Ранкова кава із Кларою Балог

Цю жінку треба бачити. Своєю роботою вона при житті стала одним із символів Закарпаття, його культури. 67 років творчої діяльності. Усі вони – у танці. Перша на Закарпатті заслужена артистка України та перша в області народна артистка України. Володарка високих державних нагород (серед них ордени Ярослава Мудрого, княгині Ольги), вона особисто бачила і спілкувалася з людьми, яких ми знаємо лише з книг про історію. Розмову про танець 84-річна Клара Балог не витримує вести за столом. Вона підводиться, знімає осіннє взуття і демонструє мініатюрною ніжкою, як саме виконується той чи інший рух.

Сьогодні гість «Ранкової кави» на Zaholovok.com.ua – Клара Балог. Вона завжди мешкала в Ужгороді, але при цьому жила у 4 країнах. Об’їздила Канаду, Америку, Францію, екс-Югославію, Словаччину. Кілька місяців тому до неї на уроки хореографії приїздили 14 танцюристів з Канади. «Бо у мене школа європейська: і хореографічна, і музична, і педагогічна», - пояснює Клара Балог.

Скількома мовами Ви розмовляєте?

Шістьома. П’ять з них знаю на 100 %, а шостою читаю добре, а розмовляю трохи гірше. Ich spreche Deutsch, aber wenig. Meine Mutter sprah Deutsch. Hungarisch, das ist meine Muttersprache.

Угорська була рідною з дитинства. А чеська?

Моя хрещена мама була чешкою. З дитинства я розмовляла русинською, угорською, чеською мовами. Та і словацьку добре вивчила. Викладала словакам. Була у Кошицькому університеті. Взагалі у багатьох містах давала уроки, багато міст відвідала: Нью-Йорк, Париж та багато інших. У вчительській семінарії вивчила і російську яку, до речі, дуже полюбила через Пушкіна (особливо люблю лист Тетяна Онєгіну).

Яка з поїздок вразила особливо?

Водоспад Ніагара сподобався.

А ще, пригадую, ми були у найелегантнішому балетному залі Нью-Йорка.

Нас повели туди, щоб показати модерний балет. І це у 80-ті! Нам було цікаво, звичайно.  Це більш партерний балет, на низу. А я підійшла і бачу – п’ятки не достатньо високо піднімають від підлоги. А викладач мене питає: «Звідки Ви про це знаєте?» Він же знав, що ми із Союзу, а в Союзі модерного балету ще не було тоді, це зараз він і в Ужгороді є. «Я знаю модерний балет», - відповідаю. «Звідки? Це деталь, яку тільки спеціаліст може побачити». Я відповіла: «Із журналу Melodie und Rythmus» (я передплачувала його тоді через книжковий магазин. Тоді я краще знала німецьку, добре читала і писала).

Тоді хореограф запитав мене, чи пам’ятаю автора статті про модерний балет. Звичайно, я знала: то був Ред Роджерс. А він каже: «Це я!». І він був такий щасливий, що його у Радянському Союзі знають! Такий був радий!

До речі, в Америці я проводила семінари з української хореографії у Нью-Йорку та Нью-Джерсі.

Це справді гарна пригода.

Так. Він, до речі, також пропонував з ним працювати. Бачив, що я професіонал, оскільки це видно навіть із того, наскільки танцюрист грамотно відкриває руки у класичній балетній позиції. А у мене ж європейська освіта була. Я завжди приділяла професійності велику вагу.

Чому не погодилися прийняти пропозиції працювати за кордоном?

Я не хотіла. Хоча періодично викладала в різних країнах. Вчила партнера Майї Плісецької – народного артиста СРСР Валерія Ковтуна. Свого часу, ось подивіться на афішу, я була балетмейстером-постановником опери «Мілана» Київського театру опери і балету ім. Т.Г.Шевченка і балетмейстером-консультантом опери «Тіні забутих предків». І зараз мене до цього театру теж запрошують. Кличуть і у Францію, ось подивіться листи із запрошенням від керівників французьких міст – кличуть мене їхні хореографічні школи. Але мені вже досить у мої роки. Я вже була там багато разів. А переїзди мені не бажані, я вже втомилася. Хочу бути тут, де я народилася, тут всі мої родичі.

Який танець ставите зараз?

У найвідомішого угорського композитора Золтана Кодая є музична сюїта «Каллої кеттивш», вона виконується великим симфонічним оркестром і великим хором. Там є музична частина, яку також угорський балетмейстер Рабоі Мікловш (відомий, як у нас Вірський) зробив танцювальною. Я хочу зараз зробити цей танець на 10 пар. Я ж знаю угорський фольклор. Але треба дуже красиві дороги костюми. Сподіваюся на допомогу угорського консульства. У мене є цінні угорські книги, подарую їм.

