Ранкова кава з Василем Ільницьким

Присвятити життя журналістиці, а ще постійно з азартом випереджувати час, не втомлюватися керувати, писати, досліджувати, дискутувати, виховувати дітей та поміж тим столярувати. Василь Ільницький, якому минулого тижня виповнилося 55, роки складає з легкістю та з користю для себе і знаходить здавалося б одній і тій самій професії нові ще не випробувані закапелки. Редактор газети «Фест», відомий журналіст, публіцист, громадський діяч за кавою розповідає, як жити по-справжньому і надихатися часом, в якому перебуваєш.

P.S.  Не пригадую такого видання за часів незалежності України, в якому працювало б стільки відомих журналістів, як у «Фесті». Про те, як Василю Ільницькому з колективом вдалося швидко заволодіти розумом та серцем закарпатського читача,  -- теж у нашій розмові.

Василю Івановичу, чи підраховували Ви, скільки статей написали, газет видали? Мемуари не готуєте?

Я не веду щоденника та обліку написаних речей. Хоча в останні роки збираю їх в електронному вигляді. 15 років з тому, коли готував першу свою збірку публіцистики, зіткнувся з тим, що всі матеріали треба було набирати заново, шукати по підшивках, фактично починати з нуля. Загалом написано сотні чи й тисячі публікацій. Звичайно, на прохідні одноденні матеріали, репортажі, мова не йде. А от етапні матеріали, аналітика, публіцистика, аналіз саме тією доби, про яку ти пишеш, пам’ятаю. Через 5-10 років цікавіше читати про пору, ніж коли ти жив у тому часі.

Ви постійно у русі, продукуєте проекти, самі пишете, активні у громадській діяльності.

Бути в епіцентрі суспільних подій - моє єство. Коли настає період «затишшя», стає нудно. Правда, в останні роки цю проблему знімає син Василько. Ми з ним пройшли всі ужгородські мітинги та віче минулого року, він учасник різних заходів і до сьогодні.

Мої проекти – це моя робота. Дві «Срібні землі»: у 1992 р. – «Срібна земля» перша, у 1996 році - другий проект «Срібна земля - Фест». На тому етапі мені більше подобалася редакторська робота. Не у сенсі адміністративному, а в організаторському. Тоді в Закарпатті ще не було приватних газет, опозиційних, незалежних від політичного впливу. Зараз мені більше подобається творча робота, публіцистика. Окрім статей у «ФЕСТі» восьмий рік активно пишу для всеукраїнської газети «День». Це змушує бути у високому професійному тонусі. Бо прохідні матеріали така поважна газета не бере. А взявши певну професійну планку уже не маєш морального  права опускатися нижче.

 Свого часу, це був 1988 рік, мені випадково потрапила до  рук підшивка «Нової свободи» -- газета епохи Августина Волошина і Василя Гренажі - Донського, яка виходила у 1938-39 роках. Закарпатський письменник Іван Долгош готував свій роман «Заплакала Тиса кров’ю» і збирав для неї матеріал. Тоді вже йшла горбачовська перебудова і з дозволу КГБ ці речі можна було добувати. Я зайшов в архів по справах і підшивка потрапила мені до рук. Вона повністю переламала мій світогляд, я почерпнув дух тієї доби, періоду, коли якраз поставала Карпатська Україна, проходили вибори до Сойму Карпатської України (12 лютого 1939 р ). Відтоді я з надзвичайною відповідальністю почав ставитися до друкованого слова і зрозумів його ціну і вагу в історичному вимірі.

Чи не було страшно розпочинати у такі буремні роки подібні видавничі проекти? Йти у самостійне плавання разом з «Фестом»? Пригадую, ще студенткою чула, як редактор сам за прилавком рекламував нову газету.

