Навіть кава буває з революційним присмаком: такий напій хвилює, змушує думати швидше та адекватніше, спонукає до активних дій, надихає! З Айною Бадаловою, ужгородською журналісткою, яка вже давненько живе у столиці, ми зустрілися, зрозуміло де: у центрі українського всесвіту - на Майдані. Тим більше, що вона тут з перших годин історичних подій, що почалися 21 листопада минулого року. Ми випили кави – і поговорили.
Вигляд у тебе революційний!
До речі, ця жовто-блакитна стрічка на сумці від початку Євромайдану – з ночі 21 листопада! Не знімаю. Ну, і в жалобі, як бачиш…
Як думаєш – чим це все закінчиться?
Я рада, що вчора на віче люди вирішили боротися далі і не продовжувати переговори з владою. Вона не виконує обіцянок (згадаймо хоча б «закон про амністію») і поводиться як терорист. Чотири години перемовин і єдине, на що погодилися – відпустити «викрадених» людей в обмін на звільнення вулиці Грушевського. Кіно! Все це надто далеко зайшло. Відступати не можна, за жодних умов. Боже, чому всі наші революціїї в такі морози?!
З іншого боку радує, що люди уже тверезіше сприймають лідерів опозиції. Їх притисли до стінки і вони стали чесніші – навіть у своїй безпорадності. Смішно було слухати, що підуть з людьми під кулі, бо не для того їм повноваження делегували. Але то вже має бути темою розслідувань – чому їм не вдається вирішити питання на вищому рівні. Поки усім потрібно гуртуватися і тиснути на Банкову. Тут велика надія на регіони, що нарешті почали блокувати місцеву владу. Думаю, це дозволить переламати ситуцію.
Твої колеги, друзі, родичі думають так, як ти?
Я спершу намагалася аргументовано переконувати своїх «антимайданівців». Частину вдалося. З рештою просто припинила дискусії. Бо там уже ментальні розбіжності.
Дорікаю тепер лише друзям, що до цього часу дотримувалися нейтралітету. Якби відпочатку усі розумні адеквати сформували лобі Євромайдану і виставили лідерам опозиції чіткі вимоги і терміни – усе вирішилося б якщо не швидше, то хоча б не такою ціною…
А що конкретно робила ти? Як крапля в океані :)
Та всього потроху. Фейсбук –діяльність із роз`ясненням ситуації для своїх і іноземців уже не рахую. Як і щоденні походи на майдан. Після побиття студентів записала і виклала в ютуб відеозвернення колишнього керівника столичного Беркуту до колег. Прилітали підтримати майдан депутати грузинського парламенту. Координувала їхнє перебування тут. Грузинських телевізійників визволяла від СБУ та Міграційної служби, які прийшли з заявою про депортацію. Я підняла такий галас у ЗМІ і соцмережах, що ті потім відхрещувалися «я не я, и лошадь не моя». Соромно за країну.
Загалом кожен з нас щось робить у межах своєї компетенції і фінансових можливостей. На ентузіазмі і самопожертві все і тримається, ніхто нам «гамерицькі доляри» не платить!
Ентузіазм і самопожертва – цього не достатньо, як виявилося.
Від самого початку потрібен був чіткий план дій (з планом Б!) і терміни. Одразу треба було заблокувати всі адміністративні будівлі. Паралельно - агітація на Сході і Півдні країни. Люди досі вважають, що на майдані самі львів`яни або «бойовики» УНА-УНСО, що усім платять, а якщо і стоять ідейно, то за "мир во всём мире", не маючи чітких вимог, що народ приходить потанцювати і поспівати (перепрошую, а як на такому морозі вистояти?!). Навіть у Києві так багато хто думає, більшість людей живе своїм життям.
Так, приводів посадити мене за екстремізм уже достатньо? (сміється). Я от думаю – зараз сварять колег з Hromadske.tv, мовляв надто емоційні і оціночні. Так, журналістам потрібно зціпивши зуби, триматися професійно, нейтрально. Але з іншого боку – у такий спосіб ми «легітимізуємо» діяльність катів у владі.