Я і тепер працюю балетмейстером-постановником. Але є зараз такі діячі культури у нас, як в цілій державі, котрі не на своєму місці. Окремі навіть вирішили, що я вже стара і мені досить бути тільки консультантом. Але вони не розуміють, що балетмейстери працюють доти, доки живуть. А чим більше живуть, тим більший досвід. Професійний балетмейстер знає, як виховувати молодь.

Хореографічні терміни треба знати! Яка позиція руки, ноги, вміти зв’язати це з музикою, знати, на яку долю такту що робить рука, нога, голова. Треба бути всебічно розвиненою людиною: у музиці, у хореографії, у костюмах. Я навіть спеціальну книгу видала, а описати танець, погодьтеся, можуть одиниці фахівців.

Політика Вам цікава?

Я ніколи не була ні в якій партії. Я християнка. І я робила державі, яка мене відправляла у відрядження за кордон, велику рекламу.

У численних інтерв’ю Ви розповідали, що вчитися танцю почали ще з дитинства.

Так, коли мала 5-6 рочків. Дуже була танцювальна. А сюди з Праги приїжджала (з Празького оперного театру) Аврелія Кремницька. Вона відкрила у готелі Корона (за який зараз борються) на 3 поверсі балетну студію. Там тоді був балетний зал, це було за часів Чехословаччини. Потім тут настала Угорщина і нерідко у ляльковий театр приїжджав Будапештський театр оперети ім. Гомокої на гастролі. У них був дуже хороший балетмейстер. Мені тоді було 11-12 років і перші ази хореографії я отримала саме у нього. То все було платне, моя мамка не дуже мала змогу оплачувати, бо нас було 7 дітей.

Які спогади дитинства першими приходять на думку?

У нас була дуже хороша сім’я, інтелігентна. Пам’ятаю, коли Масарик помер, мама одягла ту чорну фату, яку носила, коли дідусь помер. Журналісти з Праги це навіть записали. Знаєте, який життєвий рівень був? Батьки дуже старалися для нас. Стільки дітей так однаково одягнути. А мама які гарні капелюшки носила!

Ми дружили з родиною лікарів Бращайків, на одній вулиці жили. Вони були українці галичанські, а ми наші, русини. Але розумілися дуже добре.

До речі, єпископ Мілан Шашік вітав мене з 80-річчям як вихованку Теодора Ромжі. Звідки він знав?.. А це справді так, я з його рук причащалася. Він був тоді знаменитим священиком, хоч іще не був владикою. А наша учительська семінарія була там, де зараз замок. Я щоранку перед заняттями заходила до церкви, підходила на причастя. І це було упродовж кількох років, тож Теодор Ромжа мене впізнавав.

Ваш портрет, намальований Адальбертом Ерделі, зараз є у мистецьких буклетах всього світу. Пам’ятаєте той день, коли художник малював його?

Це був початок 1950-х років. Він дуже бідував. Був земляком моєї мами з Мукачева і вони зналися між собою, говорили по-німецьки та по-угорськи. Він завжди багато ходив по світу. А коли прийшов з Парижу, то розповідав про нього. Ох, він так розказував про той Париж, що коли я туди потрапила, мені все було наче знайомим. Ніби я вже там була. Потім я багато разів була у Парижі, викладала хореографію за 100 км від Парижу. Любила ходити у Лувр.

Коли при радянській владі зовсім погано у нього було з грішми, то навіть іноді поїсти до нас приходив. При чому, навіть якщо одна картопля була на столі, то мусіла бути застелена скатертина чисто біленька, ножик і виделка мусили бути там теж.

Я розповіла Бейло-бачі (так я його називала), що я вже у Закарпатському хорі і показала свій костюм. Я ж для нього була як дитина. «Кларіко», - казав він мені.

У першій школі на третьому поверсі є великий світлий зал. Туди ходили всі художники: і Коцка, і Бокшай, і Ерделі, і Манайло, і Борецький. Вони всі там сходилися і виставляли картини чи працювали. Ми туди дітьми бігали, і тому я вже розбиралася у картинах. Я знала, що картини Ерделі не признавали при радянській владі.

Ну от, прийшла я з костюмом, там була і Магда – його улюблена модель, вона лежала на рекоме. «Кларіко, я тебе покладу сісти на ящик, закрию його килимом, тут будеш сидіти», - казав мені художник.

Дуже довго він мене писав. Я вже знала, як він працює, і весь говорила з ним: питала, що саме пише – зараз руку, зараз обличчя. Він ще дав мені у руки червону книжку.

Тепер я згадала, коли була в Парижі, то майже щодня ходила до Лувру і дивилася на Мону Лізу. Мене навіть питали, нащо я кожен день туди ходжу. А мені здавалося, що куди не підеш, та Мона Ліза всюди за тобою дивиться. Я собі думала, чому? Портретів багато пишуть, але не усі щось виражають. Вони сидять, але їх лице нічого не говорить. А Джоконда так багато виражає очима.

