Багато дорослих мешканців Ужгорода зростали у 90-ті роки, котрі не були легкими, але водночас привнесли масу позитивних змін. Можна згадати дивні китайські іграшки, варені джинси, газовані напої...
Але для багатьох дітей, а радше навіть підлітків того часу, символом культурного розвитку стало унікальне , як для Ужгорода, явище — молодіжна газета. І нехай виходила вона не так довго, встигла залишити слід у пам’яті багатьох містян. Так, мова йде про славнозвісну “ROCK-солянку”. Згадати її історію, бурхливе видавниче життя та молодіжні акценти ми вирішили спільно з Олексієм Мегелою, головним редактором видання.
- Якою була ідея створення “ROCK-солянки”?
- Перш за все, хочу вибачитися, якщо когось не згадаю із тих, хто був причетний до створення, першого виходу, наповнення газети, її натхненників... Бо це все було дуже давно. Багато-багато років тому, майже 20. А, по-друге, можу помилятися у якихось цифрах чи датах.
Отож, “ROCK-солянкa” виникла на базі газети “РІО-інформ”, як кілька молодіжних сторінок у материнський газеті. Свого часу, у 1996-му році, покійний Саша Попович запросив мене працювати туди. Ми з ним та Федором Шандором вели молодіжну сторінку, у якій було декілька рубрик. Виходила одна чи дві сторінки, які називалися «Міш-Маш», з номера у номер. Молодіжна частина була на перших порах такою: звіти про концерти, виставки та інші молодіжні культурницькі заходи, які відбувалися в Ужгороді, погляди на музику, на мистецтво, літературу якогось молодого закарпатського дописувача тощо.
Але газета “РІО-інформ” (у той час — ред.) була завжди повна неформальних людей. Це була газета, у якій, по-перше, працювало, а по-друге, у гості приходило, дуже багато молоді. І ось саме у Петра Гойса, який на той момент був (і зараз залишається) редактором, зародилася ідея створити окрему газету “ROCK-солянкa”. Поштовхом до неї був, швидше за все, Сергій Ратушняк, який десь у той момент їздив до США і привіз із собою нове бачення газети. Він казав, що у Америці є певний стандарт муніципальної газети — це товсте видання, умовно на 100 сторінок, у якому є політика, культура, спорт, молодь, – все це об'єднано в одну газету. Він тоді загорівся зробити в області одну таку величезну газету. Саме тоді з'явилися “Спорт-інформ”, “Тур-інформ” і “ROCK-солянкa”. У Петі Гойса виникла думка, щоб її готували ті молоді люди, які працювали на той момент журналістами, верстальниками в «Ріо»... Ми почали реалізовувати цю ідею: Федір Шандор, я, Саша Попович, Банди Шолтес, Євген Колесник, Дмитро Самсонов. Останній на той момент був верстальником “РІО-інформ” і басистом гурту “Крістофер Робін”. Тому постійно всі учасники цього гурту сиділи у неформальній обстановці в газеті, приходили до нас у гості, генерували масу ідей. Дмитро нам допомагав верстати перші номери.
- І коли виникла “ROCK-солянкa” як окреме видання?
- Перший окремий номер вийшов на початку квітня 1997 року. Сказати точно, скільки всього вийшло номерів, не можу, але десь близько 20. Це була окрема газета, яка потім з економічних та інших причин знову повернулася у лоно “РІО-інформ” і стала виходити як її частина. 2-4 сторінки молодіжних новин щотижня були на шпальтах газети.
Інтерв'ю Сашка Поповича з гуртом "Скрябін"
- Як Ви стали редактором “ROCK-солянки"?