Щоб починати проекти і вони були успішно реалізовані, не можна займатися тільки чимось одним. Функції головного редактора не можуть обмежуватися лише проведенням планірок та вичиткою текстів. Це рудимент совкового періоду. Кожна нова справа вимагає закотити рукави і активно працювати. Я пам’ятаю перші приватні авто майстерні, що відкривалися у приватних гаражах. Спочатку самі власники мали руки по лікоть у мастилах, міняли власноруч шарові опори, ремонтували двигуни, рихтували кузови. Так само і тут. Створюючи у 1992 році «Срібну землю» ми намагалися зробити принципово нове видання, яке б вирізнялося від існуючих тоді. Ми створили не лише нову концепцію самої газети, але й авторський колектив до складу якого увійшли уже відомі, але амбітні позаштатні автори. Також запровадили альтернативну мережу розповсюдження газети. Тоді, як і тепер, пошта була тим монстром, який гальмував розвиток розповсюдження газет. І ми шукали людей, які б продавали цю газету. В Ужгороді з продавцями проблем не було – перші приватні продавці газет Старовойтови, Коневалики, Макари та інші дуже швидко освоїли новий для себе і краю бізнес, а от у районах люди не квапилися. Тоді я попросив наших авторів – моїх колишніх однокурсників, взятися за цю досить клопітну, але й вигідну роботу. Ви знаєте, хто першим продавав газету «Срібна земля» у Мукачеві? Нинішній культовий письменник й Шевченківський лауреат Мирослав Дочинець! Його доньки-школярки особисто продавали видання. У Міжгір’ї  розповсюдженням займався нинішній Заслужений журналіст України Василь Пилипчинець, який згодом став редактором райони, у Берегові - Михайло Папіш, теж згодом редактор місцевого видання. У Сваляві  і до сьогодні з нами співпрацює викладач суспільних дисциплін тамтешнього коледжу Ілля Жига, у Виноградові – Талабірчук. Багато хто з тих, що спочатку приходили у друкарню за газетою з «кравчучками» згодом купили собі мікроавтобуси, найняли людей, стали приватними підприємцями.

Коли стався наш відхід від «Срібної землі» у 1996 році для багатьох людей було незрозуміло, чому, що і як. Я прийняв для себе рішення: звідки питання надходили, йшов на ті точки продажу. І розповідав, пояснював ситуацію.

Щодо страху. Я, чесно кажучи, важко приймав рішення, лише коли мені запропонували працювати директором видавництва «Закарпаття», бо це була для мене порівняно нова сфера. Хоча сказати що незнайома - не можна. Ми друкувалися у видавництві, я щоп’ятниці стикався з тими проблемами, які були пов’язані з організацією друку, ставленням людей до роботи, якістю виконання. Власне тому, що знав про далеко не найкращу ситуацію, тому й певний час вагався…

Чи вірите ви у майбутнє газет? Читачі зараз не особливо переймаються формою та змістом, переходять на полегшений варіант в інтернет.

Це загальносвітова політика: чим менше люди будуть читати, тим менше будуть думати, а це - краще для влади, для олігархічного світу, і не тільки українського. В інформаційному полі діє такий ланцюжок: спочатку є електронні ЗМІ -  інтернет, соцмережі. Тут ти щось побачив, почув. Далі йде ТБ, де людина отримує  картинку і вона стоїть певний час перед очима. Потім паперові ЗМІ, де викладається повний аналіз ситуації й інформацію уже необхідно осмислювати суспільні процеси. А після газет йдуть книги, прочитання  яких уже не лише відкладається у голові, а й формує світогляд людини. От чим менше людина читає, тим менше у неї питань до влади, роботодавця, державних інституцій. І навпаки. Не дарма ж кажуть, що класика є безсмертною. Персонажі, описані 100-150 років тому у літературних творах, сьогодні лише інакше вдягнені, їздять не в каретах, а в мерседесах, гостяться не у трактирах, а в ресторанах. Але суть їхня та ж. Візьмімо Марка Твена, літературний персонаж якого, прочитавши про себе в газеті, довідався, який він паскуда, яка його жінка непорядна і що доньки витворяють, хоча у нього й доньок ніколи не було. Хіба сьогодні у нас не те саме коїться під час виборчих кампаній?

Електронні ЗМІ не замінять ані книгу, ані газету. Років з 16 тому на одному з тренінгів IREX Pro Media мова йшла про те, що найбільшим конкурентом газетах будуть біг-борди. В Ужгороді тоді не було жодного, ми й не знали, як правильно пишеться те слово. Дійсно з часом виявилося, що вони перехопили рекламу. Світ ті всі моменти пройшов багато років тому. Як бачите, ні «Нью Йорк Таймс», ні «Вашингтон пост», ні «Гардіан», ні «Цайт» не зникли. Газета залишається і буде залишатися важливим чинником у житті суспільства, для людей, які приймаються рішення. Я залишаюся оптимістом. Надзвичайно сильно підривають життєздатність газетам не стільки конкуренція з іншими ЗМІ, як оця антиінтелектуальна державна політика, яка в Україні існувала, існує, і ще довго буде існувати, обслуговуючи інтереси влади, адже не надто освіченими людьми набагато легше маніпулювати у своїх інтересах. Що ми сьогодні й бачимо на сході нашої держави.

