Закарпатські волонтерські "зв'язки" у Берліні

як адаптуватися у Німеччині та допомагати своїм

Аріна Мудранинець – викладачка у німецькій державні музичній школі в Берліні. У столицю Німеччини жінка переїхала з родиною у 2015 року. Для того, щоб адаптуватися в чужій країні довелося добряче попрацювати і повчитися. Спочатку були мовні курси і робота у приватній музичній російській школі. Зараз Аріна живе німецьким життям сучасної українки: активно волонтерить, збирає кошти на потреби ЗСУ, допомагає біженцям та постійно слідкує за новинами. І приїжджає на Закарпаття, бо вона саме звідси. Крім того даються взнаки волонтерські «гени», адже її мама знана волонтерська та викладачка музичної школи в Ужгороді Марія Мудранинець.

З Аріною зустрічаємося в одній з кав’ярень Берліну, щоб поговорити про війну і волонтерство, ставлення місцевих до біженців, байдужість земляків та адаптацію у чужій країні.

«Я б, напевно, сказала, що була щасливою до 24 лютого 2022 року. Це було усвідомлення після корони і локдауну: хіба щось ще може бути ще гірше? І тут почалася повномасштабна війна. Ми всі були в шоці, не знали куди бігти, за що хапатися і кому допомагати. Це була велика хвиля біженців, які їхали і в Берлін, і через Берлін далі. Чоловік ходив допомагав, він працює біля вокзалу. Потім була одна сім'я, яка в нас ночувала і поїхала в Нідерланди. Далі прибули наші родичі на два місяці поки не знайшли окреме житло.

Я почала допомагати українцям з перекладами. До мене зверталися через знайомих-знайомих і я ходила з ними на 6, 7 ранку робити прописки. Допомагала жінкам, яким треба було терміново потрапити в лікарню, були такі випадки. Моє пріоритетною темою були мамочки з дітьми, тому що сортувати гуманітарку, розбирати коробки може кожен. А перекладати та супроводжувати – це інша справа. Тим паче до обіду, у важливий проміжок часу.%

Аріна Мудранинець
  • Ви також допомагаєте військовим через «закарпатські зв’язки», через Рух підтримки закарпатських військових. Як саме?

У 2023-му році, наприклад, у нас був концерт з Ольгою Бадрак. Тут, в Берліні, ми організували концерт, де зібрали майже 1,5 тисячі євро і задонатили в Україну. Потім взимку нас семеро осіб спонтанно зібралися у гурт " Berliner Virtuosen"  і організували турне у Норвегії, вже таких відбулося три. Під час другого ми збирали на устілки для військових. Там також була задіяна моя сестра Євгенія (фінансистка та голова українського самоврядування в Угорщині, живе у Будапешті). Ми робили дуже цікаве, гарне аранжування саме під наш склад: скрипка, віолончель, флейта, друга скрипка, кларнет, фортепіано і баян. Замовляли в українського композитора обробки і для того, щоб долучити публіку, сестра співала норвежською колядки. Наприкінці концерту говорили, що не маємо великих ресурсів, щоб допомагати зброєю, але можемо збирати на хімічні устілки. Я знайшла гуртівну ціну, домовилася з менеджером за екстра знижки і 130 пар вони кожен раз докладали безкоштовно. І норвежці в принципі відгукувалися на ці заклики. А вже влітку було 2500 євро донатів.

  • Чи зменшується увага до українців тут в Німеччині?
  • Зменшується, у першу чергу, на жаль, завдяки самим українцям, які не активно включаються в цю роботу. Навіть у волонтерство, чи різні ініціативи, наприклад, приготування обідів для поранених. Мені здається, що нові люди дуже тяжко підключаються. Всі насамперед були дуже захоплені облаштуванням свого побуту. Якесь таке відчуття було, що всім всі їм щось винні. Не було такого, щоб пам'ятали, з яких причин вони тут, і якби не повномасштабна війна, сиділи б в Україні. У мене склалося таке враження, що їхали люди середнього класу. В кого є або був бізнес в Україні, той не поїхав в Європу, тому що вони знають: тут на голову нічого не впаде. Так, тут була підтримка, яка у принципі працює до цього часу. Є безкоштовні мовні курси, якісь організації, куди можна дитину здати на пару годин і поїхати свої справи вирішувати. Тобто 10 років тому взагалі такого не було. Є волонтери, які ходять перекладають. Люди отримали мовний рівень В1, хто більш талановитіший, закінчив вже курси В2. Вони вже шукають роботу, але частині треба перекваліфікацію, бо юристи, фінансисти з України не можуть у цій сфері далі працювати. Для  університету потрібен рівень В2 або С1.