- Це була ідея Петра Гойса, повторюся. Сіли разом хлопці, посміялися і подумали, що давайте таке зробимо. Придумали назву: “ROCK-солянкa”. Пам'ятаєте, як писалося: окремо “RОCК-” і “солянка”. Це тоді було модно. Ми всі, хто стояв на початку “ROCK-солянки", можна сказати, були рокерами. Серед нас попсовиків не було, тому вигадали таку гру слів. Я слухав і тоді, і зараз black, death, trash metal. Євген Колесник був вокалістом гурту “ВсПыхнул шифер”. Ще він співав у гурті “L.O.B.” і працював дизайнером у “РІО-інформ”. Також неформальний хлопець був. Ми почали з ними робити “ROCK-солянку”. Женя Генова, яка зараз у Німеччині живе, була молодим дописувачем, працювала у “РІО-інформ” і у нас. Банди Шолтес, Саша Попович... Просто хлопець Віталій («Доріс») теж був постійним гостем та дописувачем газети. Він зараз живе за кордоном. Варто згадати, що тоді редакція “РІО-інформу” знаходилася у приміщенні Ужгородського інституту УжДІЕП на Заньковецької. У нас був мільйон дописувачів. Особливо студенти УжДІЕПу, котрі, можна сказати, прогулювали в редакції пари. Чоловік, напевно, 30 проходило щодня через редакцію “ROCK-солянки”. Заходили до нас у гості, ми спілкувалися на різні теми, на місці робили міні-інтерв’ю, вигадували рубрики, ділилися інформацією, з чого потім і наповнювалася газета.
- За яким критерієм підбирали матеріал до газети?
- Ми у газету ставили все. Ну, майже все, скажімо так – все адекватне. Такий був критерій. По-перше, щоб не образити тих, хто писав. А по-друге, щоб була дуже різнобарвна як інформація, так і аудиторія. Тому ми не відмовляли жодному дописувачу. Треба сказати, що нам писало дуже-дуже багато людей зі всього міста після того, як почали ці сторінки більш-менш періодично виходити. Городяни, яких це зацікавило, побачили, що ми не відмовляємо нікому, тому матеріалів було вдосталь. Ми могли навіть робити великий запас. У нас був широкий діапазон дописувачів: від дуже малих, можна сказати, супертінейджерів, до поважних старших людей. Пам'ятаю, був такий поважний дядько, який тоді працював у “Новинах Закарпаття”, – Петро Гереші. Боюся сказати, скільки йому зараз років, думаю, близько 60. Це людина, яка виросла на старому класичному році. І він нам дописував щотижня про Led Zeppelin, Rolling Stones, Black Sabbath та інші подібні. Людина була фанатом тих гуртів, а на медіа-просторі Закарпаття до 90-х років про це, звичайно, не писали. Серед багатьох активних дописувачів про металічні гурти хочу відмітити і одного, на той час, молодого хлопця, який нині працює в службі безпеки нашої країни…
- А все-таки: як відбирали матеріали, якщо їх було аж так багато?
- Кожен раз діяли за принципом найкращого: брали коробку з архівом і те, що нове прийшло, та відбирали найцікавіше та найактуальніше на даний момент. Наприклад, на поточний номер ми маємо 4 сторінки і відбираємо в них найкращі матеріали. А за цей час набирається нове. Тому наступного тижня ситуація повторювалася.
Варто сказати, що коли “ROCK-солянка" виходила, як окрема газета вона складалася зі двох частин. Це була безпосередньо “ROCK-солянка": чотири сторінки. Всередину неї входив теж 4-сторінковий додаток “ВсПыхнул шифер”. Він був строго музичним. Сама “ROCK-солянка", а особливо перші її номери, була чимось схожа на “РІО-інформ" по структурі. На останній сторінці у “РІО" були оголошення і анекдоти, до прикладу. У нас в “ROCK-солянці” також були оголошення і анекдоти, які потім переродилися у “прівєти”.
- До речі. Рубрика “З прівєтом” були чи не найпопулярнішою у Роксолянці. Як вона виникла?
- Не можу згадати, як саме це було, але, здається так: хтось когось привітав, той йому відповів, і вже пішло спілкування. Це була така, не побоюся сказати, перша соціальна мережа в Ужгороді. Тому що люди комусь писали, хтось на наступний тиждень їм відповідав. Починалося листування з ілюстраціями, фото. Хтось комусь писав текст, до нього додавав малюнок, який сканувався і вставлявся в потрібне місце на шпальті... Це була титанічна праця.
Рубрика "З прівєтом"
- Як багато Ви отримували листів? І як їх відбирали?