У світлі недавніх законів журналісти мають вже не так багато перспектив…
Скажу лише одне – слава Богу, ніхто не збирається цей закон Олійника-Колесникова виконувати!
Що тебе найбільше вразило за ці два місяці?
Люди! Боже, в нас неймовірна нація! Під час помаранчевої революції не було такого героїзму. Так приємно було почути від грузинського колеги після ночі протистояння 11 грудня – «наші б не вистояли». А студенти? Вони такі світлі, такі розумашечки. Кажуть: «Ми тут, бо ми нормальні!». Ну, і рівень загальної толерантності, звісно, підвищився. Хтось у натовпі на ногу наступить – мільйон разів перепрошує! Усі до ниточки пропахли димом вогнищ. Усі мерзнуть. Працюють. Бабусі приходять погупати в барабани, дівчата носять канапки. Зараз уже всі більш обізлені - це зрозуміло. Але тим не менше люди не втрачають почуття гумору. Ось це справжні українці!
Рідні не хвилюються, що ти на барикадах?
Я кажу своїм, що буваю тут раз у тиждень на віче :) І раджу не дивитися новин, а просто молитися.
Розкажи, як ти поміняла Ужгород на Київ?
З Ужгорода я поїхала у 2005-у році. Диплом дописувала у Києві, в Ужгород приїхала вже на захист і одружена :) Мені пощастило працювати у всіх видах ЗМІ, які наразі існують. Ще на третьому курсі влаштувалася в газету «Ужгород». Потім паралельно співпрацювала з інформаційним агентством «Контекст-Медіа». У столиці перша робота була на радіо «Київ 98 FM». Там уже вела ефіри наша Таня Гогерчак, яка виїхала з Ужгорода раніше і порадила мені йти до них. Далі закрутилося: парламентський кореспондент, ведуча прямих ефірів, економічні новини на телебаченні, комерційний PR, керівництво редакцією ранкового телеефіру, медіатренінги.
Чи довелося чимось пожертвувати заради переїзду у столицю?
Ні. Я давно хотіла у Київ. Люблю великі міста, їхню атмосферу. Правда, не очікувала, що буде ломка. Кілька місяців втягувалася, поки обросла друзями, звикла до інших пейзажів. Але не шкодую однозначно. Навпаки, все відбулося, так би мовити, еволюційно.
Можеш назвати три ознаки, за якими атмосфера Ужгорода відрізняється від Києва?
Київ - це великий симфонічний оркестр з великою глядацькою залою і не завжди зручними стільцями. Ужгород – камерний оркестр, де всі сидять у м`яких кріслах, а всі хто в залі, та й всі хто в оркестрі – твої знайомі, сусіди, друзі…
По-перше, ритм життя тут швидший, іноді просто шалений, де все вирішують хвилини. Навіть думати і говорити треба швидше :). В Ужгороді намагаються жити у своє задоволення, як у всіх маленьких містечках. Отримувати задоволення щодня. По-друге, тут треба в прямому сенсі цього слова пахати! Тепер, коли навідуюся додому, здається що ніхто по-справжньому не працює, а так – іноді трохи напружується. По-третє, менталітет зовсім інший. Загалом він якийсь… вокзальний. Люди різних націй, регіонів – така собі велика комуна. Мені це близько, може ще й тому, що в самої намішано крові – батько грузинський азербайджанець, мама – наполовину українка, на чверть марійка (жителі республіки Марі Ел), на чверть росіянка.
А ким себе відчуваєш?
Українською грузинкою :)
У садок пішла у Грузії - в Кутаїсі. В школу в Азербайджані – в Баку. Я не за закарпатка, ми приїжджі. І закарпатський менталітет для мене все ж чужий. У мене менталітет ужгородський :) Я вважаю себе ужгородкою і пишаюся цим. Коли минулого року працювала деякий час у Грузії – усім розповідала, що співачка Йолка – наша!
Все-таки спосіб мислення в ужгородців інший, більш європейський. Хоча коли я була востаннє вдома (два роки тому), прикро вразило, що на Корзо повсюдно звучить діалект. Я обговорювала це зі своїми друзями – вони підтвердили, що приїжджі з районів не асимілюються. Може, це прозвучить некоректно – але це псує місто. І те, як вони одягаються, і те як говорять, поводяться загалом. Думаю, всі розуміють, про що я…
Ти кажеш, що у столиці усі пашуть. А є заради чого пахати?
