, чим відрізняються від інших професій справжні лікарі – особливим типом мислення. «Клінічне» називається. Воно змушує дивитися на речі все життя через специфічну призму, постійно працюючи над цим стилем мислення і удосконалюючи його, інтегруючи з іншими, притаманними людям з інших систем знань.

Оволодіння цим типом мислення дає можливість отримати глибоке розуміння та аналіз екзистенційного стану речей та процесів. Це і є те, коли «дається навзаєм»: медицина ніби повертає тобі, коли вкладаєш у неї свою душу. І тоді ти починаєш бачити речі, непомітні та незрозумілі іншим. Головне, щоб ти правильно їх використовував.

Що би я ще міг дозволити собі робити на цьому ж рівні комфорту у світосприйнятті та ментальної реалізації? Інколи люди думають, що якби не було хвороб, то лікарі не мали б матеріальної реалізації. Але медицина базується насамперед на здоров’ї! Процес контролю за здоров’ям через вплив на спосіб життя людини і є вищою місією лікаря! Якщо він забезпечує здоров’я і воно залишається сталим, то може отримувати від цього і виправдану матеріальну реалізацію, а зовсім не від постійного лікування хвороб.

Утім неможлива людина, яка колись не помре. У процесі «хвороби» під назвою «життя» з людиною відбуваються дуже різні речі, і в цих ситуаціях вона потребує когось поруч. Когось, хто регулює чи формує її смак до життя чи когось, хто розвиває знання і здібності. Це вчитель. Напевно, якби не медицина таки, то я залишався би тільки вчителем.

Справа у тому, що вчитель – одна з 4 ведичних категорій або каст людей, яка мені найближча.

А міг би бути і Вашим колегою, наприклад. Чи працювати у тій сфері, де йде мова про реалізацію екстравертів. Я такий є і це не приховую. Все, що викликає бажання коментувати чи реагувати, спонукає мене саме так і вчинити. Якщо є енергія, то вона повинна бути на щось витрачена. Так, її можна і сублімувати. Головне, щоб це не пішло на самопоїдання або не було стресом чи перевантаженням і, як результат, втратою внутрішньої гармонії та самодостатності.

Чому при характері екстраверта і при згаданому бажанні коментувати та реагувати, Вас досі немає у соцмережах?

Можливо, не відповім на це повністю, як хотілося б, «без буйків»… Можливо, боюся, що можу не втриматися у реакціях. А вже вступають в силу і вікові особливості, підказують, що «мав би бути маленько мудріший», не завжди реагувати. Головне, що не рефлексую і не комплексую з приводу цих речей. Варто вміти такі пориви і стримувати, але і від того не бути хворим, недопочутим, недооціненим. Напевно, це відбувається і вдається якраз тому, що знаходжу самореалізацію в інших, «не ефірних» станах: професійному і приватному житті.

Але скажу так: я готуюся. На кожному етапі життя людина має бути ефективна. У дитинстві, юності, зрілому віці – все має бути адекватно віку. Дещо смішнувато, коли 50-літній пробує себе реалізувати там, де це у такому віці виглядає як мінімум дивно. Наразі ті ж соцмережі – у першу чергу прерогатива молоді. Повірте, я отримую і аналізую достатньо медійної інформації, але «гласом, вопіющим у пустині» я бути не хочу. Демагогією можна займатися з друзями на каві, там можна «філософствувати», у межах своїх знань і вмінь робити висновки, прогнози, а потім можна і співставляти їх із тим, що є у соцмережах.

Яке з досягнень далося Вам у житті найважче?

У житті, на щастя, я досягаю своїх цілей без надмірних труднощів. Іноді, аналізуючи певні речі у розмовах про досягнення, досі не можу зрозуміти, як вони відбулися – на стільки все було в задоволення, щиро і природно, що здається, ніби все давалося без особливих складнощів. Наприклад, я був ленінським стипендіатом у студентські часи, при тому що не був комсомольським активістом. Питаю себе: як я отримав цю стипендію? Треба ж було бути якимось особливим, а не лише круглим відмінником. Так, мене обирали студентським громадським деканом, але щоб я міг сказати, що виконував особливо важливі функції та доручення – ні... І взагалі був не особливо «комфортним», бо дозволяв собі не стримувати думки і мати привід для зауважень до себе на фоні тодішньої загальної «сірості» системи. Пощастило, напевно. Просто не можна зупинятись.