- Не хочу брехати, але так мені згадується, що у переддень виходу, коли ми набирали “З прівєтом”, Федя Шандор, який ходив на пошту забирати кореспонденцію, приносив два поліетиленові пакети листів саме для цієї рубрики. У нас працювала Олена Дуб, вона була секретарем газети “РІО-інформ", і в її обов'язки входив безпосередньо набір оголошень: куплю, продам і т.д. Ми її попросили і вона нам допомагала набирати ці оголошення “З прівєтом”. Титанічну роботу спершу виконувала вона, коли набирала тексти, а потім верстальник, який розміщував це все на сторінці, бо майже до кожного оголошення йому треба було серед десятків знайти саме ту ілюстрацію, яку додали дописувачі, засканувати, вставити у відповідне місце. Це зараз, із «швидкою» оргтехнікою, здається легко, а тоді...
Згадую моменти, коли було настільки багато “прівєтів”, що рубрика займала цілий розворот, тобто дві сторінки. Цікаво, що вікова категорія людей, які дописували, була дуже різноманітною. Пригадую, були і першокласники, і вже старші люди, скажімо, років по 40. Варто додати, що «прівєти» писали не тільки ужгородці чи закарпатці – певний відсоток оголошень надходив і з інших, сусідніх нам областей.
Зараз трохи смішно з дечого. Там були такі речі, які зараз би не дозволив собі давати у газету з моральних, етичних чи якихось інших причин…
- У публікаціях “ROCK-солянки" помітна одна тенденція: авторські матеріали на початку існування газети стосувалися більше металу (статті про гурти, рецензії на релізи, враження людей про закордонні концерти), а згодом акцент змістився у сторону тодішнього альтернативного року, бріт-попу, траплялися рецензії на acid-джаз тощо. Чому так?
- Колектив “ROCK-солянки" не був попсовим. Ми були молоді рокери, і нам був цікавий саме рок. Тому мені тоді закидали дуже часто, що ми даємо у “ROCK-солянці" біографії чи розповіді про саме важкі гурти. Ми, скажімо так, лобіювали цю тему на Закарпатті, проштовхували важкий рок, і нам це ніхто не забороняв. Бо попса є попса, а рок є рок. І ми хотіли, щоб люди, зокрема молодь, слухали хорошу музику з нашої точки зору.
Про зміну акцентів теж правда. По-перше, метал ми практично вичерпали, написали багато того, що хотіли написати. А по-друге, альтернативщики, джазисти стали до нас звертатися: а чого це ви пишете тільки про метал, пишіть і про нас. Ми їм відповіли, що шпальти газети відкриті, пишіть – ми будемо надавати вам площу. Хочу ще сказати про дуже важливий момент: все було засновано на ентузіазмі. У всіх, хто дописував до “ROCK-солянки”. Жодна людина не отримувала гонорари. До того ж кожен, хто писав нам, дуже хотів бачити свої матеріали у газеті, донести людям саме те, що на душі. До слова, я вдячний Лєнці Дуб і всім іншим працівникам, хто набирав ці тексти. Бо без них нічого цього не було б.
Лого ужгородських гуртів
- Чи можете окреслити загальний стан розвитку музики на Закарпатті у 90-ті?
- Я можу розповісти лише про те, чим сам цікавився. У нас тоді були “L.O.B.”. Ще “Castrum” та “Soulrest”, які досі, слава Богу, існують. Хоча це вже такі старі діди, як я (ред. жартує). “Tinitus” був, death-metal грали. Не дуже можу згадати про поп-гурти, бо я ними не надто цікавився. І навіть якщо приносили матеріал про них, я його просто нашвидко читав. Але пам'ятаю, що у нас були два непогані, так би мовити, альтернативні гурти, які співпрацювали з редакцією: “Елегантно зіпсовані” та “Літаюче Барильце”.
- Можете пояснити, що саме у 90-ті розуміли під альтернативою?
- На той час альтернативою було все, що хоч трохи відходило від класичних визначень музичних стилей. Тобто тоді, грубо кажучи, був поп, рок, метал, джаз і естрада. Плюс-мінус. Це зараз є гурти, що грають у стилі, припустимо, “панк-етноіндастріал-порнограйнд”. І їх є стільки, що вже можна зробити з них окрему виищезгадану категорію стилю. А тоді, до прикладу, етно-рок — це вже була альтернатива, хоча зараз це окремий стиль. Варто сказати, що саме в 90-х і почали з’являтися найрізноманітніші альтернативи на канонічні стилі.