Так. Мене дивують люди, які живуть у столиці країни і нічого не досягають. Ще й на щось скаржаться. Якщо у тебе є мізки і працелюбність - це нонсенс. Але ще більше дивують ті, хто живе без цілі.
І яка у тебе ціль?
Глобально - змінити світ на краще.
Реальні приклади із зміни світу на краще маєш?
Ще б пак! Пам`ятаєш, як Савік Шустер відповів колегам, що дорікали за співпрацю з українською владою: «Завдяки моїм репортажам з Нікарагуа Франція змінила свою політику стосовно цієї країни, а що зробили ви?!»
На неглобальне часу вистачає?
Знаєш чого мене навчив Київ? Цінувати час і самоорганізовуватися. Якщо правильно розплануєш свій день – за канонами тайм-менеджменту, знайдеться час для усього, що забажаєш. І на курси, і на книжки, і на фільми. На щастя, друзі мої теж такі, тому легко синхронізуємося. До того ж ми ніколи не ведемо пустих балачок. На це шкода часу. Це як пости у фейсбуку, коли намагаєшся звести мало не кожне спостереження чи думку у максиму. Час біжить, ти маєш користь приносити: собі, оточуючим, світу. Ужгородські друзі спершу пробували підколювати, що я все планую, серджуся за запізнення – «Ти така ділова стала!». Тепер зрозуміли і звикли. Я ж не змінилася. Просто хочу багато чого встигнути.
Які три речі тобі потрібні для щастя?
Перше – це Свобода. У всіх сферах – від особистого життя до професійного, громадського. Фінанси також потрібні для свободи - свободи пересування. Моя головна мрія – подорожувати. Об`їздити весь світ і зрозуміти, як усе це працює – земне і небесне.
Друге – впевненість, що з моїми рідними все добре. Третє - здоров’я.
Які книжки ти б виділила з того, що встигаєш прочитати?
Зараз читаю професійну літературу, бо займаюся медіа-тренінгами - для Школи рекламістів (Advertising School) і для Європейської бізнес асоціації (EBA). Це тренінги для піарників і бізнесменів. У Грузії була медіа консультантом Аджарського ТБ, також читала лекцію для студентів Батумського університету про соціальні медіа. Нині «тренд сезону» - ефективні комунікації через будь-які канали від групи Вконтакте до центрального ТБ.
Нещодавно подруга (Тачинська, привіт!) подарувала книжку Роднянського «Виходить продюсер». Ніяк руки не дійдуть прочитати. Є мене в планах продюсувати проекти. Маю цікаві пропозиції. Зокрема від товариша з Грузії - музиканта Важи Тугуші, що написав хіти для Ніно Катамадзе. Він талант, але не розкручений. Хочеться таких людей просувати.
Не боїшся, що може щось не вийти? Ризикувати не страшно?
Ні. Після того, як ризикнула продюсувати ранковий ефір на телеканалі Ера, з непростим колективом, історією, керівництвом і головне - абсолютно новим для мене розважальним форматом - уже нічого не боюся. «Главное правило для начинающих – начинай!». Ніхто не повинен нічого боятися, якщо є прагнення вчитися новому. А я постійно всьому вчуся і мені цікаво. От нещодавно відкрила для себе системно-векторну психологію, дякуючи колезі і подрузі Саші Ревуцькій. Як на мене, це передова психологічна школа на сьогодні. Всі ці холерики-сангвініки, соціоніки і інші «знаки зодіаку» – дитячий садок. Я навіть подумала, що Євромайдан - відмінне джерело для досліджень про цю форму протестного руху з погляду СВП. До речі, багато хто тут пише наукові праці з різних галузей.
Також минулого року ризикнула зняти артхаусну короткометражку. Причому у Грузії, у моєму улюбленому місті Батумі. У мене ж немає режисерської освіти, все робила інтуїтивно. А восени переїхала на півтора місяці у Батумі працювати на Батумський кінофестиваль артхаусного кіно – BIAFF.