На Закарпатті цього року зупинився вихід цілої низки газет. В основі все-таки макроекономічні фактори. Україна ніколи не виробляла власного поліграфічного устаткування, газетний папір продукували на комбінаті у Жидачеві під Львовом, але підприємство продали росіянам. У результаті завод знищили, щоб в Україні не було власного газетного паперу. Папір в Україну ввозиться з-за кордону, з воюючої з нами Росії, або з Польщі, де він ще дорожчий. Якщо сьогодні роздрібна ціна «Фесту» 3 грн., то реальна його ціна мала б бути 5 грн. Друкарні через обвал гривні підняли ціну удвічі, вони самі вмирають і ледве зводять кінці з кінцями. За ці місяці ми збідніли удвічі, утричі.  А що нам вимагати від простих людей, які рахують копійки?

Ви були свідком та учасником тих всіх подій, які супроводжували Україну часів незалежності. Зараз найгірші часи, чи було колись важче? Країна ніяк не може виборсатись.

За часів Союзу дуже мало народу сподівалося, що можна буде щось змінити. Що СРСР, який тримав у страхові увесь світ, може розвалитися. Тоді кожного невдоволеного, у кращому випадку, садовили у психічну лікарню, а більш «отпєтих врагов» засилали у Сибір.

Був складний період перших років незалежності, коли ми отримували копійчані зарплати. У «Срібній землі» платили по - 5-6 доларів. І то нам закидали колеги, що ми багачі. Хоча ми самі на себе заробляли. У матеріальному плані ті роки були набагато скрутнішими, важчими. Але постійно була віра у те, що Україна стане незалежною, потім, що Україна тільки на початку свого розвитку. Вірили, що здолаємо один момент, другий, третій. Дуже важка ситуація була 2004-2005. Особливо у 2003-2004 здавалося, що проти владної машини, яку розбудував Кучма, неможливо боротися.

Сьогодні в  Україні війна і мене дуже злить ця фраза: хто б міг подумати, що ми будемо воювати з Росією? Проаналізуйте 500 – літню історію постійних повстань проти російського пригноблення. А коли доходило до моментів, що Україна могла постати як незалежна держава, починалися українсько-російські війни, просто вони так не називалися ні у 1918-19 роках, ні у 1943-1952 року, коли УПА вела національно-визвольну війну за незалежність України. Я завжди задавався для себе питанням:  як довго цього разу Росія буде давати погоджуватися  з незалежністю України?

Сьогоднішня ситуація найкраще характеризуються висловом: «були часи і гірші, та не було підліших». Сьогодні в Україні йде війна, якої слід було очікувати, а еліті - готуватися. Я особисто спілкуюся з тими воїнами, які приїжджають із східного фронту і воюють у складі 128-ї бригади, воювали у складі 51-ї бригади , яка потрапила у страшний «котел» під  Іловайськом. Поранені, контужені і нашпиговані осколками військові розповідають про незадовільне постачання армії, допомогу волонтерів. З другого боку – корупція, казнокрадство, дерибани відкати не припиняються.

Як вважаєте, чи надовго цей український період?

Конкретну відповідь точно знає лише Господь Бог. Найбільша проблема у тому, що немає сьогодні моноліту українського суспільства і української влади. Бо якби був, країни, від яких очікуємо допомоги, дивилися б на нас інакше.

Я звичайно абсолютно не впевнений у безкорисливості допомоги західних партнерів, і правильно би ми робили, якби переслідували свій український інтерес. Погоджуюся з майором Постолакі, командиром розвідки однієї з бригад в АТО (трагічно загинув в АТО напередодні оголошення перемир’я- ред.) , військові сподіваються самі на себе і на український народ, який озброює і утримує. Нашим політикам ці військові дії теж вигідні, бо не було б війни на Донбасі, був би вже новий майдан, який би змусив їх діяти адекватно. Нині тим, хто не зовсім добропорядний при владі, ситуація розв’язує руки. Війна не вигідна тільки народу, щодня отримуємо сумні звістки зі Сходу. Коли це все суспільство набридне, тоді почнеться боротьба за свої права.

Чи думали ви коли-небудь змінити професію?

У мене не було такої думки. З дитинства чомусь знав, що маю бути журналістом. Спочатку хотів бути тележурналістом. Потім мене більше привабила газетна журналістика. Мав також дві «ходки» у владу: у 80-роках заманили в облвиконком -  казали квартиру дадуть. Другий раз – це коли пішов директором видавництва. Цікава, але складна робота. Коли звільнився - як гора з плечей звалилася. Треба було думати, щоб колектив з 150 чоловік мав зарплату, замовлення. Бо коли крутилося це все – люди працювали, коли не було роботи - починали пиячити, влаштовувати розбірняки...

