Ранкова кава із Віктором Ющенком

Його прізвище вписували навіть діти у листах із проханнями до святого Миколая (принаймні, не одні із моїх знайомих) – на хвилі загальнодержавної ейфорії. Його ім’я повторювали мільйони. Віктор Ющенко, хто б як не оцінював його, для України став історичною персоною. Сьогодні саме він – гість «Ранкової кави» на Zaholovok.com.ua.

 Які Ваші асоціації із словом «Закарпаття»?

Щось живописне. Щось красиве, з добавкою старовини. Дуже правильно сформульована національна культура. Традиції.

На скільки принципово для Вас потрапити після 28 жовтня  до Верховної Ради України?

Мої принципи в іншому. Не те головне, де ти будеш, чи будеш у парламенті, а головне, щоб була та сила, яка може сповідувати і продовжувати твої погляди, твої цінності.

Вам комфортно буде у парламенті, який працюватиме із Президентом Януковичем?

Чесно кажучи, мені не комфортно у Верховній Раді не з цього виміру, а дещо по-іншому: думаю, ми ще довго не будемо мати національного парламенту, людей, які національно зорієнтовані, готові проводити політичний курс в ім’я національних інтересів, на жаль. Парламент поводить себе найнелогічніше у формуванні цього політичного курсу, ті іспити, у які він кидає націю – це найбільший каламбур, що ведеться будь-якими інституціями держави. Я не ідеаліст і добре розумію, що пройде багато років, поки не змінимо виборчу систему, не удосконалимо державний лад, поки не зробимо багато інших речей з удосконалення інституту парламенту, не будемо мати послідовної національної політики.

Сім’я підтримала Вас у намірі балотуватися?

Рідні люди сприймають усе серцем більше, ніж розумом, аргументами. Водночас, я впевнений у своїх рідних, вдячний їм за все.

Якими є Ваші враження від досвіду роботи із закарпатцями?

Ви знаєте, у мене перші спогади про роботу із закарпатцями торкаються моєї роботи у Держбанку СРСР, я тоді працював у київському центральному офісі начальником управління, їздив сюди - в обласну контору Держбанку. Завжди було коректне, тактовне ставлення до краю з точки зору професійності. Цей край, відверто кажу, у тих сферах, де я працював, завжди був високопрофесійний.

Я говорю про той час, коли ще зовсім молодим був. Потім я пізнав багато людей, які для мене стали важливими у житті. Пригадую, як ми ходили на Говерлу, часто практикували робити це саме із закарпатської сторони, тут було дуже багато приятелів. Але у кожен час – свої приятелі. Проходять роки, ними стають нові люди. Та Закарпаття – завжди дуже гарний край, український.

Яким політикам Ви симпатизуєте?

Якщо з глибокої історії, то одним із кращих і поки належно не оцінених непростою українською нацією є Іван Степанович Мазепа. Також – Виговський. З цього можна розпочати. Ще Скоропадський, Симон Петлюра.

Думаю, взагалі не оцінений вклад у змагання за незалежність політики ХХ століття, вони просто забуті і пам'ять про них ще довго доведеться піднімати.

Якщо говорити про тих людей, з ким я за ці 30 років працював, то мені цікавий був Вячеслав Максимович Чорновіл – людина напрочуд дуже коректна, інтелігентна, тактовна. І мені часто було дивно, як при такому позиціонуванні, як у нього, можна було володіти такими рисами. Дуже симпатичний мені Вадим Гетьман. Це справді зірка, але належно не оцінена, не пізнана, дуже світла людина.

Думаю, що і з сьогоднішніх хлопців та дівчат є люди, про яких можна тепло висловитися, але це трошки уже нижче від того формату, з якого ми почали. На жаль, маємо дуже брудне політичне середовище і тому воно дискредитує багатьох людей, які торкаються політики. Хоча, безумовно, сама політика не є брудною, це гарний спосіб служити нації.

Який момент в історії цінуєте найбільше?

Відверто скажу, у нас є багато сторінок, з якими мені б хотілося бути ближче знайомим і відновити їх поцінування. Найбільш парадоксально – у нас найменше виписана національна історія: або її вкрали, або у нас не вистачило еґо – державного, національного – її відстояти.

Із того, що мені вдалося пережити – 24 серпня 1991 року. Феноменальна сторінка українського життя за останні 300-400 років.

За що Вас, на Вашу думку, варто любити?

Я б сказав, треба любити землю, яка тебе породила, і дякувати Богу за те, що живеш тут.

Я мала на увазі, за що варто любити саме Вас?

Думаю, що це питання до тих, хто збирається любити чи любить. Виглядає дуже нескромно, але кар’єру, яку я пройшов і те, що встиг зробити – думаю, що для певної частини людей це є предметом і підставою для любові.

Якби Ви мали змогу зустрітися із будь-ким, хто коли-небудь жив на землі, хто б це був?

Шевченко.

Про що хотіли б поговорити з ним?

Хотів би з Тарасом Григоровичем так от сісти удвох, запропонувати йому кави, собі і переговорити багато годин.