До речі, які фільми подобаються?
Різні. Останній з тих, що вразив – «Краща пропозиція» Джузеппе Торнаторе. Саме з психологічної точки зору. Тим хто цікавиться політикою раджу «Березневі іди», серіал «House of Cards». Журналістам - маст сі «Ньюзрум».
А з журналістики ти пішла?
Ой, згадала улюблений анекдот. Зустрічаються однокласники в аеропорту:
- О, сто років не бачилися! Ти де працюєш?
- Та ось в аеропорту, туалети мию.
- Слухай, нащо тобі ця брудна робота? Приходь до мене на фірму!
- Ти що?! Піти з професії, ПОКИНУТИ НЕБО?!
Так от, я так би мовити покинула небо, бо нині працювати чесно і без цензури не вдасться. Думала піти з професії взагалі, наче вже й нецікаво. Але під час цієї революції зрозуміла – журналістика в мене у крові! Постійно тягне в епіцентр подій, хочеться докопатися до правди-суті і потім ретранслювати це. Тому фріланс – наше все! :)
Другу освіту здобувати не плануєш?
Не завадило б! Але хочу закордонну магістратуру з економіки чи політології. Думаю, якщо майдан переможе, у нас буде як у Грузії часів Саакашвілі – на роботу братимуть в першу чергу випускників європейських чи американських вузів. Судячи з успішності їхніх реформ – це було виправдано.
А щодо журфаків, то не втомлююся повторювати: це атавізм! Це дилетантська освіта, яка не дає достатніх знань з жодної галузі. Хороший журналіст має свою спеціалізацію. Особливо ціняться економічні та політичні журналісти. Журфаки ж випускають недофілологів. Я за західний підхід, коли людина отримує фундаментальну освіту і потім ще рік вчиться журналістиці. Якщо тобі дано писати – достатньо лише навчити деяким азам. Далі – справа практики.
Чи маєш гасло у житті, кредо?
Маю мантру, яка заспокоює, коли не виходить як хочеться. «Все буде так, як має бути, навіть, якщо буде навпаки».
Що робиш, коли опускаються руки, крім того, що згадуєш цю фразу?
Останнім часом руки опускаються все частіше. Це вже наче тренажер – підняла руки, опустила, підняла, опустила (сміється). Все-таки я невиправний оптиміст по натурі і намагаюся розцінювати усе погане, як корисний досвід. Як часто мені повторював колега Сашко Тімков (привіт йому!): «Не хочеш розчаровуватися – не зачаровуйся». Досі вчуся.
Перейдемо до кави. Любиш каву?
Люблю. Але я не кавоман. Вона для мене наче десерт. Можу обійтися без неї, якщо не валюся з ніг. П’ю, як правило, каву з молоком. От що ще ужгородське в мені, то це кава без цукру. До речі, у Батумі страшенно міцна кава. Варять у турці у високій концентрації, обов’язково з цукром. А коли наливають у мініатюрні чашечки, половина її – осад. Два ковтка - і кави нема. І серця теж :)
Спілкуєшся із закарпатською діаспорою? Журналістів наших тут вистачає.
З Артом Антоняном, Катею Бесарабовою, Лесею Кешелею (тепер не бачимося, бо у Лесі маленька дитина), Тонею Дерев’янко, яка зараз у Москві. З громадським активістом Сашком Солонтаєм часто перетинаємося.
Щоб ти запитала Бога, якби його зустріла?
У мене є одне питання, особисте. Воно починається зі слова «Чому?».
А з тих, які можна озвучити?
За що страждають діти?
Що означає твоє ім`я?
Дзеркало.
Ірина Бреза, спеціально для Zaholovok.com.ua
Фото: Фуад Алієв, якому ми дуже вдячні не тільки за чудові фото, але й за те, що пригостив нас смачною київською кавою!
P.S.
Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, а віднедавна все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава». Щотижня читайте нові розмови. Усього з кількох запитань (частина – із знаменитої анкети Марселя Пруста), тільки щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві. Чекаємо Ваших пропозицій щодо осіб, яких Ви хотіли б "почути" за "ранковою кавою".
Ваш Zaholovok.com.ua