Я також, коли мене малював Бейло-бачі, говорила з ним, «підказувала»: тепер мені в очі подивіться, тепер руки малюйте. Інший портрет може нічого не говорити, а цей показує, що я його поважаю, я його люблю! Я дивлюся так на Ерделі тому, що це мені не просто чужа людина. Сотні картин Ерделі, одна краща іншої, а саме ця отримала одну з найвищих оцінок. А ніхто не знає, що він мене на колінах тримав у дитинстві! Тому я з такою повагою на нього дивлюся!

Що ще пригадуєте із розповідей Ерделі?

Він розповідав про паризьких дівчат. Казав, що у Парижі дівчина …як би це перекласти?... така, знаєте, пікантна. Я вам напишу, як він казав. Так він говорив про парижанок.

Який день свого життя Ви хотіли б повторити?

У мене багато днів було.

У чому секрет довголіття?

Хореографи живучі. І фігура добре зберігається.

Які 3 речі Вам необхідні для щастя?

По-перше, щоб я мала здоров’я. Останні 6 років життя таким керівництвом була оточено культура і я, що я себе відчувала в Азії. Настільки знущалися над моїм духовним вихованням і над моїм занадто серйозним ставленням до роботи, мистецтва, що зробили мене як вигнанкою. Надіюся, що прийде керівництво, яке буде розуміти усю суть культури.

Я б хотіла, щоб на Закарпатті й надалі була духовність. Бо те, що зараз твориться… ніякої душі, психології, людяності, на жаль, у житті немає. І мені шкода, що я свої останні роки життя проводжу у такій ситуації, ніби я і не дома зовсім.

Якби Ви мали змогу зустрітися із будь-ким, хто коли-небудь жив на землі, хто б це був?

Мені тільки треба людину таку, яка і духовно, і культурно багата, яка має душу. А не тільки тіло. Мені здається, що це може бути тільки людина, яку виховувала Європа і церква. Пам’ятаю, у нас психологію і педагогіку викладав професор із Будапешта, сам був теологом. Це такий був психолог, що міг лише повз пройти і сказати: «Ти урок не довчила. А ти досить добре знаєш. А тобі треба серйозно сісти за навчання». Він думки читав. При чому тоді, коли у класі тиша. І цього навчав нас, пояснюючи: «Ви будете вчити дітей, а не всі діти одинакові. На ту можеш підвищити голос, а на ту ні. Ти будеш вчити і маєш знати душу людину». А це стосується не тільки вчителів, а і керівників.

У мене, до речі, добре розвинена телепатія. Я все відчуваю. Мене не можна обманути. Знаєте, скільки багато я читала? Постійно. Різними мовами. А пам'ять у мене дуже добре. Пригадую як сестра вчила вірш, а мені тоді було 4 роки. Хочу вам довести, що я його не тільки запам’ятала, а знаю й досі (декламує вірш чеською мовою, - ред.).  

З ким Ви хотіли б станцювати?

Навіть не знаю. Залежить від того, який танець.

Якщо, наприклад, танго?

О так, я танго дуже люблю. Кавалерів у мене, на жаль, було мало. Хоч мене багато людей поважали. Але я, слава Богу, 64 роки прожила з чоловіком. Ми вінчалися останніми з вірників перед тим, як радянська влада заборонила католицьку віру. Перед самим закриттям кафедрального собору.

Дивися, не можу говорити, сльози навертаються…

Це був ‘47 рік. Він був красивий мужчина, гарний голос мав (тенор). Подобався дівчатам. Ми дуже розумілися, були схожі, він теж знав мови. Італійську знав, бо був співаком. Теж закінчив греко-католицьку учительську семінарію. Ми разом з ним співали у Закарпатському народному хорі, там познайомилися. Він дуже любив книги. Читав різними мовами. І навіть книги знаменитих письменників замовляв через інші держави.

На весіллі у нас хор заспівав у церкві під час вінчання. Це було дуже важливо для нас, адже церква фактично виховувала нас обох – учительська семінарія була при греко-католицькій єпархії.

Ви любите каву?

Я любила каву з молоком. І то без кофеїну. Зараз вже не п’ю. Хоча маю добре здоров’я, дякувати Богу. У свої 84 могла би мати всякі недуги, але маю лише маленьку алергію та проблеми із стегном через травму. Бо я дуже глибоко віруюча жінка. Я не вийду з хати ніколи, поки не помолюся, маю перламутрові пацерки від Івана Павла ІІ. Це з його рук, він мені вручив. Колись у Маріяповч прийняла від нього причастя. Я була тоді у вишиванці – їздила від нашої єпархії.  

Ганнуся Тарканій, спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото: Володимир Твердохліб

P.S.

Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, а віднедавна все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава». Щотижня читайте нові розмови. Усього з кількох запитань (частина – із знаменитої анкети Марселя Пруста), тільки щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві. Чекаємо Ваших пропозицій щодо осіб, яких Ви хотіли б "почути" за "ранковою кавою".

Ваш Zaholovok.com.ua

Партнер рубрики «Ранкова кава» - ужгородське кафе «Какао»