Коли моя мама каже: "Давай там по колегах знову агітуй їх на збір хімічних устілок". То відповідаю: "Мама, розумієш, що всі ці наші корупційні скандали, вони не залишаються в країні. Тобто їх швиденько перекладають на різні мови світу і потім виявляється, що в нас там голова МСЕК, 6 млн. заховала в шухлядах, в пакетах, через вікно викинула. В них нерухомість в Англії, в Іспанії. Як я можу своїх колег із звичайними зарплатами просити гроші на ті самі устілки, на якісь медикаменти, якщо в Україні гроші лежать в шухлядах. Просто вони неправильно розподілені. Мені зараз соромно за українців, за нашу верхівку, за депутатів, за те, що твориться в Верховній раді. Наші посадовці не працюють на імідж нашої країни, на жаль. 

Аріна Мудранинець
  • А хто працює тут на імідж українців? На позитивний імідж.

Ті люди, які займаються якраз потужною волонтерською допомогою. І плюс громадські організації, які до цього часу влаштовують демонстрації. Таких створилося багато. Є «Віче», які займаються організацією демонстрацій та мітингів. Вони закликають також до припинення партнерства Німеччини з Росією. Деякі фірми навіть вийшли з Росії, це так само завдяки тиску цієї організації.  

Також менші організації, наприклад, зараз завезли по берлінських бібліотеках, здається, 2,500 нових українських книжок. Багато всього проводиться. Є українська недільна школа, є українські гуртки відкривається український садочок. Все це розвивається, тому що приїхали багато українок, з ідеями, змотивовані, які вже зрозуміли, що сидіти на соціальній допомозі - це досить складно. Ідеї - все це тут підтримується і державна програма працює. У Берліні є один з найбільших таборів для біженців -Тегель, близько 3500 людей зараз там проживають, витрати держави щось 100 євро на людину в день. Українці пропонують: дайте, будь ласка, ці гроші, чи хоч половину, ми самі знайдемо собі житло. Тільки відпустіть звідси,тому  що там ні спокою, ні тиші, ні якоїсь приватної сфери.  Але чим далі, мені здається, тим складніше тут житлом. Хто був у першій хвилі, ще були якісь капітали, було вільне житло, невеличкі квартири, зараз вже і їх нема.

  • Ви приїхали сюди 10 років тому і було складніше влаштувати життя, ніж тепер?

 Не було людей, які безкоштовно ходили та перекладають в тому самому Job Центрі чи допомагали  у підписанні контрактів на квартиру. Тут в мене був знайомий, який займався всією цією паперовою роботою, але я через два тижні вже знайшла собі роботу. Рівень мови у мене на той час був «нуль».

  • Чи не було вам страшно з цим нулем?

Було страшно, але якби б хтось тоді сказав, як все це буде виглядати, якщо б тоді коротенький фільм прокрутити, я б сказала, що ні, дякую. І так, через два тижні після переїзду я знайшла роботу. Там не платили багато, але це був все одно якийсь плюс і на цій основі соціалка так само мені допомагала. Я записалася тоді на мовні курси А1, потім був А2, В1, і в жовтні, здається, 2016-го року я його здала. У 2019 успішно склала іспит на рівень С2, хоча і сумнівалася у своїх знаннях. Все одно в мене якась мета була, що я не хочу сидіти до кінця своїх днів з російськомовними сім'ями в російськомовній школі. Але потім з часом вже підключились і німецькі. Музика - це така сфера, де треба знати терміни. Все на італійській або можна все показати. Якщо людина є здібна, вона все розуміє. З повномасштабною війною я зрозуміла, що все зробила правильно, що мої діти тут, вони інтегровані. Вони розмовляють німецькою без акценту і без помилок. Вони зразу пішли в садки, щоб бути в німецькому середовищі.

До того я 11 років жила і працювала в Будапешті, і з сестрою. Угорську почали вчити приватно ще в Ужгороді. Мама хотіла, щоб її діти здобували освіту закордоном. Київ – далеко, у Львові в нема ні родичів, ні знайомих. То давайте Будапешт. Мама авантюристка по життю і вона не любить легких шляхів.