- Якими шляхами ужгородці діставали музику?
- Це важко було, незважаючи на те, що поруч у нас кордони. Хтось мав можливість поїхати у Ніредьгазу, і привозив собі чи комусь на замовлення якусь касету. Інтернету, як зараз ми до нього звикли, тоді не було. Він був модемним, дужe-дуже повільним. Про таке щастя, як завантажити альбом, звичайно, не було і мови. Можна було прослухати якийсь трек, якусь пісню з альбому, що скоро вийде. Але це було щось півторахвилинне, низької якості і вантажилося 4 години. Були у нас, звичайно, такі фанати, які пекельними шляхами діставали фірмові вінілові платівки, раритетні касети, саме тоді почали у меломанів також з’являтися і компакт-диски. А ми вже у них вимінювали, переписували. Звичайно, якби ті люди, які в 90-х обмінювалися на перезапис касетами, несподівано отримали таку інтернетівську можливість, як сьогодні, я думаю, вони би просто з’їхали з глузду від тієї кількості інформації та простоти її отримання.
St. Pauly Guys
- Багато хто згадує фестиваль Sziget, як важливу музичну подію того часу. Якою насправді була його роль?
- Це не зовсім так. На той час будь-яка музична подія була важливою, бо все-таки 97-ий рік, країна тільки-тільки вийшла з кризи 90-х. До того часу у цій сфері у нас практично нічого не відбувалося: було зовсім мало концертів чи інших заходів. Тому будь-яка подібна подія була дуже важливою. На людей, які поїхали на “Sziget”, ми справді дивилися як на якихось божественних щасливчиків. Міг собі, згадую, Банди Шолтес це дозволити. Він все кидав, і їхав на ці тиждень-півтора в Угорщину автостопом. Дехто з місцевих навіть добирався на “Sziget” і так само повертався без копійки грошей, незрозуміло як харчуючись на Острові і перепливаючи вночі Дунай, бо не було грошей на досить таки дорогий квиток. Вони також вже на місці виготовляли фальшиві браслети, які давали право знаходитися на Сігеті. Ми щорічно в “ROCK-солянку” давали звіт-розповідь про поточний “Sziget”. Одночасно в Європі відбувалися інші потужні фестивалі, наприклад “Dynamo” у Нідерландах. Пам’ятаю, що Олег Мамченко, «Мамонт», який замінив Колесника у “L.O.B.”, поїхав туди, чи то виступати, чи то вони гуртом поїхали, як глядачі. Хлопці написали потім свої враження у газету. І про “Шипіт” писали. Ми з хіпарями, які організовували його, мали дуже добрі стосунки, самі їздили на “Шипіт”, робили з нього репортажі, фото.
- Розкажіть про локальні ужгородські концерти того часу? Судячи по згадках містян, вони бували нечасто і, можливо, саме тому викликали сильний резонанс.
- Так. Замітки про них робили або самі виконавці, або фанати того стилю, який концерт безпосередньо у цей момент був. Я вже загадував, що ми надавали шпальти газети будь-якому стилю, будь-якому адекватному дописувачу. Може, тому і цікава була, на мою думку, “ROCK-солянка", що відходила від будь-яких журналістських канонів, коли треба дотримуватися певних, іноді жорстких правил. А нам люди писали, як хотіли, може, навіть суржиком. Газета виходила на двох мовах: українській і російський. Ми тоді не думали про якісь такі речі. Ми дозволяли людині писати на тій мові, на якій вона вміє і на якій їй простіше донести думку, Писали, що хотіли, як хотіли... І це було цікаво. Бо кожен читач міг знайти щось для себе саме те, що він хоче. Правда, все це було досить важко редагувати, аби не перейти якоїсь межі – моральної, етичної правової... Ми, до прикладу, не дозволяли собі популяризацію чогось нехорошого, наприклад наркотиків чи алкоголю. Проте, публікували майже все, окрім відвертих дурниць.