Разом з тим ніхто в житті ніколи за мене не вирішував і не просив. Може звучить самовпевнено, але я гордо дивлюся в очі усім, з ким би не зустрівся, бо все зробив - як у позитиві, так і в негативі - сам. І не маю за що опускати погляд.

Все-таки найскладніше у житті… показати справжність того, що робиш. Іноді людина дбає лише про те, що зовні може стати показником успішності. Натомість складно не те що «всем понравиться», а довести, що робиш щось дійсно справжнє. Вміст повинен відповідати упаковці. У будь-якій справі мене цікавить саме не упаковка, брендування, оскільки не можна забувати, що так само гармонійно повинен відповідати їм і внутрішній зміст питання. Якщо не буде гармонії, то відбудеться величезне розчарування. Якщо планка у чомусь взята людиною високо, то і соціуму, коли він дає оцінку, повинно бути зрозуміло, що наповнення, зміст у тій справі, є таким же. Якщо ж буде не так, то потім у першу чергу з собою не зможеш домовитися.

Що Ви не любите?

Я максимально вільна людина, але є певні чіткі правила, які формують особистість, її вихованість, їх дотримання для мене необхідне. Наприклад, не люблю непунктуальність. Не можу респектувати моветон та відсутність смаку у будь-чому. Багато що повинно бути не тільки дотриманим «примусово», а прищепленим змалку. Наприклад, вміння поводити себе за столом повинні бути закладені з дитинства, тоді вони будуть виглядати органічно.

А ще не люблю безпідставної зарозумілості, впевненості у недоведеному так би мовити. Головне, щоб людина, яка чогось досягнула і впевнена у власних здібностях та можливостях «перепровірила» це у кількох системах координат. У медицині, наприклад – в системі координат інших країн. Людина амбітна не може не перевірити, чи справжнім є її «чемпіонство».

От Ви зараз мене провокуєте на ті речі у моїх коментарях, через які мене немає у соцмережах, про що ми щойно говорили (усміхається, - авт.).

На прикладі приватної клініки Ви показали, як може ефективно і комфортно для пацієнтів працювати медицина. Не секрет, що для людей йдеться практично про ті ж кошти, що і при «безкоштовному» лікуванні. Чи могла б щось запозичити з досвіду роботи подібних «Асклепію» клінік і державна медицина? Чи все-таки різниця між ними непереможна?

Це питання можна розглядати навіть на колегіях відповідних владних структур. Приватна медицина давно стала органічною структурною  складовою надання допомоги людям. Поважаючі себе професіонали не акцентують увагу на формі власності закладу. Залишилися тільки певні стереотипні побутові речі у «примітивних від медицини» або у того, хто мав негативний досвід, незалежно державна це була чи приватна структура.

Я віддавав собі звіт, коли у ‘95 році започатковував клініку, що це набагато важче, ніж працювати у державній лікарні. Мене питали: для чого ти це робиш, якщо маєш усе у державній медицині? А коли інвестуєш приватні гроші, то це набагато важче, звичайно.

Думаю, що коли і державні інвестиції матимуть таку ж рентабельність (а це і є основа страхової медицини), тоді зміниться багато речей. Ці речі мають бути чітко прораховані. Наразі все тільки у процесі становлення. Не можна, взявши за основу чужу схему, чекати, що вона спрацює. Наші реалії особливі, любий «устав» у нашому монастирі потребує тривалої і непростої імплементації. Інколи і покоління має змінитися. Тільки людський фактор, наприклад, треба формувати роками.

Наявність кадрів – ахіллесова п’ята. Адже медицина – не лише технології (хоча без них неможливо!), але і саме людський фактор.

Щодо досвіду приватної клініки, то і через помилки у тому числі я прийшов до розуміння багатьох речей. Все будувалося емпірично, на досвіді. І якщо починали з 2 лікарів, то зараз персоналу - 26 особистостей, частина з яких паралельно реалізовані і в державних закладах, і в науці. Це гармонійна форма, яка ні в кого не викликає роздратування.