Аріна Мудранинець
  • Зараз у Берліні френдлі середовище для українців?

Це знов таке ж двояке. Персонально в мене був тільки один випадок. Я їхала в електричці і в мене було жовто-синє сердечко на пальті. До мене причепився п'яний поляк. Він щось почав пояснювати, чого я сюди приїхала, що я тут хочу, як «ви вже всі задовбали з вашим Зеленським, з його протягнутою рукою». Я просто сиділа, мовчала, намагалася не реагувати, не дивитися на нього. І потім один німець за мене заступився. Сказав, як той зараз не закриє рот, викличе поліцію. Поляк замовк і на наступній станції вийшов. Не знаю. Якщо б діти дуже хотіли носити українську символіку, я б напевно сказала, що краще не треба. Знаю, що в російськомовному районі Берліна – Марцані були конфлікти в українців: машини дряпали, вікна вибивали, шини спускали.

Я не знаю, це якийсь треш просто відбувається. Оця колективна відповідальність німців перед росіянами за Другу світову… Вони забули, що там Україна постраждала двічі, коли вони заходили і коли вони виходили. Нема кому їм нагадати? Довго Україна не займалася цим питанням. І Голодомор визнала Німеччина так само тільки десь рік тому. Думаю, що Україна так само дуже багато помилок робить.

  • Наскільки сильні тут пропагандистські російські настрої, антиукраїнська дезінформація?

 Росіяни все одно дивляться російські канали, святкують 9 травня з "полком бессмертных". Цього року заборонили святкування, бо у попередній рік були дуже агресивні.

Але заборонили і українську символіку. Ми розгорнули найбільший прапор, який є в Берліні, нас попросили його згорнути. І це якось так було і образливо, і боляче. На початку повномасштабної я мала конфлікти з російськомовними батьками. Частина людей відсіялась. Серед них і моя хороша подруга, з Санкт-Петербургу з українським корінням. Ми не спілкуємося з 2024-го.

  • Чи можливо відновлення спілкування, стосунків, як гадаєте?

А для чого, з якою метою?  Якщо вони покаються і вибачаться, і як Віллі Брандт впадуть перед нами на коліна, тоді можливо. Але якщо подивитися всю нашу історію, то це було пригнічення, вбивання, насильство, розстріли і геноцид всієї культури. Я не думаю, що після закінчення Великої війни буде щось по-інакшому, тому що в нас є, на жаль, родичі в Росії, з якими я не можу спілкуватися.

У моєму розумінні, хороші росіяни - це ті росіяни, які допомагають, донатять, волонтерять, заробляють гроші, відправляють на ЗСУ. Були випадки, ми просто не знаємо про всі ситуації, коли росіяни допомагали повертатися українцям, купували квитки, допомагали з логістикою, щоб заїхати через окуповані території вже в Україну. На початку повномасштабної була надія, що люди вийдуть, згуртуються і вийдуть. Потім була надія на матерів, коли вони почали отримувати своїх хлопчиків в пакетах. Але все якось зійшло на нівець і страх, напевно, переборов здоровий глузд.  

  • Що зробите в перший день перемоги?

О, я знаю, що. У мене вже є багато пунктиків, щоразу думаєш: оце я зроблю після перемоги. Поїдемо у подорож по Україні,  по всіх містах-героях, доїдемо до Маріуполя. У Крим. Ну, тому що ми по Україні багато  не їздили. Я не знаю чому, частіше був трикутник: Ужгород, Будапешт, Берлін. У Києві я була двічі по кілька днів.

І ще одне. Є відомі закарпатські ювеліри брати Кочути.  Серед їхніх виробів є каблучка, називається  маківка. З синіми сапфірами в вигляді головки маку. Я її куплю. І було якесь ще банальне бажання, я не пам'ятаю, але нащо воно мені зараз тепер, якщо можна ці гроші задонатити, комусь віддати, кому більш потрібне, наблизити перемогу. Чим більше ти працюєш, тим можливо, війна швидше закінчиться, бо нашим військовим буде трошки там на якусь йоту легше.

Ірина Бреза для zaholovok.com.ua

Фото авторки

Аріна Мудранинець
Scroll To Top