В Ужгороді 22-24 травня Ужгороді відбувся І Відкритий фольклорний фестиваль-конкурс культурного розмаїття «Шовкова косиця». Гран-прі фестивалю виборов Київський академічний театр українського фольклору «Берегиня».
На Закарпатті існує традиція фольклорних хорів, ансамблів, які використовують елементи театралізації — народні обряди, весільні реконструкції, танець та автентичні інструменти. Але окремого професійного фольклорного театру на зразок київського театру «Берегиня» немає.
Ми поговорили з Ільїною Генсіцькою-Семенцово, директоркою, художньою керівницею Київського академічного театру українського фольклору «Берегиня» про історію театру, його місію та творче життя.
Театру вже майже 40 років, він заснований у 1988 році групою ентузіастів- фольклористів на чолі з Миколою Олександровичем Буравським – фольклористом і хоровим диригентом, який згодом отримав звання заслуженого, пізніше – народного артиста України,- розповіла художня керівниця театру. Головна місія – це популяризація українського фольклору усіма можливими засобами: концертна діяльність, театральна діяльність.
— Наприклад, у нас є вистава за п'єсою Ярослава Стельмаха «Коханий нелюб», де використовується українська барокова музика та пісні того періоду. У виставі “Животоки” використані пісні Полісся. Ми також використовуємо пісні Наддніпрянщини у «Наддніпрянському весіллі». У«Тінях забутих предків» ми співаємо фольклор Заходу України.
Ми намагаємося урізноманітнювати нашу діяльність і популяризувати український фольклор різними способами. Показати, що він багатий, різнобарвний, різноманітний і це – яскраво. Співаємо маловідомі пісні. У нашому репертуарі звучать рідкісні пісенні знахідки. З власних експедицій, власні хорові обробки. Наприклад, Івана Сінєльнікова, Ірини Буньковської, Миколи Буравського. Часто обробки пісень створюють ті люди, які беруть участь у виставі.
Чому не просто хор чи ансамбль пісні і танцю?
— По-перше, український фольклор сповнений обрядами, які мають театральні елементи. Обряд плюс пісня дає можливість використовувати різноманітні театральні засоби. За допомогою театральних засобів виразності, обрядових моментів легше залучити глядача.
Зазвичай, фольклор сприймається як щось “музейне”.Як для людей старшого покоління, скажімо так, 50+, а можливо, ще старші. А у нас в колективі багато молоді. На кафедрі фольклористики в Університеті культури і мистецтв багато молодих людей, які дуже люблять народну пісню, навіть міксують фольклор з різноманітними, сучасними жанрами.
Театр – більш широке, популярне дійство. І тому глядач приходить нібито на виставу, але отримує ще й додатковий бонус у вигляді фольклорного мистецтва. Ми знаходимося на Лівому березі, на вулиці Івана Миколайчука. Це приміщення колишнього кінотеатру, яке знаходиться рядом з будинком, де жив видатний актор України Іван Миколайчук. Коли ми ставили виставу «Тіні забутих предків», була ще жива дружина Івана Миколайчука – Марія Миколайчук. Вона приходила до нас і ми отримали благословення на нашу діяльність.
У чому унікальність вистави «Животоки», яку ви показали в Ужгороді на фестивалі «Шовкова косиця»?
— Ця вистава має доволі довгу історію, в неї було кілька сценічних редакцій. Перші спроби створити сценічну композицію були ще на початку діяльності театру. Остання редакція вистави була створена в грудні 2020 року. Характерно те, що перші репетиції цієї вистави наша режисерка Тетяна Авраменко почала проводити онлайн, ще під час пандемії.
«Животоки» – це календарно-обрядовий цикл, від веснянок до веснянок. У виставі прослідковується історія молодої пари, від знайомства на початку веснянок до народження дитини вже через рік. Веснянки (пісні) виконує соло дівчина-героїня.
У виставі можна побачити історію Голодомору, історію, пов’язану з війною, з втратами, з трагедіями. В осінньому циклі відбувається весілля, розставання персонажів і народження дитини вже наступної весни.
Поясніть, чим відрізняється фольклор від етнографії? Ваш театр, я так розумію, працює у більш популярному, фольклорному стилі, ви не відтворюєте обряди?
— Ми не займаємося музейною реставрацією. Намагаємося дотримуватися, але етнографічної точності нема, бо ми не маємо такої мети, скажімо так, конкретно відтворювати обряд, як це робить музей Гончара, наприклад. Вони точно відтворюють повністю все: від одягу, взуття до обряду, і так далі, що відповідає конкретній місцевості, конкретному селу чи регіону. Ми інколи відходимо в сторону, щось трішечки довигадуємо, хоча намагаємося дотримуватися оригінальних описів обрядів.