Очевидно, це той хрест, який мені треба нести. Я побував у багатьох сферах: на телебаченні, у видавничій справі, газетній. Сьогодні маю моральне задоволення від своєї публіцистичної діяльності, коли бачу реакцію загалу на свої публікації. Я можу поміняти місце роботи, сфери журналістки, але докорінно міняти професію вже не збиаюся.

Які три речі Вам потрібно для щастя?

О, то мало три речі! :) Для того, щоб людина почувала себе щасливою, необхідні багато складників. Хоча, якщо звузити усе до трьох найбільш необхідних і головних речей, то сказав би так: бути щасливим зі своєю родиною у своїй країні державі, де немає місця війнам, політичній проституції, а є перспектива нормального життя для моїх дітей та онуків.

Чи можете порівняти відчуття коли були молодшим батьком і тепер? У вас діти і внуки майже одного віку.

Кардинально підхід не змінився, бо ти кардинально не міняєшся. З віком людина тільки відшліфовує грані свого характеру. З другого боку, бачиш помилки: у молоді роки людина не має часу на дитину, діти виховуються у дідуся, бабусі, садку. Бо ти реалізовуєшся, зайнятий кар’єрою. На превеликий жаль, мій син ніколи у житті не бачив ні дідусів, ні бабусь, бо він пізно прийшов на світ. Але відчуваю, дитина дуже цього потребує. Був такий випадок, що Василько мені розповідає: «Знаєш тату, коли ти був молодим, ми з дідом Іваном ходили в магазин «Україну» і він купив мені машинку». Це дитина мені переказує ту історію, яку я йому колись розповідав про себе і про батька. Він нас поміняв місцями і дідусь Іван став для нього реальним. Одного разу, коли Василькові було ще три рочки, він уважно розглядав портрет моїх батьків, а потім так щиро розплакався. «Васильку, чому ти плачеш», - питаю. -  «Чому дідусь мене не дочекався?!»,- ридаючи каже дитина. І ти розумієш, що маєш заміняти і батька, і дідуся. Якщо тато свариться, то можна поскаржитися дідусеві. А тут нікому поскаржитися. Треба просто приділяти уваги, більше спілкуватися. Мій син за весь час був без мене практично кілька днів, коли я від’їжджав у відрядження.

Що б ви запитали Бога, якби зустріли його?

У Бога питати і просити треба сьогодні, поки бачиш його лише у своїх помислах, звіряти з ним свої думки. Буває, щось не вдається, робиться не так, якби я хотів. Минає певний час і розумієш: як добре, що сталося саме так, а не так. У багатьох випадках, людина відчуває, що хтось ніби брав тебе за руку і вів саме тим коридором , тією дорогою, якою потрібно. Хоча здавалося, що й проти твоєї волі. Ну, а коли зустріну Бога, то спитаю, чи у правильному напрямку рухаюся…

Вам комфортно у цьому часі в Україні?

Деколи мені здається, що я заскоро народився. Я б хотів жити в Україні завтрашньої доби і тому практично вся моя публіцистична діяльність звернена у тому напрямку -- щоб Україна була нормальною європейською країною, з вкоріненими християнськими цінностями. Щоб стояло питання не виживання, а облаштування життя.

Що Вам не подобається у людях?

Найбільше не терплю заздрощів. З цим явищем чомусь стикаюся частенько. До прикладу, у 2013 році отримав премію ім. М.Бабидорича. Дзвонить мені знайомий і каже (спочатку я думав, що той «розводить»): «Ти ж жодного доброго слова про владу не написав, а премію дали тобі!». Але ж у комісії не тільки представники влади, а й Спілки журналістів, незалежних видань, науковці УжНУ! А він вважає, що визнання треба вислужити улесливістю.

 Мені страшенно дратує підлість. Я готовий сприймати своїх опонентів, своїх недругів, дискутувати з ними, але не сприймаю цинічної свідомої брехні заради шкурного інтересу. Я коли хочу взяти певну висоту, то розумію, що це залежить від мене, мені треба мобілізуватися, налаштуватися, бачити ціль і дорогу до неї. А дорога має бути викладена зусиллями. Розумію, коли люди мають свою, відмінну від моєї, точку зору, чи коли помиляються від браку інформації, все це нормально. У мене  знайомі, з якими тяжко дискутуємо про війну на Донбасі, але ці люди не є ворогами, вони просто потребують більш переконливих аргументів, ніж бачать по телевізору. Такими вони є, бо дивляться й російське, й українське телебачення і не вірять нікому.