- Наскільки нам відомо, у “ROCK-солянки" був власний архів матеріалів: яким він був і якою є його доля?
- Це була велика коробка, яку наповнювали, перш за все, читачі. Матеріали приносили особисто чи присилали поштою. У той час не було такого, як зараз, що всі журналісти пишуть самі матеріали, мають ноутбуки. Тоді 99% статей писалося від руки, їх приносили у редакцію. Працівники "РІО-інформу" допомагали набирати матеріал. І от у нас була ця коробка-архів від дописувачів з інформацією про гурти, заходи. Вони приносили фотографії, вирізки із газет, журналів, які у нас накопичувалися. Цифрових фотоапаратів тоді не було, або коштували вони якихось страшних грошей. Все робилося на плівку, потім складалося у ту коробку. На жаль, тоді почався складний період у житті газети “РІО-інформ" (а відповідно і "ROCK-солянки"), коли материнську газету почали з політичних причин всіляко утискати. Редакція кілька разів за досить короткий проміжок часу переїжджала на нові місця розташування. Після таких переїздів з передислокацією усього майна: техніки, меблів, тощо, архів десь загубився. Саме тоді почала занепадати і "ROCK-солянка"... Здається, десь у листопаді 97-го року, номері на 20-му, "ROCK-солянка" перестала виходити окремо і почала друкуватися щотижня на кількох шпальтах газети “РІО-інформ". Але мені не хочеться про це згадувати…
Репери "Criminal zone"
- Яку ідею Ви вкладали до неї, якою бачили роль “ROCK-солянки"?
- Ніяку, чесно. Хотілося просто, щоб така альтернативна штука була, бо до того часу закарпатський медіа-простір – це були кілька офіційних, або якихось політичних сил, газет. Саме тому “РІО” і захопила тоді величезний медіа-простір, бо вона відрізнялася від інших газет стилем викладання матеріалу. В ній з першого номеру дозволявся такий собі легкий, зрозумілий для простих людей, стиль. А “ROCK-солянка" була ще простішою.
- І вже зараз який слід, на Вашу думку, “ROCK-солянка" залишила у середовищі ужгородської музики? Чи вплинула на її розвиток?
- Думаю, що вона вплинула саме на розвиток молодіжного суспільства області того часу. Бо сказати, що “ROCK-солянка" вплинула на розвиток музики - неправильно. Це, швидше, розвиток музики вплинув на “ROCK-солянку", даючи їй їжу для матеріалів.
- І яким був вплив на загальну культуру молоді?
- Можливо, ми були тоді популярними (хоча не можна так хвалитися) у першу чергу через "прівєти". Люди їх дуже чекали. Це зараз у Фейсбуці натис кнопочку, і тобі за 10 секунд 20 людей відписало. А тоді люди чекали 7 днів, причому у нас ареал дописувачів був дуже широким. Окремо хочу подякувати Федору Шандору та Ігорю Заславському, заступнику Петра Гойса, які щотижня майже цілу суботню добу розвозили розповсюджувачам преси по всій області тираж «РІО-інформ». Саме вони зробили неоціненні перші кроки для популяризації “ROCK-солянки”. Потім, приблизно через місяць після виходу перших «прівєтів» Федя розповідав, що люди в селах з нетерпінням чекали на нього, газету і ті "прівєти". Звичайно, чекали і на інше в газеті, бо молодь була голодною до подібної неординарної інформації.
Рубрика "З прівєтом"
- Який відгук у читачів мала ваша робота у той час?
- Я не можу згадати про той час, але можу сказати про цей. Бо зараз дуже багато людей, з якими я випадково знайомлюся і які навіть не знають, що я з колективом колись робив “ROCK-солянку", кажуть мені, що це була тоді дуже сильна штука. І я шкодую, що вона зникла. Непогано б її відродити, може, у іншому форматі. Може, не в паперовій, а в електронній версії. Бо зараз, кажуть, такий час настає, що паперові ЗМІ занепадають і скоро вимруть, але я у це не вірю.
Ярина Денисюк, спеціально для Вівсянки та Zaholovok.com.ua
Ілюстрації з “ROCK-солянки"