Необхідно взяти все найкраще, що є досі і в структурі лікувальних закладів, але додаючи при цьому і сучасні нюанси, які на-гора видає сучасна філософія життя – це і була запорука успіху. Разом з тим, наша область і зараз є прикладом наслідування для всіх інших регіонів. Такого фінансування медичної сфери немає ніде. Є на що витрачати, є кому реалізовувати ці кошти. Не можемо не помітити динаміку цілого ряду моментів. І взагалі, коли починають критикувати медицину, я прошу порівнювати ситуацію зі станом інших служб і систем у нашій країні, тоді співвідношення позитиву та недоліків очевидне. Хоча для людей, мабуть, ця сфера найголовніша, адже - найбільш болюча.

Перелік фахівців і їх спеціалізації у Вашій клініці зумовлений Вашими особистими нахилами у медицині чи саме такі проблеми найбільше шкодять здоров’ю закарпатців?

І одне, й інше правильно. Я – один з членів колективу, а не лише керівник. А якщо керівник і сам виставляє планку, і дає зрозуміти колегам, що вони можуть бути поруч, то усі розуміють, що у них повинен бути відповідний професійний рівень. Я ставив вимоги перед колегами, з самого початку відштовхуючись від власного ставлення до роботи, а також від того, що вимагає ринок. У мене ніколи не було бажання бути «ще однією аптекою на 100-метровій вулиці», «подражаніє» мені не властиво. Тому, звичайно, вивчав реальну потребу людей, прагнув розширити наявний діапазон медичної допомоги.

Образно можна пояснити так: «Макдональдс» мене ніколи не цікавив, натомість завжди приваблювала ідея маленького класного мішленівського ресторанчика. Як бізнесмен, я розумію, що це менш прибутково. Але як лікар, ставлюся до цієї справи відповідно. А оскільки не пішов повністю у бізнес, менеджмент, а продовжую «у себе на кухні готувати», то так формую і бачення доцільності у тих чи інших фахівцях та напрямках. Звичайно, весь час моніторю ситуацію, адже важливо регулярне оновлення матеріальної бази та обладнання. Воно у нас відбувається постійно і це вже навіть не афішується, бо інакше не могло б бути.

Відчувати правильність обраного напряму мені дозволяють результати, при чому вони наявні без зовнішньої реклами. Ми не заспокоюємося на досягнутому, ні, адже не можна отримувати хороший результат, якщо не працюєш над собою і постійно не інвестуєш.

У розвитку клініки є і величезна роль моєї дружини. Крім того, що невтомно працює протягом дня, вона ще і вдома буде працювати над професійною проблематикою. Інга має зразковий математичний склад розуму, вчилася менеджменту і також розуміє, що розвиток медицини пов'язаний із інвестицією в обладнання, без нього у дерматокосметології неможливо. Разом з тим, можеш мати хоч яке обладнання, але головне – вміти на ньому працювати. Для цього наші фахівці постійно проходять не одне стажування у кращих європейських клініках. Для приватної клініки важливо навчитися і правильній математиці ведення бізнесу, лише тоді може бути результат. У цьому моя дружина найкращий порадник – завжди знає, чи є зміст інвестувати.

«Претензії» до сучасних студентів відомі, а якими є їх переваги, на Вашу думку?

Для них відкритий світ і вони відкриті для світу. Немає тієї зашореності, яка була у попередніх поколінь. Вони мають доступ до інформації – набагато комфортніший, ніж ми. Коли чую якісь виправдання, мовляв «ми не мали доступу», бачу, що ця людина тут штучно. До речі, приємно, що не лише наші фахівці стажуються за кордоном, а й навпаки. Наприклад, лікар, яка закінчила школу дерматології у Празькому університеті, вже вдруге приїжджає до нас на стажування в «Естімед». На черзі – фахівці з Грузії.

Інша справа – власна готовність до отримання студентами інформації від провідних та справжніх фахівців. Я у першу чергу про володіння іноземною. Вільне володіння англійською – обов’язкова вимога. А у нас на моє запитання, хто говорить англійською, минулого семестру в аудиторії не підняв руки ніхто. Цього семестру вже було кілька рук. Свої знання я також постійно вдосконалюю. Адже у більшості іноземних країн доповідаю чи веду секції англійською (що для мене є найскладнішим, бо так склалося, що базовий рівень був завжди ахіллесовою п’ятою, тому завжди над цим працюю), у Словаччині – словацькою, у Сербії, Хорватії – сербохорватською.

Чи є такі серед Ваших нинішніх студентів, кому Ви, можливо, через певний час, але спокійно довірили б власне здоров’я?

