Пам'яті Василя Наливайченка з Великоберезнянщини, який загинув у АТО...

Пам'яті Василя Наливайченка з Великоберезнянщини, який загинув у АТО...

Про те, що він на війні, Василь Наливайко із села Ставне Великоберезнянського району матері так і не зізнався.

Не хотів травмувати серце найдорожчої людини. Казав, що він у Конотопі на Сумщині, подалі від війни. Про те, де її син був насправді, мати дізналася вже після його загибелі...

23-річний солдат 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади ЗСУ Василь Наливайко загинув 28 червня 2014 року під час ворожої засідки на українську колону тилового забезпечення. Між населеними пунктами Нижня Вільхова та Комишне на Луганщині під обстріл ворога потрапив ГАЗ-66, на якому Василь віз воду побратимам.

- Василь був мій підлеглий, - розповідає його командир Денис Волошин. - Він був водієм у мінометній батареї. На війні це одна з найнебезпечніших професій. Деякі боялися їхати, а він ніколи не боявся. Принаймні, не виказував страху і не відмовлявся від поїздок. У той фатальний день поїхав за провіантом. У нас не було води, і Василя з іншими бійцями послали привезти. Коли вони вже поверталися, то потрапили у ворожу засідку...

Василь свято вірив, що невдовзі війна закінчиться, а ми вийдемо з неї переможцями. Це була дуже світла людина. Пам'ятаю, коли він застудився, то до останку тримався, намагався приховати від нас свою хворобу. Бо не хотів, аби йому приділяли зайву увагу...

- Василь прийшов до нас у частину контрактником буквально перед самою війною. Як то кажуть, з корабля на бал, - розповідає про загиблого побратима старшина Василь Семинович. – Він був дуже відповідальний і працьовитий. А ще все сприймав дуже близько до серця. Возив міномети. Техніка, звісно, час від часу ламалася, і Василеві доводилося її ремонтувати. Коли це не вдавалося зробити швидко, він нервував - боявся підвести побратимів. Був відмінним водієм. Стежив, щоб машина працювала справно та щоб була чистою. Крім того, він ще й допомагав мінометникам - підносив міни, заряджав міномети. Був альтруїстом. Якщо комусь була потрібна допомога - біг перший. Сам визивався допомогти, навіть якщо його про це і не просили.

Востаннє я бачив його в машині перед тою поїздкою, з посмішкою на вустах. У всіх уже настрій був "чемоданний" - невдовзі нас мали поміняти. Отаким він у моїй пам'яті і залишився - усміхненим та щасливим…

- Вася був надзвичайно позитивною людиною, і його позитив передавався нам. Він часто згадував рідний дім, сумував за рідними, - пригадує його товариш по АТО Віктор Блага. - Розповідав про свою дівчину. Казав, що хоче на ній одружитися.

Востаннє я бачив його місяць перед загибеллю. А потім побачив його машину – вона вся була зрешечена кулями.

- Спершу ми ледь не щодня сварилися з Василем, а через деякий час стали найкращими друзями, - каже мінометник Михайло Палінчак. - Ми з ним познайомилися в Ужгороді в частині. Він допускав помилки у керуванні технікою і я на те вказував, а Василь знову повторював ті помилки. Через те і виникали конфлікти. Коли ж придивився до нього, я зрозумів причину проблем. Виявилося, він не любив підводити людей і коли у нього щось не вдавалося, сильно через те комплексував, бо думав, що всіх підводить...

Ми на стільки здружилися, що і чергували разом, і машину разом лагодили. Ми все робили разом і в зоні АТО в Луганській області разом чергували... Перед тим, як Василь потрапив у засідку, я просився, щоб з ним поїхати, але там уже було дуже багато людей та ще й бачки на воду і мене залишили на блокпосту. Коли Вася вертався, по рації передали, що вони вже близенько. Ми вже чули як гудуть їхні мотори як десь за секунд 40 пролунала автоматна черга. Це сепаратисти випустили чергу в лобове скло автомобіля, за кермом якого був Василь. Він загинув на місці (черга починалася з його боку), а сержант, що сидів біля нього, встиг відхилитися і одержав поранення. Також постріляли екіпаж, що їхав за ними на БМП. Там загинуло троє. По рації передали, що потрапили в засаду. Їм на підмогу виїхало два танки. Ми ж почали прикривати з міномету. Підмога не встигла надійти...

Шкода, навіть фотографій не залишилося, - зітхає мінометник Михайло. - Усі фото були на його телефоні... Вася бгато фотографував на телефон, адже крім машин мав ще одне хобі - фотографувати. Але після того як Василь загинув, його мобільний ми не знайшли. Дзвонили на його номер. Спершу йшли гудки, але потім номер став недоступний...

Указом Президента України від 15 травня 2015 року Василя Наливайка посмертно нагороджено орденом «За мужність». У школі в с.Ставне Великоберезнянського району, де вчився Василь, герою встановили меморіальну дошку з написом "Боєць, який навчався в цій школі, загинув, виконуючи бойове завдання в зоні АТО".

А ще небайдужі люди пропонують назвати його іменем у В.Березному вулицю Радянську, де мешкав Василь Наливайко.

Сподіваємося, що великоберезнянці завжди пам'ятатимуть про свого героя-земляка і пишатимуться ним. Бо Василь віддав своє молоде життя, боронячи мир та спокій своїх земляків, усіх українців, - пише відділ комунікації ГУНП в Закарпатській області. 

Loading...

Додати новий коментар

Вміст цього поля є приватним і не буде показаний.
CAPTCHA
Питання для відсіювання автоматичного коментування.
Введіть відповідь на питання