Свого часу мною лякали В. Нитку, мовляв Ільницького призначать редактором «Новин Закарпаття», колишніх керівників облтелерадіо. Кому це було потрібно, для чого ? На Закарпатті багато Заслужених журналістів. Коли це звання присвоїли і мені, теж почали закидати, мовляв Янукович указ підписав. Але ж не я його Президентом обирав, не я увід нього щось просив. Ані я особисто, ані редагована мною газета за увесь час політичної кар’єри Януковича жодного доброго слова не написала про нього, навіть за гроші, навіть у рамках реклами виборчих кампаній! Я до того ставлюся по філософськи. Для мене важливіше, що перед власним сумлінням я чистий. У молодості ці моменти зачіпали мою натуру, а з роками зрозумів: якщо хтось заздрить – це його проблеми. Тому я на ці речі  сьогодні не реагую.

Що Вам  імпонує в людях?

Сьогоднішня ситуація в Україні відкрила найкращі риси українців, які ще до вчора ніхто і не помічав: готовність прийти на поміч. Благородний та мужній порив мільйонів захищати свою Вітчизну: одні ідуть добровольцями на війну, інші стають волонтерами, інші допомагають грішми, приймають біженців. Раніше суспільство було більш черствіше. Ось оце усвідомлення себе громадянином країни! Це  риса причетності, яку суспільство побачило у багатьох з нас!

Тепер про каву :)

Каву люблю давно. Привчився до неї, відколи переїхав в Ужгород ще школярем. Дуже Ужгород любив, як і свою малу Батьківщину – Верховину.  Вперше спробував цей напій у 10 класі. Тоді вперше взявся й сам приготувати каву «з пінкою». Якось в гості до мене завітала двоюрідна сестра, яка вчилася в УжДУ, разом зі своїм хлопцем. Я вирішив пригостити їх кавою з коньяком. Гадав, що чим більше коньяку, тим краща кава і змішав половину на половину. Вже потім мені пояснили, що коньяк треба наливати окремо до рюмки…

У 10 класі на великій перерві знали собі з хлопцями до «Хвилинки» на Корзо забігти, випити кави, а деколи й закурити… Згодом поїхав на навчання до Львова: кава там була препаршива, тож перестав її пити і палити теж. У Львові у ті часи добру каву робили тільки у барах, що студент дозволити собі міг лише у велике свято. Коли повернувся на Закарпаття і працював на телебаченні, то потрапив у середовище, де пиття кави було справжнім ритуалом. У понеділок, після емоційних планірок колектив ішов на каву двома протилежними «потоками». Одні, які того дня критикували інших, ішли в «Казку», а опоненти - у магазин «Таллін». І там, і там треба було збути у чергах з годину через низький тиск води. За той час на зовні виплескувався увесь гнів на колег і на роботу всі поверталися сумирними. До наступного понеділка…

Коли став працював редактором газети, кава і цигарка стали певним ритуалом. Згодом з куривом я «зав’язав», а от кави став пити більше: 2-й 3 деколи 4 кави випиваю. Готувати каву перестав, це вже коли хочу до дружини дуже піддобритися, то зварю.

Маєте якісь хобі, пристрасті?

Люблю подорожувати, але де б я не їхав, обов’язково пишу дорожні замітки. Люблю майструвати, робити якісь ужиткові господарські речі з дерева. Певно генетично передалося. Чоловіки мого роду, який все життя жив на Верховині, мусіли вміти робити багато господарських речей своїми руками. Всі ці речі зі мною робить син, вже навіть іграшкові інструменти не хоче, просить справжні. Люблю поратися у саду, винограднику. Коли я захоплений тою роботою, такі цікаві думки і теми приходять у голову, що за робочим столом такого не станеться. 

Зважаєте на вік, відчуваєте його?

Не знаю чому, але абсолютно нема цього усвідомлення. Навіть з однокурсниками на тому сленгові розмовляємо, яким спілкувалися у 18- 20 років. Інколи щось десь заколе, (особливо, коли щось на городі треба дружині допомогти), інколи спина дає про себе знати після сидіння за комп’ютером до другої години ночі. Можливо більш перебірливим став до роботи: чимраз далі беруся лише за ту, яка приносить моральне задоволення. А загалом життя несе тебе своїми хвилями, як вода по Тисі….

Ірина Бреза, спеціально для Zaholovok.com.ua 

Фото: Олександр Бреза

 P.S.

Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, а віднедавна все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава». Щотижня читайте нові розмови. Усього з кількох запитань (частина – із знаменитої анкети Марселя Пруста), тільки щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві. Чекаємо Ваших пропозицій щодо осіб, яких Ви хотіли б "почути" за "ранковою кавою".

 Ваш Zaholovok.com.ua