Слава Богу, такі діти є. Але, на жаль, одиниці.

Що Ви особисто робите для того, щоб рідше звертатися до медицини – можливо, у харчуванні, способі життя?

По-перше, лікування лікаря – це особлива річ. З того, як людина ставиться до свого організму, коли і сама є лікарем, як справляється з тими чи іншими проблемами, можна судити про його професійність. Хоча, з іншого боку, лікарі є більш фаталістами і можуть просто, жаргоном виражаючись, «забити». Інколи фаталізм і «забити» є єдиним виходом з положення. Звичайно, є ті захворювання, які б я дуже не хотів мати, щоб довелося шукати вихід, який не можна знайти вдома. І частіше йдеться не про відсутність обладнання, а саме про відсутність лікаря, бо з нього все має починатися.

Відповідаючи буквально, то це той здоровий спосіб життя, який не граничить з абсурдом, бо крайнощі у обидва боки не є ознакою здорового ставлення до питання. Інколи бачу, як вегетаріанець викурює 2 пачки сигарет в день. Чого хоче домогтися ця людина? Чи думає, що окремо взята, нібито добре контрольована система організму існуватиме самостійно? Що харчування зробить роботу із цілим організмом, не зважаючи на інші шкідливі впливи?

Як і піст – повинен бути останнім пунктом, який людина включає, коли всі складові, що передбачають здорові, правильні морально, філософськи і духовно речі, дотримані. Піст – питання теж філософське. По відношенню до чого ця аскеза має бути? Чи це дійсно тільки їжа? Можна не їсти м'ясо, але у цей же час вбивати тварин...

Щодо різних методик, то все повинно бути застосовано, знову ж таки, з розумом. Тому тритисячолітньої давності системи та методики мають бути мудро адаптовані до сьогодення, а не просто застосовані.

Що із того, що навчили Вас батьки, хочеться передати своїм дітям? А що не сказали, про що не попередили?

По-перше, я аж зловживаю своєю натуральністю з дітьми, пробую максимально бути таким, як є. Навіть у негативних проявах, щоб не було подвійних стандартів, щоб вони розуміли, що усе – щиро. Бо коли дитина бачить невідповідність у задекларованих тобою принципах і твоїй поведінці, вчинках, то це призводить або саме до подвійних стандартів, або просто до відсутності гармонії, коли дитина боїться бути самою собою, не може розслабитися, досягти  певних результатів.

Я дуже дорожу дружбою зі своїми доньками. У нас нема табу для жодної теми, немає такої, про яку не міг би з ними поговорити. Цього навчила мене моя мамочка, яка присвятила мені все своє життя. І це створює правильну атмосферу.

Стараюся говорити і про ті речі, на які не отримав відповіді свого часу сам, бо питання приходили «несвоєчасно» чи нікого не було поруч. Я втратив батька у 21, але все ж від нього отримав бажані відповіді, і продовжую з ним спілкуватися. Навіть деякому негативу маю сьогодні пояснення. З віком, розуміючи генетичний зв'язок, можу порозуміти мотивацію того чи іншого вчинку своїх рідних. І це мені дуже допомагає у відвертих розмовах з моїми дітьми.

Виховання базую не за «назидательным» принципом, а пробую вселити зерно віри у мої слова і позиції у момент відвертої розмови. Навіть якщо я не побачу «урожай», але знаю, що дитина розуміє, що саме батько мав на увазі. Порозуміє його поведінку, слова, стосунки з людьми.

Зізнаюся, мені, як людині екстравертній, імпульсивній важко виховувати дітей у «м’яких формах». Іноді і слівце можу застосувати, і емоцію висловити – з метою знову ж таки не бути строгим чи обмежити дітей у чомусь, а просто бути щирим, не приховувати той стан, який у мене можуть викликати. Але це є, мабуть, і виховна пересторога: не провокуй це, не повторюй, бо подібне не створює комфорту нашого співіснування.

Яким пам’ятаєте власне дитинство, зокрема, спілкування з дідусем, як відомо – архієпископом?

Із одного боку, і з іншого у нашій сім’ї були священики. По татовій лінії лікар, вчитель, а до того – 5 поколінь священиків, - маю цілий архів. А по лінії мами дід був архієпископом, надзвичайна, свята для мене людина, історична постать. Про таких людей, яким був мій дід, треба розповідати. І говорю зараз не як внук. Якщо люди будуть пам’ятати таких, як він, то ця позитивна енергія виправлятиме суспільство, цей позитив даватиме йому гармонію.