Етнографи мають відображати точно регіональну збереженість і вони цим займаються. У нас інша діяльність, наш театр плюс фольклор дає новий мікс, нову історію. Щоб бути більш доступним для глядача.
Артисти вашого театру, хто вони? Музиканти, актори?
— Це професійні фольклористи. Переважно випускники кафедри фольклористики в Університеті культури і мистецтв, тому вони розуміються і на регіональному фольклорі, і на обрядах, часто можуть підказати, проконсультувати. В основному це вокалісти. У нас ще є балетні артисти , які закінчили народну хореографію, маємо невеличкий оркестр народних інструментів.
Спів, який ми почули у виставі “Животоки” це точно не академічний вокал. Розкажіть про його особливості .
— Це фольклорний спів і він відрізняється від народно-академічного співу у народних хорах. Більше того, я вам скажу, що є різниця між співом закарпатським, полісським, наддніпрянським, Херсон, Вінниця, Крим – це різні манери звуковидобування. Наші фахівці за цим слідкують, викладачі, які допомагають саме для конкретної вистави підібрати і регіональний фольклорний матеріал, і, відповідне звуковидобування. Окрім того, всі фольклористи вивчають ці зразки під час навчання.
Хореографія у виставі, відрізняється, наприклад, від того, як танцюють у Закарпатському хорі?
— Це також манера більш народна, не класична. До речі, в одній з концертних програм є закарпатський номер, в якому дівчата танцюють. Оскільки у виставі “Животоки” танцюють вокалісти, їхнє завдання – бути максимально наближеними до народно-побутового стилю. В концертах ми часто використовуємо танці, саме народно-побутові, яких можна навчитися протягом години-дві.
Про музичні інструменти. У вас артисти грали у виставі на музичних інструментах. Це і народні українські мелодійні та шумові, в також сучасні деякі інструменти, інших народів.
— Використовуються сопілки різного роду, духові різного роду, не тільки українські. Є літаври, які ви бачили у виставі, гармошки, шумові, які імітують дощ, вітер, є свищики, дитячі іграшки, багато різного. Наприклад, ліра колісна взагалі дуже нагадує інструменти інших регіонів, навіть відомі такі інструменти із середньовіччя. А в деяких виставах артисти оркестру грають на пляшках, на дерев'яних колбах. На всьому, що видає звук .
У зв’язку з війною, можливо, ви відчули, що культура не на часі? Або навпаки, збільшилась зацікавленість у фольклорному мистецтві?
— У 22-му році ми почали працювати, як тільки нам дозволили. Це був травень після звільнення Бучі. Почали повертатися актори. Зацікавленість виставами і концертами стала більше. Тому що це дає можливість відволіктися, відчути єдніст. Маємо традицію: завершуємо виставу завжди подякою ЗСУ, співом пісні «Червона калина». Довгий час ми збирали кошти для наших хлопців.
Зараз театр – це об'єднуючий фактор. Більше людей стало ходити саме на концертні програми. Змінився глядач, він став молодшим. Є моменти, коли нам дорікають, що не на часі співати, танцювати, але ми говоримо, що у будь-які часи українці знаходили в собі сили для пісні.
Навіть в найважчі моменти ми все одно співаємо. Пісня заспокоює, врівноважує, дає сили, енергію.
Як ви вважаєте, такий фестиваль, як «Шовкова косиця , присвячений культурному розмаїттю, наскільки він важливий в цей час?
— Я думаю, дуже важливий. По-перше, побачити, що, хоча ми різні, але єдині. Що багато різноманітних етнічних груп живуть на території України, ми об'єднані спільною ідеєю, головною метою.
Попри те, що пісня закарпатська відрізняється від пісні полісської або пісні наддніпрянської, але все ж таки це Україна, єдина держава з єдиною метою існування, з єдиним ворогом.
Фестивалі потрібні і артистам і глядачам. Можливо, навіть, артистам більше, ніж глядачам. Приїхати у інший регіон, познайомитися, побачити колег, як виступають інші, у що одягнені, що співають, запозичити досвід, щось підглядіти собі…. Це дуже важлива історія.
Яке головне послання ваш театр хотів би передати глядачам?
— Ми єдині, в цьому наша сила. У мене є друзі, які живуть в Ужгороді по 30-40 років, але вони походять з Донецької, з Сумської області, які тут асимілювалися, творять культуру в Ужгороді, на Закарпатті. Мені здається, що вже всі між собою давно єдині. Треба тільки це підтримувати і не давати можливості розколу зсередини.