Про те, що найбільше йому пекло, найбільше його мучило і разом з тим, потішитися тим, чого він найбільше бажав, що найбільше йому снилося: незалежна Україна і в міру соборна вже є. Не всі завдання виконані, але для нації, яка 300 років була відірвана навіть від духу українського це також велика радість. Це найбільше, що Тарасик Григорович просив і заповідав. Це та тема братолюбія і єдності, яка, на жаль, ще залишається дуже складною темою серед спільноти української перш за все, не говорячи про політику.

Таки в честь Шевченка Ви назвали свого сина?

Так, бо дуже люблю Тарасика Григоровича за те, що він подарував моїй нації. А подарував він одне: коли 99 % українців ходили з опущеними руками і навіть сни їм не снилися про Україну, коли ні про яку національну територію, ні про яку національну культуру, церкву, пам'ять вже ніхто не вів мову, він узявся за те, що йому було під силу: мова. І слово. Це те, що кінець-кінцем стало підставою відродження патріотизму, духу. Це те, що, власне, є головним для осмислення і для дій.

Дивуюся, просто дивуюся таким баченням пріоритетів. Адже, здавалося б – почни з бунту, з чогось примітивного, хай мало перспективного, але щоб змінити щось. А він таке своє устремління розпочав з мови, яка може дати найкращу мобілізацію у національній боротьбі за незалежність і свободу, повернути до визвольного руху боротьби. Може підняти гостріші форми протистояння. Але якщо почати саме із слова.

До речі, коли Шевченко десятиліття «Кобзаря» святкував – ображений, що ніхто не привітав, не подякував – він казав: «Я не подяки від вас чекав, а порадоньки, ех, ви, капустяні голови». Так обпікався у свої часи геній нації...

Якою слід бути жінці, щоб сподобатися Вам?

Розумною. Бажано дуже розумною.

Безумовно, це не повний ряд, але якщо це є, то вона буде обов’язково красивою, чуйною. Буде розуміти ті погляди, які ти сповідуєш, буде любити твоїх дітей. І тут три крапки можна поставити...

Вона буде богинею! Але треба, щоб жінка була мудрою, якщо цього немає, то все решта другорядне, дрібне і взагалі девальвується.

Хоча… раніше я б так не говорив, чесно скажу – у 20 років (усміхається, - ред.).

Які 3 речі Вам необхідні для щастя?

Мої діти. Онуки і родина. Бо я роблю це ради них. Це якщо говорити про те, що найбільш меркантильно тобі до тіла ближче.

Друге – щоб я був свідком моментів, коли дорослішає українська нація, бажано, щоб це було часто і у тих викликах, які стоять перед нами, щоб швидше складали екзамени на європейськість. Я б тішився, чесно скажу, найбільше.

Третє – це мої батьки. Батьки дружини. Якби я міг заплатити десятьма роками чи п’ятнадцятьма  свого життя, щоб вони довше прожили, я б це зробив, не задумуючись. Бо вони потрібні і моїм дітям, моїм онукам. Я сам так багато чого їм не встиг сказати, і так багато й від них не встиг почути...

Хоча ми прожили у родині дуже класне жити. Я жалкую за ними, вони були старенькі, тепер їх немає, вони на тому світі. Сумно від того, що не можеш сказати «тату», «мамо» і хтось відгукнеться…

Якою є Ваша особиста мета у житті, оминаючи питання політики?

Я б уточнив: куди б я найбільше хотів віддати енергію яка у мене є, яка у мене залишилася. У такому разі я б сказав: на формування національного діалогу. На перемогу всього українського. Бо мені здається, це найскладніше, що нам вдається і, повертаючись до Тарасика Григоровича, можемо сказати, що це його, до речі, один із заповітів: як вийти на «єдиномисліє», на національну силу. У політиці, я думаю, це найбільш цікаве завдання.

Я хотів би більше свого часу, своїх можливостей витрачати на це  і, як ви розумієте, це не тільки про роботу у парламенті.

Думаю, ця моя відповідь стосується і того, що можу зробити для дітей, для своєї родини. Це найбільш критичне, що нам потрібно.

Ви любите каву?

На жаль, так. Ви знаєте, раніше я довго притримувався трошки іншої філософії. Що треба пити чаї, різні, не чорний, не зелений, а різноманітні – традиційно, як було у нас на Русі. Зілля. Узвари. Тільки починається весна – ліщина, материнка, мати-й-мачуха, звіробій, м’ята. Аж до найпізніших осінніх днів можна отримувати дари природи. Бог посилає цей конвеєр, щоб людина отримала все належне для здоров’я.

Потім, на жаль, підсадили мене на каву – на Банковій. Там було 3 людей, які завідували кухнею почергово, і ці люди принесли отакий подарунок у моє життя.

Ганнуся Тарканій, спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото: Володимир Твердохліб

P.S.

Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, а віднедавна все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава». Щотижня читайте нові розмови. Усього з кількох запитань (частина – із знаменитої анкети Марселя Пруста), тільки щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві. Чекаємо Ваших пропозицій щодо осіб, яких Ви хотіли б "почути" за "ранковою кавою".

Ваш Zaholovok.com.ua

Партнер рубрики «Ранкова кава» - ужгородське кафе «Какао»