Завдяки дитинству і юності поруч з ним мені, можливо, простіше. Адже (може це буде сприйнято кимось категорично), зберігаючи у серці глибоку віру, мені не треба так би мовити посередників у спілкуванні із Всевишнім. Бо у мене є у серці і душі образ дідуся, який залишив мене у 25 років, тож ясно, що пам’ятаю його дуже добре. Уявіть людину, яка тобі допомагає, коли є нюанси, порозуміти квантову механіку, категорії філософії, астрономію, будучи професором-теологом, доктором богослов’я. Дід знав 12 мов, він об’єднав всі православні приходи, працюючи в Угорщині, Чехословаччині, згодом був єпископом Берлінським і Віденським, потім – архієпископом Нью-Йоркським, екзархом Північної і Південної Америки та Алеутських островів. Після смерті бабусі, коли йому було 52 роки, прийняв монашество. За молодих років був і учителем Закону Божого у Хустській гімназії, членом Народної Ради Закарпатської України. Він тоді жив за наївною ілюзією наших русинів, що Закарпаття ввійде у склад Союзу як автономна область.

Дід, незважаючи на надзвичайно високу освіченість, листування з Ніксоном, з президентом ООН, з королевою Швеції, був скромним чоловіком. При цьому з моїми цімборами він із зацікавленням говорив про футбол. Через 5 хвилин спілкування люди мимоволі абстрагувались, забували, з ким говорять. Здавалося – з товаришем, з близьким по духу. Тема – будь-яка. Теорію відносності саме він пояснив так, щоб я її зрозумів до кінця. Бердяєва у 20 років від мене забирав – казав, ще рано. Також, пам’ятаю, говорив, що після Гегеля класична філософія закінчилася.   

Часто звертаю погляд на його портрет вдома. Він для мене є тим мірилом життя, яке я не можу підвести. Він мене «звідти» бачить разом із моїм батьком і разом із Творцем. Тому за кожен свій вчинок я знаю що відповісти своїм предкам, і це для мене справді важливо.  

Що б Ви сказали при зустрічі з Богом, якби була така можливість?

Це дуже непросто. Бо Бог – це більше, ніж просто можливість сказати. Я би сказав: «Дякую, що Ти дав можливість Тебе зустріти. Я завжди знав, що Ти є».

Можливо, це питання ставлять Вам надто часто, адже Ви нерідко перебуваєте (і працюєте) за межами України. Чи плануєте змінити «місце постійного проживання»?  

Я так відповім: не вчасно ви мене про це питаєте. Але я наразі пробую максимально бути адекватним у тому об’ємі власної активності і географії, що його мені вдається тримати на рівні, який я вважаю комфортним, за який мені «не ганьба».

Ми всі – європейці. Громадянином якої країни ти є, якщо можеш бути реалізований у тому числі професійно у кількох, це вже питання другорядне. Але це не означає, що треба щось міняти, визначатися кінцево. Усе можна поєднувати. Істина восторжествує, час покаже. Зараз я є там, де, очевидно, більше потрібний – і собі у тому числі. Втім, я заядлий локал-патріот.   

Чи змінили б Ви щось у своїй зовнішності, якби «Асклепій» чи «Естімед» зайнялися пластичною хірургією? Що саме?

Своєю зовнішністю, коли у певний період я думав, що вона особливо важлива, все довів, що мені цим було потрібно. Важливо, щоб вона була адекватною. Варто вміти красиво старіти і отримувати задоволення від кожного періоду життя і свого образу в ньому. А щоб це було справді у задоволення, то слід вести здоровий спосіб життя, про який ми вже говорили. Тоді зміни не є принциповими.

Що робить Вас найбільш щасливим?

Найбільше щастя я отримую від своїх доньок! Я у житті один, без братів і сестер, а від своїх дітей отримую зміст життя і його наповнення. Вони – моя головна гордість. Дякую за це Богу. Донькам 25, 11 і 4 роки, тож я можу насолоджуватися різними рівнями спілкування. Із дорослою, яка може вже і вчити, виправляти, навіть «покласти на місце». І з тією, яка тільки починає, пробує конкурувати.  І та маленька, коли так міцно обіймаєш і її і… відчуваєш весь кайф життя. Коли дитина зранку притулиться до тебе, і все інше вже не важливо.

Дитина має рости у коханні, переконаний, що це головне. Радію, що можу прививати своїм дівчатам саме таке виховання, такі цінності. Мені не ганьба за те, що вони бачать, як я ставлюся до їх мами. Звичайно, вони бачать часом і протистояння, як у кожній сім’ї, але точно відчувають, що головне.

А кохана дружина – це особливе, невимовне щастя!

Який ви у побуті? Чи залишається час на, скажімо, кулінарію або інші домашні справи?

На все є час. Утім, більше на споживання результатів кулінарії, ніж на власне приготування. Бо, як не дивно, на нього залишається час у дружини, яка навіть більше фізично і більше часу працює, ніж я. Хоча бувають і елементи моєї участі у кулінарних справах. Люблю «активно заважати» на кухні, я – теоретик. Іноді навіть друзі здивовані, що готували за «моїми» рецептами, почутими від мене порадами, а я сам… цього ніколи не готував. Але яка різниця? Я ж знаю, як має бути, яке вино слід додати, яку ступінь просмаження застосувати і т.д!

Чи любите каву і як ставитеся до цього напою «з медичної точки зору»?

О, це ціла історія, традиція, ритуал нашої сім’ї! Для мене було приємно почути від художника Володимира Микити: «У наші молоді роки таку каву, як твоя мамка знала робити, ніхто більше не знав. Якщо ми йшли в Мукачево, то знали, що будемо там пити таку каву, як в Ужгороді нигда не уп’єме».

У моїх батьків з приготування кави тривала ціла церемонія. Батько підсмажував зерна у спеціальній мідній посудині. Тут же її мололи у особливому, також мідному млинку. І тільки свіжозмелену заварювали у джезві. Тричі мала піднятися «пінка», а якщо напій закипав – виливався геть.

Я спробував перенести цю традицію і у сьогодення. Завжди знаю, коли привозять свіжопосмажену меделінівську арабіку, і тоді її готую. Тільки у такому разі це справжня кава.

Ставлюся до кави з глибокою повагою. Це той допінг, від якого я не готовий відмовитися і, надіюся, не буду мати для цього показів. А їх фактично і немає, бо кількість позицій «за» переважає «проти». На скільки мені відомо, тільки у кількості 4-5 порцій кави на добу обмежує її вживання і європейська Асоціація кардіологів. Я випиваю 3-4 чашки арабіки максимум і без того важко уявляю день. 

Без кави справді не можу, але… розчинну пити не буду! (усміхається, - авт.).

З ким із відомих історичних осіб Ви хотіли б зустрітися за кавою?

Мені б дуже було цікаво поспілкуватися з людьми, філософія і мислення яких є нестандартними. Оскільки мені завжди цікаві особистості, які були, скажімо, «на грані», але пізніше стали іконами стилю, епохальними особистостями.

Цікаво було б з Джонатаном Свіфтом пофілософствувати. У свій час він розмірковував так, що деякі висловлювання носили пророчий характер. Розумієш, що ця людина знала більше, ніж ми собі уявляємо. 

А з ким випити кави? Мені би з Асклепієм цікаво було зустрітися. Він собі дозволив такі речі, які не могли собі дозволити навіть боги, а він був тільки напівбогом. Почав піднімати мертвих і тоді Зевс під впливом Аїда змушений був його ліквідувати.

Не буду продовжувати перелік всіх пророків і праведників, які нас вчать по життю. Але, певно, такі люди були б цікаві у особистій розмові. Усе ж, найбільший життєвий шанс - почути і порозуміти – я отримав від свого діда. Він дав мені дуже багато знань і понять, допоміг закласти принципи і розмірковувати певними категоріями, не насаджуючи їх, а у простій виховній формі, у розмові внука і діда передав такі глибокі думки і такі поради, «прикладну» сторону яких я зрозумів лише з часом, але засвоїв ще під час спілкування з ним.

Ганнуся Твердохліб, спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото: Володимир Твердохліб

P.S.

Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, а віднедавна все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава». Щотижня читайте нові розмови. Усього з кількох запитань (частина – із знаменитої анкети Марселя Пруста), тільки щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві. Чекаємо Ваших пропозицій щодо осіб, яких Ви хотіли б "почути" за "ранковою кавою".

Ваш Zaholovok.com.ua